8.5. Поширення ідей економічного лібералізму в українській економічній літературі. Розвиток ідей класичної політичної економії.

Поширення ідей економічного лібералізму в Україні, по-перше, відбувалося в контексті розвитку буржуазно-ліберального напряму суспільної думки в Російській імперії, по-друге, українські громадські діячі та вчені-економісти В.Н. Каразін, Д.П. Журавський, М.А. Балудянський, Т.Ф Степанов, І.В. Вернадський, М.Х. Бунге та інші персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму, виступали дієвими розробниками стратегії та тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні в суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського суспільства.¹

На початку XIX ст. у Російській іперії почалося захоплення політикою економічного лібералізму. Імператор Олександра I вважав себе прихильником ідей А. Сміта, переклад книги якого „Багатство народів” на російську мову було зроблено у 1802–1806 рр., за розпорядженням міністра фінансів графа Васильєва. На основі ідей А.Сміта було розроблено програму діяльності уряду, статті з аналізом поглядів меркантилістів, фізіократів і А. Сміта друкувалися в журналах, політичну економію почали викладати в університетах Росії (1801) та України (1805), згодом — у гімназіях і ліцеях. В університетах відкривалися кафедри політичної економії та статистики (у Харківському — в 1835 р., у Київському — в 1842 р.).

Один з перших поширювачів ідей А. Сміта в Російській імперії був Семен Десницького (1740–1789), українець за походженням, який у 60-х рр. XVIII ст. навчався в університеті м. Глазго у Великій Британї, де викладав А. Сміт, і після захисту докторської дисертації (1767) працював професором права Московського університету, був членом Російської академії.

Центральне місце в економічних і правових поглядах С. Десницького займає проблема власності. Він взначав її як право вільного розпорядження та відчуження, повернення, якщо будь-хто заволодів нею поза законом. Досліджував власність як категорію суспільного розвитку, проаналізував її еволюцію в умовах чотиристадійного розвитку людської цивілізації. На першій стадії, коли основним заняттям населення були полювання та збиральництво, чіткого поняття про власність не існувало. На другій стадії за домінування кочового скотарства виниркають перші уявлення про власність. На третій стадії, коли панує землеробство, поняття власності вдосконал юється, виникає право володіння землею На четвертій стадії “комерції” з розвитком торгівлі утверджуються приватновласницькі погляди, право власності панує. Вчений наголошував, що власність є економічною основою влади.

Використовуючи соціально-філософські ідеї А. Сміта та досвід Великої Британї, С. Десницький зазначав важливість дослідження добробуту громадян, яке зростає через мануфактуризацію промисловості, заснування банків, розвиток торгівлі та сільського господарства, вдосконалення митної справи. Організація оподаткування повинна базуватися на доходах населення, що поліпшить становище бідних верств населення.

Видатним громадським діячем та економістом, засновником Харківського університету був Василь Назарович Каразін (1773–1842). Базуючись на ідеях фізіократів, він розробляв проекти господарського розвитку, які охоплювали рекомендації щодо ефективного приватновласницького підприємництва в усіх сферах господарства, зокрема інтенсифікації землеробства, пришшвидшення розвитку промисловості та торгівлі, використання найманої праці. Вважав, що право на існування мають тільки прибуткові підприємства, а такими, за його переконаннями, можуть бути лише приватні господарства, пропагував розвиток підприємництва "по-європейські".

Причини відсталості економічного розвитку Російської імперії В.Н. Каразін пов’язував з недостанім розвитком промисловості та торгівлі, зовнішніми боргами, які призводять до знецінення російських грошей. Пропонував для погашення боргів продавати державні землі приватним особам, у т.ч. селянам.

Найбільше уваги В.Н. Каразін приділяв селянському питанню, його аграрна програма охоплювала такі практичні кроки:

• обмеження поміщицького свавілля щодо селян (але не звільнення);

• скасування панщини та заміна її грошовою рентою;

• наділення селян землею у вічне користування, частину поміщицької землі обробляти найманою працею.

Ідеї свого аграрного проекту В. Каразин намагався реалізувати у власному маєтку в селі Кручик Харківської губернії. Були проведені регламентація повинностей селян, оцінка робочого дня та повинностей, визначено плату за майно, яке В. Каразін надавав своїм селянам, та розміри ренти.

У політичному плані В. Каразин виступав за перетворення абсолютної монархії на конституційну. За свої проекти реформ, практичну реформаторську діяльність і політичні погляди він зазнав репресій з боку царизму: перебував під арештом, поліційним наглядом, йому забороняли жити в столицях тощо. Проте Каразин не змінив переконань і до кінця життя відстоював свої погляди, які об’єктивно сприяли розвиткові товарно-грошової системи.

Найглибший аналіз дореформеної економіки України здійснив Дмитро Журавський (1810–1856) — видатний дослідник, економіст і статистик, учений секретар і редактор статистичного відділу Комісії для обстеження Київського навчального округу при Київському університеті. Ґрунтуючись на конкретних статистичних матеріалах, Д. Журавський здійснив глибокий аналіз розвитку промисловості, зовнішньої торгівлі, внутрішнього ринку, товарних відносин, на основі якого зробив висновки про необхідність якнайшвидшого впровадження підприємницької організації виробництва в Україні.

Аналізуючи стан поміщицького господарства, Д. Журавський показав його неефективність, що зумовлювалася вкрай низькою продуктивністю ви­користання кріпацької праці, незацікавленістю кріпаків у її результатах. Підрахувавши кількість робочих днів, які були б необхідні для виконання усіх робіт у поміщицькому господарстві за умов вільного найму робочої сили, він довів, що тільки чверті робочих днів, затрачених кріпаками в поміщицьких маєтках Київської губернії, було б досить для виконання всіх робіт. Інакше кажучи, праця вільнонайманих робітників виявилася учетве­ро продуктивнішою, ніж праця підневільних кріпаків, а фактичні затрати кріпацької праці на три чверті перевищили дійсні потреби! Тому вчений дійшов висновку, що лише заміна кріпацької праці працею найманих робітників ліквідує марнотратство суспільної праці в поміщицьких господарствах. Цей висновок він зробив на прикладі успіхів і високої ефективності господарств, які застосовували найману працю і нову техніку, впроваджували підприємницькі, тобто капіталістичні, форми виробництва.

Багато уваги вчений приділяв проблемі розвитку малого і дрібного виробництва в Україні за умов кріпосницької системи господарювання. Він виявив причини низької продуктивності, занепаду й розорення малих поміщицьких і дрібних селянських господарств. На його думку, одночасно ма­ють бути й малі, й великі господарства, але за конкретних умов України дрібна і мала власність повинні мати пріоритет і фінансову підтримку держави. Основну причину відсталості промисловості в Україні Д. Журавський вбачав у нерозвиненості внутрішнього ринку зубожіння населення і зни­ження його купівельної спроможності внаслідок панування кріпосницької системи, а також відсутності шляхів сполучення.

На створення умов для розвитку дрібних селянських господарств був спрямований проект аграрної реформи Д. Журавського. Його суть полягала в негайному звільненні селян від кріпацької залежності, наданні їм половини земель, на яких вони господарювали раніше, без викупу, рішучому і повному відокремленні селянських господарств від поміщицьких, створен­ні умов для їх самостійного розвитку.

Українська політична економія розвивалась на університетських кафедрах у Києві, Харкові та Одесі. У наукових працях та лекційних курсах українські професори визначали предмет цієї науки, досліджували економічні категорії, показували значення теорії для пояснення і визначен­ня напрямів розвитку народного господарства. Українські теоретики зазначали, що політична економія сприяє правильному й глибокому розумінню суспільних явищ і практичному вирішенню соціально-економічних проблем. Вони доводили неспроможність і непридатність феодальних госпо­дарських форм, реакційність кріпосництва, аргументували необхідність і прогресивність капіталістичних методів господарювання, розкривали роль економічної теорії в реалізації цих процесів.

Поширенню ідей економічного лібералізму в Україні сприяли німецькі вчені-економісти, професори Харківського університету Йосиф Матвійович Ланг та Людвіг Кондратович Якоб.

Й.М, Ланг — перший викладач політичної економії Харківського університету, писав. що її завданням є вивчення вільної гри різних інтересів господарських класів суспільства. Для досягнення народного добробуту необхідний державний механізм, що обмежує і управляє приватними інтересами, забезпечує їх рівновагу. Вчений використовував арифметичні та алгебраїчні формули для пояснення економічного розвитку. Його можна вважати попередником математичного напряму в політичній економії.¹

Л.К. Якоб викладав політичну економію впродовж 1807–1816 рр., використовуючи праці А.Сміта та Ж.-Б. Сея. Він розрізняв три галузі екномічних наук: політичну економію як науку про народне господарство, фінансове право або науку про державний механізм і поліцейське право, яке вивчає екномічне законодавство. Він отримав премію російського Вільного екномічного товариства за обгрунтування підвищення продуктивності сільського господарства шляхом звільнення селян без землі та використання найманої робочої сили.

Засновником політичної економії в Україні та харківської школи вважають Тихона Степа-нова (1795–1847), випускника і професора Харківського університету (1832–1845). У своїх наукових працях і лекційному курсі „Записки про політичну економію” (складається з двох частин „Головні засади політичної економії” та „Ідеї політичної економії”). Т. Степанов розглядав основні положення класичної політичної економії, використовував їх для аналізу господарських процесів у російській економіці, зокрема критики кріпосницької системи. Вчений досліджував питання предмета економічної теорії, суті та джерел багатства, проблем праці, економічної природи капіталу, вартості, а також доходів — заробітної плати, прибутку, ренти і процента, національного доходу і кредиту та ін.

Т. Степанов трактував політичну економію як науку про закони фізичного (тобто природно-економічного) життя держави, нагромадження, споживання та розподіл багатства. Відрізняв її від політики, що показує рівень морального життя держави, та галузевих економічних наук. Пропагував ідеї економічного лібералізму, проголошені класичною політичною економією, але вказував на доцільність їх критичного аналізу з метою використання в Росії та Укр.аїні.

Т. Степанов визнавав багатофакторність створення багатства, аналізував роль праці, капіталу та землі в цьому процесі. Наголошував, що основним джерелом є праця, що приводить у рух інші фактори виробництва. Багатство – це користування речами, їх властивість задовольняти людські потреби, тому кожний товар має мінову та споживну вартість. Вчений підкреслював, що всі соціальні групи людей (класи) мають рівне право на використання багатства, а справедливість у розп оділі багатства та доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу.

Він першим серед українських економістів піддав гострій критиці теорію народонаселення Т. Мальтуса, вважаючи її загрозою для розуміння майбутнього розвитку людської цивілізації. Він вірив у розум людини, її здатність здолати природні обмеження у виробництві життєвих благ. Перспективи економічного розвитку він пов'язував з просвітою та прогресом науки.

Представником класичної політичної економії був професор Київського, Московського та Петербурзького університетів Іван Вернадський (1821–1884) — економіст, демограф, статистик. Основними темами його досліджень були питання аграрного реформування і кредитування сільського господарства, створення ефективного капіталу. У працях „Нарис теорії потреб”. "Предмет політичної економії", "Курс політичної економії", "Проспект політичної економії" та ін. український учений розкривав предмет економічної теорії, суть і механізм дії об'єктивних економічних законів, роль праці у створенні суспільного багатства та зміну її форм.

Завдання політичної економії І. Вернадський визначав у дослідженні природи і механізму дії економічних законів, які він трактував природними, універсальними, вічними та незмінними; які не підвладні сваволі влади. Об’єктивну дію економічних законів пов’язував виключно з товарним виробництвом, а доринкове господарство взагалі не вважав об’єктом дослідження економічної науки. За його переконанням, політична економія є не наукою про матеріальне багатство взагалі, а переважно теорією праці, або теорією цінності. Під господарством розумів систему економічної діяльності, рушієм якої є конкуренція. Конкуренція — це життєва основа економічного світу. В історії економічної думки вчений виокремлював два етапи: до А. Сміта та після А. Сміта.

Джерелом багатства І. Вернадський вважав працю, єдиними факторами виробництва — працю і капітал. Праця, на його думку, визначає ставлення людини до речового багатства і людини до людини. Поділяючи позицію Ж.-Б. Сея, вважав продуктивними всі види праці, в тому числі у сфері нематеріального виробництва. Досліджуючи зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, зробив висновок, що у докапіталістичних суспільствах домінували монополія на засоби виробництва, позаекономічний примус до праці, хижацька експлуатація працівників, відсутність стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця та велике виробництво мають незаперечні переваги. Велике підприємницьке виробництво об'єднує продуктивні сили, робить можливим глибший поділ праці, застосування машин, а тому забезпечує більш ефективне, порівняно з феодалізмом, господарювання. Вчений підкреслював, що капітал має здатність до постійного зростання. Наголошував на важливості неречового (духовного) капіталу в розвитку економіки.

І. Вернадського вважають першодослідником теорії потреб. Він проаналізував індивідуальні, національні, регіональні та інші види потреб, довів їх об’єктивний характер, розглянув співвідношення потреб і праці. Властивість речі задовольняти потребу називав гідністю, що створюється працею. Задоволення потреби іншої особи або сприяння цьому — послугою. Розрізняв корисність, яку називав "придатністю", мінову вартість і вартість товару. Досліджуючи обмін, визначав його як взаємодію попиту та пропозиції. Рівень зарплати — співвідношенням праці та капіталу, яке залежить від розвитку суспільства.

І. Вернадський проповідував доктрину економічного лібералізму. Вважав, що економічний протекціонізм, будь-яке втручання держави в приватну ініціативу суперечать об’єктивній дії економічних законів.

І. Вернадський брав активну участь в обговоренні аграрної реформи та її наслідків у Російській імперії. Його програма охоплювала звільнення селян від феодально-кріпосницької залежності разом із землею, обґрунтування недоцільності викупу селянами повинностей. Вчений заперечував теорії аграризації економіки Росії, „общинного соціалізму” М. Чернишевського, критикував соціалістичні ідеї, які не відповідають людській природі. У людині, вважав він, закладено природний потяг до приватного виробництва та обміну. На переконання вченого, соціалістичні ідеї виникають за умов примітивної общинної форми господарювання.

Засновником київської школи політичної економії був видатний учений і державний діяч, випускник, професор і ректор Київського університету Микола Бунге (1823–1895). У 1850–1870-х рр. у працях „Про місце політичної економії в системі народної освіти”, „Гармонія господарських відносин”, "Основи політичної економії" він стояв на позиціях економічного лібералізму А. Сміта, Т. Мальтуса і особливо Дж.С. Мілла, хоча його погляди характеризувалися еклектичністю, часто поєднувалит висновки різних екномічтів. Його дослідження ґрунтувалися на таких ідеях:

• процес розвитку капіталізму є природний і об’єктивно зумовлений змінами в суспільному виробництві, забезпечує вільний розвиток приватної ініціативи, необмежену конкуренцію, невтручання держави в економічні процеси;

• приватні економічні інтереси збігаються із суспільними через поділ праці незалежно від дійсних намірів людей. Гармонія соціальних відносин можлива лише за умови, що суспільний устрій ґрунтується на природних суспільних законах — законах конкуренції, які створюють умови для доцільного та ефективного економічного розвитку. Будь-які інші форми організації господарської діяльності є неприродними, не відповідають людській суті;

• економічний протекціонізм як метод впливу на економічне життя позбавляє виробників стимулів суперництва та постійного саморозвитку, стримує здешевлення продукції та розвиток технічного прогресу. Природний порядок речей встановлює тільки режим фритредерства. Вільне підприємництво і вільна торгівля найповніше відповідають економічним інтересам як окремої особи, так і всього суспільства, сприяють концентрації і централізації промисловості та кредитних ресурсів. У результаті велике капіталістичне виробництво позбавляє людство від примітивного патріархального устрою і породжує нові прогресивні форми організації виробництва — акціонерні компанії;

• Політична економія є наукою, що "досліджує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані". Серед них чільне місце відводилося вартості, або цінності. Спочатку він розглядав вартість, спираючись на висновки Т. Мальтуса, як властивість засобів, які людина не може придбати безоплатно. Величину цінності визначав співвідношенням попиту та пропозиції, які залежать від корисності, праці та матеріальних витрат. Пізніше трактував цінність благ з позицій теорії "трьох факторів" Ж.-Б. Сея; . У кінцевому підсумку вдьому питанні М. Бунге став на позиції австрійської школи, визначаю­чи цінність благ суб'єктивною оцінкою їх корисності.Останнє трактування Бунге набуло розвитку в дослідженнях його послідовників, тому він вважається основоположником так званої київської економічної школи — суб'єктивно-психологічного напряму української політичної економії.

• у концепції розподілу поєднував теорії "трьох факторів" Ж.-Б. Сея та теорії "економічних гармоній" Ф. Бастіа і Г.Ч. Керрі. Якщо вартість створюється працею, капіталом і землею, то вона розподіляється між найманими робітниками, підприємцями і землевласниками у формах заробітної плати, прибутку і ренти. Водночас він заперечив висновок Д. Рікардо, ніби прибуток є відрахуванням від заробітної плати, наголошуючи на тому, що таке твердження визначає антагонізми між провідними класами суспільства і стає аргументом на користь прибічників соціалізму. Частка доходів визначається виключно участю факторів, власниками яких є робітники, підприємці та землевласники, у виробництві, в їх суперництві. При цьому він стверджував, що тільки держава спроможна посприяти справедливому розподілу доходів і забезпечити "гармонію економічних інтересів у країні";

• критика соціалістичних ідей і марксистської політичної економії. Висока оцінка внеску Ф. Бастіа та Г.Ч. Керрі за критику рікардіанського висновку про альтернативність прибутку і заробітної плати, за їхні теорії "гармонійного розвитку" і "класового миру", які дали аргументи в боротьбі з соціалістичними ідеями, які в цей час поширювалися по Україні.

Переконаним прихильником економічного лібералізму бів професор політичної економії Київського та Харківського університетів Григорій Цехановецький (1833–1898). У працях "Значення Адама Сміта в історії політико-економічних систем" (1859), "Короткий огляд політичної економи" (1866) доводив перваги вільного підприємництва та невтручання держави в економічне життя. Значне місце в його працях займав аналіз марксистської теорії. Як наслідок вченого звинувачували в їх пропаганді, у 80-х рр. звільнили з роботи.

Важливе місце серед економістів класичного напрямку займає М. Балудянський (1769–1847), видатний вчений і громадський діяч , який народився у Закарпатті, освіту отримав у Відні, з 1803 р . працював у Петербурзі, спочатку в Педагогічному інституті, потім — ректором Петербурзького університету. Конспекти лекцій і публікації М. Балудянського („Про національне багатство. Теорія Адама Сміта”) дістали назву „Економічної системи ” — вчення про державне господарство і економічну політику. Основні положення системи наступні.

• Державне господарство ґрунтується на поєднанні трьох систем: перша виражає багатство народів у грошах, друга — у не перероблених продуктах землі, третя — у міновій вартості всіх виробів. Вчений проааналізував економічні системи, обгрунтовпані меркантилістами та фізіократами, зробив висновок про істинність вчення А. Сміта, творчо виклав його основні засади.

• Факторами зростання національного багатства є праця, капітал і земля.

• Джерелами багатства є праця, що виробляє, та обмін, який розподіляє вироблене між верствами суспільства. Праця поділяється на “результативну ” та “нерезультативтивну”. Результативна будь-яку працю у матеріальному виробництві. Диференціацію заробітної плати пояснював талантом, майстерністю і професіоналізмом. Вчений зробив висновок, що за умов зростання народного багатства плата за працю підвищується, а в умовах кризи знижується;

• Капітал поділяється “прибутковий ” та “безплідний ”. Нагромадження капіталу є умовою зростання виробництва. Дохід нації, прибутковий капіталі і багатство нагромаджуються тоді. Коли більше виробляється, ніж споживається. Коли народне багатство зростає, прибуток на капітал зменшується, при зменшенні ж народного господарства прибуток зростає.

• Сільське господарство Розглядаючи ще один фактор народного багатства — землю, М . Балудянський , як і фізіократи , стверджує , що “жодна галузь ... не має чистого прибутку , окрім землеробства ”, а тому торгівля і мануфактура “лише двійним способом примножують народне багатство [через прибуток з капіталу та зарплату ], тоді як землеробство примножує його трійним способом ”, тобто додається ще й доход землевласника.

• Багатство розподіляється між трьома продуктивними класами, а потім відбувається обмін товарами. Гроші не є державним багатством. Іх кількість в обігу повинна визначатися державою залежно від стану економіки. Що стосується паперових грошей. Їх кількість не повинна перевищувати суми золотих і срібних грошей, які були в обігу.

М. Балудянський брав активну участь у розробці багатьох програм та проектів, зокрема фінансової програми, відомої як програма М. Сперанського. Існує думка, що саме М . Балудянський розробив перший варіант реформ у сфері грошового обігу, кредиту та бюджету, а Сперанський лише дещо переробив записку Балудянського, і що фінансовий проект слід було б називати „Фінансовим проектом Балудянського-Сперанського”.

До питань екномічного розвитку України зверталися представники українського громадівського руху. Громади були організаційною формою національного руху в Україні, існували в в 60-70х рр. XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Громади об'єднали передових українських ліберальних інтелігентів, яких в офіційних документах називали українофілами. Громадівський рух був національним підґрунтям, на якому розвивалася демократична суспільно-економічна думка.

У часописах "Основа" (1861–1862, Санкт-Петербург), "Записки Географического общества", які видавав Південно-Західного відділ Російського географічного товариства у м. Києві, газеті "Киевский телеграф" (1874‑1875) висвітлювалися питання скасування кріпацтва, господарські відносини між поміщиками і селянами, стану поміщицького господарства, для розвитку ринкових відносин пропонувалося організовувати банки і акціонерні товариства, нарощувати експортне виробництво та збільшувати експорт товарів, економно витрачати державні субсидії, вдосконалювати податкову систему, аналізувалася система найманої праці та нових трудових відносин.

Видатним предствником громадівського руху був Михайло Драгоманов (1841–1895) — історик, етнограф, письменник, публіцист, фольклорист, літературний критик, філософ і економіст.

Економічні погляди М. Драгоманов зосереджувалися на критиці ринкових відносин. Учений підкреслював антинародний характер реформи 1861 р., яка не тільки не дала селянам землю, а й відібрала більшу частину тієї, на якій вони господарювали раніше. Визнаючи прогресивний характер ринкового господарства в розвитку продуктивних сил і технічного прогресу, український учений наголошував на його негативних рисах — кризах, безробітті, надмірній диференціації населення за рівнем доходу і власністю. Він пропонував заходи, спрямовані на поліпшення становища робітничого класу за умов капіталізму: освіта трудящих, поширення серед них ідеї "спільноти" усіх трудівників, боротьба за покращення умов праці та підвищення заробітної плати. Пропонував радикальні зміни у суспільстві: знищення приватної власності та встановлення соціалістичного суспільства. Соціалізм ("громадство") він трактував як таку організацію господарства, коли промислові засоби виробництва та результати праці належатимуть робітничим громадам, а земля і продукт праці в сільському господарстві — сільським громадам. Будучи соціалістом за переконанням, М. Драгоманов водночас був переконаним опонентом марксистської теорії класової боротьби, насильницької соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Досягнення " соціалізму, як процесу тривалого та еволюційного, він відкла­дав на далеку перспективу.

М. Драгоманов розумів значення поширення в Україні новітніх європейських економічних теорій, вказуючи на їхню роль в інтелектуальному розвитку народу та розумінні законів розвитку економіки. При цьому він не надавав перевагу перекладу фундаментальних праць класиків чи маржиналістів, а пропонував створити популярний курс політичної економії, в якому просто і зрозуміло викласти суть сучасних економічних теорій.

У Галичині першим дослідником ринкових екномічних відносин був талановитий публіцист, етнограф, статистик та економіст, уродженець Тернопілля Володимир Навроцький (1847–1882). Він був добре обізнаний з теоріями західних економістів, у тому числі з марксистським ученням, застосовував його категорії в аналізі різних аспектів соціально-економічного розвитку краю.

Галицький дослідник простежив процес концентрації великої земельної власності в руках земельних магнатів і роздроблення селянської власності на землю, майнової диференціації в галицькому селі та роль у ній новонароджуваного капіталу. В. Навроцький гнівно реагував на знеземелення галицьких селян, засуджував монополію піл яхти на виробництво та продаж алкогольних напоїв, викривав колонізаторський характер австрійської податкової системи, яка відображала інтереси польської шляхти, адже податковий тягар лягав переважно на селян.

У галузі економічної теорії український учений піддав гострій критиці теорію "економічної гармонії" Ф. Бастіа, доводячи, що капіталістичне суспільство поділяється на антагоністичні класи — експлуататорів та експлуатованих, між якими не може бути ні спільних інтересів, ні "гармонії". Він виступив прихильником соціалістичних принципів побудови суспільних відносин.

Навчальний тренінг

Основні поняття та терміни

Феодально-кріпосницька система господарства. Кріпосне право. Фільварок. Фільварково-відробіткова система організації сільського господарства. Оброчна система організації сільського господарства. Чинш. Домінія. Економія. Тягло. Юри дики. Рангове землеволодіння. Генеральне межування земель 1765−1861 рр. Мануфактура кріпосницька. Мануфактура вотчинна. Мануфактура посесійна. Мануфактура приписна. Феодальний найм: кабальний, примусовий. Пропінація.

Питання для самоперевірки та контролю засвоєння знань

1. Охарактеризувати передумови, хід і результати промислового перевороту та індустріального розвитку Східної України. Як оцінюють рівень промислового розвитку Західної України?

2. Які положення аграрних реформ у 1848 р. і 1861 р. забезпечували розвиток ринкових відносин у сільському господарстві, а які — гальмували?

3. Пояснити потреби, напрямки і результати Столипінської аграрної реформи.

4. Дати порівняльний аналіз промислового перевороту, індустріального розвитку, моделі формування підприємницького сільського господарства в Україні та одній із західноєвропейських країн, за вибором студента.

5. Порівняти розвиток господарства українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій другої половини XIX ст. – початку XX ст.

6. У чому суть економічної політики Б. Хмельницького? Поясніть, у чому проявляються елементи меркантилізму.

7. Розкрийте суть екномічних поглядів Ф. Прокоповича.

8. Обгрунтуйте положення про розвиток ідей економічного лібералізму у працях В. Каразіна, М. Балудянського, Т. Степанова, І. Вернадського..

Навчальні завдання для самостійної роботи

Дайте порівняльну характеристику господарського розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.), склавши табличку за схемою:

Характеристика	Російська імперія	Австро-Угор-ська імперія
1. Основні напрями сільськогосподарського виробництва: а) форми організації господарства; б) характер праці основних виробників; в) характер зв’язків з ринком панських госпдарств; г) характер зв’язків з ринком селянських господарств.
2. Розвиток промисловості: а) мануфактурне виробництво та його форми; б) початок промислового перевороту.
3. Розвиток торгівлі: а) основні напрямки торгівельних зв’язків; б) організаційні форми.

Зразки тестових завдань

Тест 1. Визначте характерні риси соціально-економічної політики Б.Хмельницького?

1. Соціально-економічна політика спрямована на:

а) радикальну перебудову існуючого соціально-економічного устрою;

б) збереження існуючого соціально-економічного устрою;

в) закріплення феодальних відносин і кріпацтва;

г) формування та укріплення вільних товарних селянських та козацьких

господарств.

2. Гетьманські універсали стверджують панівний, привілейований стан:

а) селян; б) шляхти; в) козацтва.

3. Забезпечує право власності на землю за:

а) селянами; б) козаками; в) шляхтою; г) православною церквою.

Тест 2. Визначте авторів наукових розробок:

1. Каразін В. а) теорія суспільного розвитку

2. Десницький С. б) перший вітчизняний підручник з політичної

економії

3. Балудянський М. в) заміна панщини грошовим оброком

4. Степанов Т. г) передача землі у власність селян

5. Вернадський І. д) Економічна система

Першоджерела

1. Документи Богдана Хмельницького. Упорядкували І.Крип’якевич та І. Бутич. – К, 1961.

2. Українська економічна думка: Хрестоматія / Упоряд., наук.ред. С.м. Злупко. – К.: Знання, 1998.

Рекомендована література

1. Бойко І. Селянство України в другій половині XVI – першій половині XVIII ст. – К., 1990.

2. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX – перша третина XX ст.). – К.: Наукова думка, 1994.

3. Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи у сільському господарстві України першої половини XIX ст. – К., 1954.

4. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку (60–90-ті роки XIX ст.). – К., 1965.

5. Дерев’янкін Т. Промисловий переворот на Україні. – К., 1975.

6. Економічна істрія України: Навчальний посібник / За ред М. О. Уперенко. – Х., 2004.

7. Задорожний В. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях (кінець XVIII – перша половина XIX ст.). – Львів, 1989.

8. Злупко С. М. Економічна думка України (від давнини до сучасності): Навчальний посібник – Л.: ЛНУ ім.. Івана Франка, 2000.

9. Злупко С.М. Основи історії економічної теорії. – К.: Знання, 2005.

10. Злупко С.М. Персоналії і теорії української екномічної думки – Л.: Євросвіт, 2002.

11. Історія економічних учень : Підручник: у 2 ч. – Ч.1 / За ред. В.Д.Базилевича. – 2-ге вид. – К.: Знання, 2005.

12. Ковальчак Г. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1988.

13. Коропецький І.С. Українські економісти XIX століття та західна наука. – К.: Либідь, 1993.

14. Лортикян Э.Л. История экономики и экономической мысли Украины: Эволюция рыночной экономики. - Х.: Консум, 2004. - С. 8-23.

15. Михайлина П. Міста України в період феодалізму. – Чернівці, 1971.

16. Родіонова Л.А. Економічна історія. Навчальний посібник. – Тернопіль, 2007.

17. Смолка А.О. Соціально-економічна думка та політика в Україні XVII-XVIII ст. - К.: Задруга, 1996. - С. 54-89.

18. Степанков В. Аграрна політика Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.) // Феодалізм на Україні. – К., 1990.

19. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К.: Критика, 2005. - С. 356-366; 467-476;480-487; 498-516.