Заняття 8. Культура стародавньої греції

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі основні періоди:

– Егейський (або крито-мікенський), 3–2 тис. до н.е.;

• Героїчний (або гомерівський), 11–8 ст. до н.е.;

• Архаїчний, 8–6 ст. до н.е.;

• Класичний, 5–4 ст. до н.е.

Дуже важливим чинником культурного розвитку Греції були ігри, що проводилися у різних пунктах країни. Ці ігри мали (особливо у перші століття свого існування) характер аристократичний. Саме в період аристократичного правління у грецьких містах-державах (полісах) та панування аристократичної ідеології, що високо цінувала фізичні достоїнства людини, були засновані Олімпійські ігри. Перші ігри влаштовані 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського і з тих пір повторювалися через чотири роки.

Гомерівська Греція. У 12–8 століттях до н.е. відбувся перехід від родового ладу до державної організації полісного типу. Деякі прояви цього процесу можна знайти у поемах Гомера, що виникли приблизно у 8 столітті до н.е.

Отже, головною формою політичної організації греків стали міста-держави (поліси), що управлялися аристократією. Ідеали Гомера були ідеалами аристократичними, і у своїх творах він апелює до носіїв аристократичної культури і самосвідомості. Епічні поеми Гомера – своєрідний кодекс аристократичної моралі. З часом поеми Гомера зробилися для греків чимось на зразок священних книг, каноном поведінки й джерелом знань про минуле.

Деякою мірою справедливим є зауваження Геродота («батька історії»), що богів грекам створили Гомер та Гесіод.

Греція часів архаїки. В цей час ми бачимо заснування греками численних колоній на сході й заході. Економіка держави все більше спиралася на працю рабів. Характер колонізаційного руху не завжди був однаковим. Деякі найдавніші колонії були яскраво вираженими сільськогосподарськими центрами, інші спеціалізувалися на торгівлі. Головна причина, за якою засновники колоній залишали свої рідні береги – це відносна перенаселеність Греції як результат розпаду родових зв’язків та концентрації широких земельних володінь в руках привілейованої верстви населення. Заснування колоній для греків було справою настільки важливою, що мешканці окремих полісів зверталися за порадою про те, де їм пошукати собі місце для колоній, до найвищого тодішнього авторитету – оракулу Аполлона в Дельфах. Карта грецьких колоній викликає повагу до знань дельфійських жерців, що фактично керували колонізаційним рухом: настільки планомірною і продуманою уявляється ця акція.

Грецька культура стала на шлях раціоналістичного мислення. Знання східної, передусім вавілонської, математики й астрономії переконувало в тому, що існують деякі загальні закони, повторюваність, регулярність у природних явищах. Думка грецьких мудреців звернулася до пошуків першооснови всього. Такий напрямок пошуків мав вирішальне значення для виникнення античної філософії, батьківщиною якої були грецькі поліси 6 ст. до н.е.

Одним з перших зацікавився питанням про першооснову Фалес з Мілету. Такою першоосновою Фалес вважав воду. Традиція приписує Фалесу справедливе твердження про те, що Місяць отримує своє світло від Сонця; Фалес намагався пояснити природними причинами розливи Нілу, зміряти висоту єгипетських пірамід, і передбачав затемнення Сонця.

Видатним громадянином Мілету був і Анаксимандр. На його думку основу всього існуючого складала неозначена і безмежна матерія – «апейрон». Анаксимандр змалював картину Всесвіту. Саме він вважав, що Земля має круглу форму і займає центральне місце у світобудові.

Це ж місто Мілет дало й третього великого філософа, який стверджував, що начало усього – повітря, – Анаксимена.

Класична Греція. На початку 5 ст. дон.е. центр політичного і культурного життя грецького світу перемістився з Малої Азії й островів Егейського моря у Грецію континентальну, зросло значення Афін, так що весь цей період називають аттичним.

У цей час, у період воєн Афін зі Спартою, настає епоха найвищого культурного розквіту Афін. Вони виявилися центром усього грецького світу: Геродот уславлював тут у своїй «історії» перемоги еллінів над персами, Софокл та Єврипід створювали свої трагедії, над містом вознісся прекрасний храм Парфенон на честь богині Афіни.

Після греко-перських воєн у Афінах швидко стала збільшуватися кількість рабів. Практично будь-яка фізична праця лягала на плечі невільників. Чим більше рабів було задіяно у виробництві, тим ширше розповсюджується серед вільних громадян уява про фізичну працю як щось ганебне.

Деякий час живе в Афінах знаменитий Демокрит. Запропоноване ним пояснення світобудови виявилося найпослідовнішим матеріалізмом. Все, на думку Демокрита, складається з неподільних і незмінних часток – атомів, що вічно рухаються. Демокрит казав про незліченність світів, які виникають, розвиваються і гинуть; виникнення відчуттів він пояснював дією певних сполук атомів, які складають предмет, що пізнається.

У 5 ст. до н.е. Афіни стали центром трагедії як літературного жанра. Трагедія (від слова «трагос» – пісня цапів) виникла з хорового співу (дифірамбу), що співався «сатирами», супутниками бога вина Діоніса. такі «хори цапів» існували вже у 7 ст. до н.е. Вирішальним у створенні аттичної трагедії було заснування загальнодержавного свята Великих Діонісій. Коли поет Феспід додав хорові актора, що вів діалог із хором, трагедія перетворилася на драматичну дію. Теми й сюжети трагедій запозичувалися з міфології.

Як і епічна поезія Гомера, грецька трагедія виконувала не лише естетичні функції, але й дидактичні. Видатні трагедіографи того часу прагнули не лише зацікавити глядача, але й залякати, зворушити, наставити, показати на прикладі добре всім відомих міфічних героїв дію божественних законів, що керують життям людей.

Аттична трагедія завдячує своєю нев’янучою славою трьом великим письменникам: Есхілу, Софоклу й Еврипіду. Оскільки трагедія народилася з хорової лірики, то музика завжди відігравала важливу роль у грецькому театрі, трагедія складалася з двох частин: лірико-орхестрової та сценічної або міметичної, що охоплювала монологи й діалоги. Тому творці трагедій мали бути й хорошими музикантами.

Як виникла трагедія, ще не зовсім ясно, але виникнення, генеза комедії – взагалі загадкове явище. Комедія також походить від свята Діоніса та повязаних з ним веселих народних вистав. Лірика, політика, грубий гумор, непристойні витівки, пафос – усе перемішується в давньогрецькій комедії, забезпечуючи ій довге життя у століттях. Арістофан, Евполід і Кратін складають таку ж видатну тріаду талантів у комедії, як Есхіл, Софокл та Еврипід у трагедії. (Політична спрямованість і загостреність давньогрецької комедії можуть бути проілюстровані прикладом творчості Арістофана – його комедіями «Лісістрата» та ін.).

Вже у 20-му столітті Микола Вороний писав: «Вийшовши з культу (святочні гри на честь Діоніса) давньої Еллади, він виростає в поважну інституцію, що відбила в собі весь світогляд давнього грека – містико-релігійного, затопленого в таємну глибочінь неба, і веселого, повного життєвої радості і разом сарказму. Величні в своїх «трагедіях фатуму» Есхіл і Софокл, скептичний Еврипід і веселий в своїх сатиричних комедіях Арістофан – представник змісту того театру; Арістотель – його ідеолог. Дві маски – сміху і страждання – символ мистецтва, що виявляв єдину, але двоїсту в своїх формах суть театрального дійства і втілених ним творчих переживань людської душі».

На межі 5–4 ст. до н.е. заявив про себе видатний афінський судовий оратор Лісій. Його промови стали класичним зразком аттичної прози. Чудовим стилістом був оратор Ісократ. З його школи вийшли такі знамениті оратори, як Демосфен, Есхін, Лікург.

Прагнучи владарювати над умами грецької молоді, наука про ораторське мистецтво – риторика – знайшла собі суперницю – філософію. В обох основних філософських школах, що склалися на той час: кінічній і гедонічній – на передній план виходили проблеми етичні. Обидві школи були зайняті пошуками людського щастя, з підозрою ставилися до книжної освіченості, сподіваючись, скоріше, на інтуїтивний шлях пізнання істини, на практику. Фундатор школи кініків – Антисфен – довів до логічного завершення ідею Сократа про пріоритет доброчесності. Проповідуючи доброчесність як єдине благо, у порівнянні з яким решта благ, такі як багатство, здоров’я – позбавлені будь-якої цінності, – тим самим закликав до самозречення.

Гедонічна ж школа закликала людей керуватися власними відчуттями, а значить, – захоплюватися чуттєвими насолодами. Істину пізнати не можна, пояснював основоположник гедонізму Епікур, тому кожна людина повинна прагнути того, що їй доступно – задоволення.

Учнів у Сократа було чимало, але ніхто з них в історії культури не став урівень з Платоном. Саме Платон заснував у Афінах філософський гурток – Академію. Г.С. Сковорода писав: «Пояснює боговидець Платон: «Немає солодшого над істину». А ми можемо сказати, що лише в істині живе справжня насолода і що лиш вона животворить серце наше, яке володіє тілом, і не помилився якийсь мудрець, поклавши як різницю між ученим і невченим межу мертвого і живого»». Платон створив цілу систему наукового ідеалізму, ключова теза якого: світ, що сприймається людськими почуттями, є лише слабким віддзеркаленням світу існуючих «ідей» – надчуттєвих, лише думкою науковця осягнутих прообразів усіх речей.

Платон був першим мислителем, який заснував наукову школу як навчальний заклад. Його Академія проіснувала майже 900 (!) років, поки 592 року н.е. її не закрив східноримський імператор Юстініан. З 367 року до н.е. до Академії належав і найвидатніший з учнів Платона Арістотель. До заслуг Арістотеля відносяться не лише створення ним власної оригінальної системи; він був великим систематезатором усіх накопичених до того часу знань. Тактати Арістотеля «Політика», «Поетика» – шедеври гуманітарної науки. Іще більшу славу здобула арістотелева логіка, розроблені ним закони і правила наукового мислення, методи дослідження і аргументації, класифікація загальних теоретичних понять і категорій.

Таким чином, культура Стародавньої Греції являє собою потужний пласт культури людства. Її міцний фундамент. Ми побачили бурхливий розвиток в Греції науки, особливо гуманітарної, широкої мережі явищ художньої культури, значення культу здоров’я і фізичної культури. Нарешті – саме Стародавня Греція стала батьківщиною синтезу гуманітарних і природничих наук – “любомудрія”.