Заняття 29. Розвиток української дореволюційної літератури

Що таке література? Яка її цінність? А, може, і ніякої цінності немає – особливо в нашму інформаційному, постіндустріальному суспільстві? Навіщо потрібні ці “побасенки”? Ось відома гоголівська інвектива на останній сторінці відомої п’єси «Театральный разъезд»: «Побасенки!.. А вон протекли веки, города и народы снеслись и исчезли с лица земли, как дым унеслось всё, что было, – а побасенки живут и повторяются поныне, и внемлют им мудрые цари, глубокие правители, прекрасный старец и полный благородного стремленья юноша. /…/ Побасенки!.. Но мир задремал бы без таких побасенок, обмелела бы жизнь, плесенью и тиной покрылись бы души. Побасенки!.. О, да пребудут же вечно святы в потомстве имена благосклонно внимавших таким побасенкам: чудный перст провиденья был неотлучно над главами творцов их».

Іван Огієнко констатує: “Разом з християнством зачалась у нас література, що скоро набула собі великої ваги”. Дійсно, становлення літератури Київської Русі проходило завдяки поширенню християнства і слов’янської писемності. Першими її пам’ятками були перекладені з грецької на старослов’янську мову і частково отримані через болгарське посередництво біблейські тексти і апокрифи, в першу чергу – “Хождение богородицы по мукам”. В 11–13 ст. були перекладені твори повчальної, житійної, історичної та оповідальної літератури, а також географічно-природничої. Складалися збірки мішаного типу – “Изборники” Святослава 1073 та 1076 рр. Перекладена література переносила на Русь візатійську середньовічну систему літературних жанрів і стилів, збагачувала східнослов’янську писемність новими темами та ідеями. Оригінальна давньоруська література розробляла ораторсько-повчальну прозу (Феодосій Печерський, Іларіон) та агіографічну (житія Бориса і Гліба, Києво-Печерський патерик), опис подорожей (“Жизнь и хождение Даниила Паломника”).

В 11 столітті у Печерському монастирі починається літописання, яке увінчалося такою видатною пам’яткою істориографічної і оповідальної прози, як “Повесть временных лет”, що традиційно приписується монахові Нестору. Давні літописні своди збереглися у двох основних списках – північноруському Лаврентіївському літописі (1377) і південноруському Іпатіївському (поч. 15 ст.). Видатна пам’ятка літератури Давньої Русі – “Слово о полку Игореве” (1185– 87), в якому невідомий автор образно втілив ідею єднання Русі саме перед навалою орд Батия. Давньоруська література створювалася в стилі монументального історизму. Її досягнення стали основою подальшого розвитку трьох братніх східнослов’янських народів – українського, білоруського і російського.

Внаслідок татаро-монгольської навали в середині 13 ст., загарбання у 14 ст. українських і білоруських земель Литовським князівством, постійної турецько-татарської агресії з півдня занепали культурні центри Київської Русі, пригальмувався розвиток літератури. Проте продовжується місцеве літописання.

Об’єднання 1569 року Великого князівства Литовського з Польщею в Річ Посполиту обернулося для українського і білоруського народів новим наступом на їх національно-культурні права; гноблення посилилося після прийняття Берестейської унії 1596 р. В цей період глибокий слід в українській літературі залишили твори представників полемічної літератури Г. Смотрицького, З. Копистенського; І. Вишенського – який виступив із критикою усього політико-державного устрою Речі Посполитої, на захист прав простого народу. Релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, іудаїзмом та ісламом відбита у 2-й половині 17 ст. у творах Л. Барановича, І. Галятовського, Ф. Сафоновича, К. Ставровецького, П. Могили. Патріотичними ідеями проникнутий відомий твір 17 ст. “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622), написаний ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. Чітке уявлення про категорії добра і зла пропонував Лаврін Зізаній; у творі “Катехізис” він обстоює ідею утвердження людини, ідею “самовладдя душі”: маючи можливість вільного вибору між добром і злом, кожна людина керує власною долею і може утвердити у реальному земному житті добро і справедливість.

Теорія літератури розроблялася в шкільних курсах поетики й риторики, що читалися у Києво-Могилянській академії; культивувався стиль бароко. Створювалося чимало віршів про події Визвольної війни 1648–54 рр. На початку 18 ст. мемуаристи в оцінці історичних фактів спиралися на фольклор: козацькі літописи Самовидця (1702), Г. Грабянки (1710), С. Величка (1728), “Історія Русів” (приписувана Г. Кониському, кінець 18 ст.).

Історичній Полтавській баталії присвячена ода класициста Ф. Прокоповича “Епинікіон” (“Песнь победная”, 1709). У віршованому діалозі Семена Дівовича “Разговор Великороссии с Малороссией” (1762) обґрунтовувалися привілеї козацької старшини, в цілому позитивно оцінювалося возз’єднання України з Росією і водночас тут доводилося, що Україна має всі права на автономне життя; до твору схвально поставилися видатні українські політичні діячі Олексій і Кирило Розумовські.

Видатним явищем історії української літератури була творчість Г.С. Сковороди. Зрікшись майнових і кар’єрних прагнень, ходив цей странник по широких просторах України (а також пішки пройшов усю Європу), проповідуючи людям свою теорію життя, підносячи ідеал наукового самозаглиблення; хоча його теорії були мало зрозумілі не тільки для простого народу, а й для освічених дворян. У своїх байках (1769–74) письменник висловлював протест проти феодального гніту, звеличував просту людину. Поезія Сковороди (1753–85) відрізняється тематичним розмаїттям, оригінальною образністю; твори Сковороди розповсюджувалися у рукописах, а пісні входили до репертуару народних виконавців – кобзарів і лірників.

Українська література поступово підходила до основної теми свого часу – гостроти соціальних протиріч. Першим твором нової української літератури стала “Энеида на малоросийский язык перелицованная” (СПб, 1798). П’єсами “Наталка-Полтавка” і “Москаль-чарівник” І.П. Котляревський поклав початок новій українській драматургії. Він об’єднав традиції народної і літературної творчості, започаткував сучасну українську мову, затвердив жанри “ірої-комічної” поеми, побутової драми, ліричного вірша, пісні.

Основним центром культурно-мистецького життя України на межі 18–19 ст. був Харків. Цього часу наша література розвивалася російською і українською мовами. Вона перебувала в річищі загальноросійського літературного процесу і являла собою строкату картину: в ній співіснували елементи класицизму й сентименталізму, романтизм і просвітительський реалізм, відбувалося перемішування течій, стилів і жанрів. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко поклав початок новій прозі. Від гумористичних оповідань, повісті “Конотопська відьма”, комедії “Сватання на Гончарівці”, де Квітка продовжував традиції бурлеску І.П. Котляревського, – його творчість розвивалася до сентиментально-реалістичних повістей (“Маруся” та ін.), де зображені люди з народу, що втілюють високі моральні якості. Плідною і новаторською була творча діяльність – поетична і прозова – Є.П. Гребінки. У 20-ті рр. виник романтичний напрямок в українській літературі; у творах романтиків переважав смуток за козацьким минулим України, яке вони відтворювали в ідеалізованому вигляді (М. Костомаров та ін.).

Якісно новий етап в розвиткові української літератури пов’язаний з творчістю Т.Г. Шевченка. Його “Кобзар” (1840) та “Гайдамаки” стали епохальним явищем – Шевченко підніс українську літературу на рівень вищих досягнень світової художньої творчості. Почавши свій творчий шлях у руслі романтизму, Шевченко затвердив в українській літературі критичний реалізм. Політичні, філософсько-естетичні й літературно-критичні погляди Шевченка, його творчий метод розвивалися під впливом найкращих романтичних і реалістичних здобутків російської літератури, її геніїв Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя.

В українській літературі ІІ половини 19 ст. розвивається жанр соціально-побутового роману (І. Нечуй-Левицький) і соціально-психологічного (Панас Мирний). Нечуй-Левицький показував пролетаризацію села, визрівання класової свідомості. Енциклопедією українського життя ІІ половини 19 ст. є романи Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (1880) і “Повія” (1884).

Всупереч цензурним обмеженням у 70–90-ті рр. на новий рівень піднялася українська драматургія. Особливого значення набуває творчість М. Кропивницького, в першу чергу драма “Глитай, або ж Павук”, в якій відтворено яскравий типовий образ куркуля. Класиком української драматургії є І. Карпенко-Карий (І, Тобілевич); головна тема його п’єс (“Сто тисяч”, “Мартин Боруля” та ін.) – викриття капіталістичного хижацтва. Помітна роль належить у драматургії М. Старицькому – авторові п’єс “Не судилося”, “Доля” та найвідомішої комедії “За двома зайцями”.

Одним з найважливіших етапів в історії літератури, що знаменував перехід до психологічної прози, є творчість І.Я. Франка. Його поетичний доробок, передусім збірки “З вершин і низин” (1887), “Зів’яле листя” (1886) також відіграв велику роль у розширенні тематики й образно-стильових засобів української поезії. Звертаючись у романі “Борислав сміється” (1881) до теми боротьби пролетаріату, він вніс в літературу нові елементи, які згодом трансормувалися і стали складовою нового провідного художнього методу – соціалістичного реалізму. На творчості Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Грабовського, В. Винниченка також сприятливо позначився вплив ідей наукового соціалізму. Леся Українка внесла в поезію нові риси: в її творчості великої сили набувають громадянська лірика, ліро-епічна та драматична поема. Важливе місце в творчості Лесі займає проблема митця і суспільства. Михайло Коцюбинський геніально (в найкращих традиціях Ф.М. Достоєвського і Л.М. Толстого) відобразив складну суспільно-політичну й морально-психологічну атмосферу межі 19 – 20 століть. Один із визначних, найбільш популярних і плідних митців перших десятиліть ХХ ст. – В.К. Винниченко (1880–1951), автор романів, повістей, оповідань, п’єс. Найкращий його твір дореволюційних часів – роман “Записки кирпатого Мефістофеля”, післяреволюційних – роман “Слово за тобою, Сталіне!”. Два мотиви є провідними у романах Винниченка: сексуальні проблеми (жадоба фізичної втіхи є чи не найголовнішим стимулом вчинків винниченкових героїв) й проблеми партійної етики в світогляді мислителя-гуманіста. Серед яскравих творчих обдаровань, що увійшли до української літератури в останнє передреволюційне двадцятиріччя, виділяються письменники-реалісти А. Тесленко і С. Васильченко; у центрі їхньої творчості – найбідніше українське селянство, різночинна інтелігенція.

Таким чином, розуміємо: українська література народилася в епоху Київської Русі. З давньоруської літератури беруть свої витоки всі три літератури східнослов’янських народів; її народження безпосередньо пов’язане з прийняттям християнства і розповсюдженням слов’янської писемності. Виникнення нової української літератури справедливо пов’язується з творчістю І.П. Котляревського. Т.Г. Шевченко підніс українську літературу на рівень досягнень світової художньої творчості. Політичні, філософсько-естетичні й літературно-критичні погляди Шевченка, його творчий метод розвивалися під впливом найкращих романтичних і реалістичних здобутків російської літератури, її геніїв Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя.