Заняття 14. Культура періоду просвітництва

18 століття, «епоха галантності», в історії культури недарма назване періодом Просвітництва. Провідні представники європейського суспільства наполегливо поширювали обґрунтовану думку про те, що всі негаразди суспільства досі траплялися й існувалі тільки через незнання людьми, що насправді є для них добром, а що злом. Поширити це знання серед якнайширших верств населення – значить зробити суттєвий крок на шляху побудови справедливо організованого суспільства на основі природного права та суспільного договору.

Можна стверджувати, що Просвітництво започаткувало суспільно-політичні ідеї, що закладені в декларовану основу сучасної західної цивілізації. Ж.-Ж. Руссо є одним з основоположників концепції народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах. Ідеї політичної і громадянської свободи, поділу держвної влади на законодавчу, виконавчу і судову сформулював Ш. Монтеск’є.

Просвітительська свідомість була антиклерикальною. Прикладом антиклерикальності може бути зображення священослужителів у пеклі – в безсмертній поемі великого українського просвітителя І.П. Котляревського.

Попів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Одне з головних протиріч, яке намагалися розв’язати культура і мистецтво Просвітництва, полягало в несумісності «приватної» людини – індивіда з його власними інтересами, і «людини взагалі» як носія розуму і втілювача справедливості. Таке протиріччя намагався зокрема вирішити просвітительський реалізм. Представниками його були письменники Генрі Філдінг з його романом «Історія Тома Джонса, найди», Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, Дені Дідро, аббат Прево з його відомою «Манон Леско», художник Вільям Хогарт з циклом шести картин «Історія повії». На ранньому етапі творчості просвітительськими реалістами були Йоган Гете і Фридрих Шіллер. До найкращих представників просвітительського реалізму належить також видатний російський митець Денис Іванович Фонвізін.

У комедії Фонвізіна «Недоліток» (1782) ми бачимо поєднання принципів і засобів класицистичної комедії (дотримання єдності часу і простору, місця; ідеалізація як засіб узагальнення) й просвітительськи-реалістичної (соціальна конкретність, типізація як засіб узагальнення, суперечливі характери, змішування високого і низького, дві сюжетні лінії, новаторство мови).

На ранньому етапі своєї творчості просвітительським реалістом був Іван Андрійович Крилов (задовго до того, як він стане «дедушкой Крыловым») – він тоді писав не байки, а прозу і публіцистику (повість “Каїб”, журнал “Пошта духів”).

Другий напрям Просвітництва – сентименталізм (від французького слова “почуття”) – був своєрідним спротивом раціоналізмові. Основоположники сентименталізму Лоренс Стерн і Жан-Жак Руссо показували прагнення людини до гармонійного розвитку, яке втілювалося в культивуванні “приватної людини” і “приватного способу життя”. Представниками культури сентименталізму в Російській імперії були О. Радищев і М. Карамзін.

Ідеал сентименталіста ґрунтується на уявленнях про “чутливу особистість”, звідси – і характер вирішення питання про стосунки людської індивідуальності і суспільства, і форма художнього узагальнення. Якщо для класицизму на першому місці була ідея держави, то для сентименталізму – індивідуальність “приватної” людини. Сентименталістів цікавило внутрішнє життя людини, процес самопізнання. Але їм було цікавим не будь-яке “чувствование” – а лише таке, в якому є моральна основа, що стверджує в людині людське: “Человек сопечалится человеку, равно он ему и совеселится» (Радищев).

Олександр Миколайович Радищев (1749–1802) – перший російський революціонер. Отримавши освіту в Лейпцигському університеті, він повернувся до Росії незадовго до Селянської війни 1772–73 рр., яку очолив Омелян Іванович Пугачов. Страх перед народним рухом спонукав дворянство і Катерину ІІ стати на шлях реакції. Радищев, переконавшись, що просвітництво і самодержавно-кріпосницький устрій несумісні, висловлює ці погляди у своїх творах, зокрема в оді “Вольность”, що пронизана впевненістю: Росія стане республікою, основаною на дружбі народів, що населяють її.

1789 р., коли починається Велика французька революція, він пише книгу “Путешествие из Петербурга в Москву”, в якій сатирично викриває антигуманність феодалізму й висловлює переконаність у творчих можливостях народної революції. Зображений у творі Мандрівник з самого початку заявляє про відразу до жорстокої самодержавно-кріпосницької дійсності й стверджує право людини на протест, навіть у формі самогубства. А потім перед читачем розгортається картина народного життя. Вона складається з фрагментів, пов’язаних із зображенням 24-х поштових станцій на шляху з Петербургу до Москви.

Так, на станції Любані Мандрівник вступає в бесіду з селянином-рільником, що оре свою земельну ділянку у вихідний день – в неділю. Той пояснює, що працює на поміщика 6 днів на тиждень, тому може обробляти власне поле лише ночами або в святкові дні. На станції Єдрово Мандрівник знайомиться з селянською дівчиною Анютою й переконується в її моральній перевазі перед дворянами. Коли він дізнався, що її наречений має сплатити 100 крб., щоби отримати право одружитися з Анютою, то пропонує цю суму грошей її матері. Але мати відмовляється брати гроші, оскільки переконана: “бояре девкам даром не дают подарков”.

Враження від кожної зустрічі висловлюються у пристрасних промовах Мандрівника, сповнених протесту проти суспільно-політичного устрою, за якого народ перебуває у рабстві.

Розповівши в розділі “Городня” про кріпака, який отримав освіту й був відданий у солдати за спробу захистити власну гідність, Мандрівник стверджує, що настане час, коли селяни знищать своїх гнобителів й висунуть зі свого середовища справжню народну інтелігенцію, яка творитиме нову культуру: “Но были бы они других о себе мыслей и права угнетения лишенны». Передрікаючи революцію в майбутньому, письменник заявляє: “Я зрю сквозь целое столетие”.

Спочатку Радищеву було на вимогу Катерини винесено смертний вирок, який вона ж сама змінила на довічне заслання до Сибіру. Радищев після смерті імператриці одержав волю. Але коли він побачив, що царський деспоизм все одно зберігся, то на знак протесту вдався до самогубства, прийнявши отруту. Життя для нього було немислиме без свободи.

Микола Михайлович Карамзін (1766–1826) теж був першим в своєму роді, першим російським письменником-професіоналом, першим професійним критиком і першим професійним істориком. Він надавав особливої ваги просвіті. Бажаючи ознайомитися із західноєвропейською культурою безпосередньо, він 1789 року відправляється у мандрівку. Письменник побував у Німеччині й Швейцарії, Франції та Англії. Так з’явилися його “Письма русского путешественника”, в котрих Європа побачена очима росіянина у зламний момент, коли в ній почався перехід від феодалізму до капіталізму. Перше знайомство Мандрівника із Заходом – зустріч з родоначальником німецької класичної філософії Кантом, який, за словами К. Маркса, у теоретичному вигляді виразив ідеї Французької революції. Ставши очевидцем революційних подій у Парижі, автор “Листів”, образно кажучи, безпосередньо зустрічається з історією.

Стверджуючи право особистості на незалежність, Карамзін був далекий від політичної опозиційності. І якщо Радищев звертається у своїх творах до аналізу соціальних протиріч, то Карамзіна цікавили перш за все морально-психологічні проблеми. Він відображав почуття “приватної людини”, і це викликало неабиякий інтерес читачів до його творів. Найбільшою ж популярністю користувався твір під назвою “Бедная Лиза” (1792) – оповідання про нерівну любов селянки і дворянина. Втіливши в образі Лізи ідеал чутливої особистості, письменник протиставив їй аристократа Ераста, у якого чутливість була поверховою, прищепленою внаслідок читання европейських романів. Захопившись селянкою, він уявив себе і її ідилічними пастухом і пастушкою. Але розіграна ним пастораль закінчилася трагічно. Коли він перестав бачити в Лізі незайману пастушку, його кохання пройшло. У пошуках нових розваг він став грати у карти, й, розорившись, вимушений був одружитися із багатою вдовою. Але виявлений при цьому розрахунок все ж таки не складає сутності характеру Ераста. Коли залишена ним Ліза загинула, Ераст страждає, автор говорить про його каятя.

Прагнучи, як це було прйнято в сентименталістів, надати своєму творові видимість достовірності, Карамзін зображає в ньому реальну місцевість – це місто Москва. Ставок, у якому загинула Ліза, дійсно існував, і читачі влаштували наприкінці 18 століття справжнє паломництво до нього.

Для Карамзіна суттєве значення мала доля не лише приватної людини, а і нації. Він пише повісті про історичне минуле Русі, а з 1803 року цілковито зосереджується на діяльності історика. Створює “Историю государства российского”, у 12 томах якої викладено історію середньовічної Русі. Ця праця мала не лише наукове, а й суспільне значення: вона сприяла пробудженню в широких масах національної свідомості. Про Карамзіна говорили як про Колумба, що відкрив росіянам самих себе.

А самих себе українцям у цей же період відкривав І.П. Котляревський.

Ідеї просвітителів наприкінці 18 століття зазнають певних змін; ідея рівності поступилася місцемідеї рівності можливостей. Останньою спробою втілити в життя ідею рівності і завершенням епохи Просвітництва стала Велика французька революція (1789–1794) – одна з найвизначніших подій в історії людства, під час якої такі видатні особистості, як Марат, Дантон, Робесп’єр намагалися втілити в життя просвітницькі ідеали Свободи, Рівності, Братерства. Події революції найяскравіше відтворені у романі В. Гюго “93-й рік”. Одним з культурних символів революції стала пісня Руже де Ліля “Марсельєза”, що увійшла до історії і стала гімном Франції (пізніше російський варіант цього твору – “Отречёмся от старого мира” (“Рабочую Марсельезу”) написав керівник народницького руху П.Л. Лавров).

Щодо наслідків Великої французької революції об’єктивно висловився Ф. Енгельс: “Обещанное просветителями царство разума на деле оказалось идеализированным царством буржуазии”.

Таким чином, епоха Просвітництва була однією із найплідніших в історії світової культури. В державно-управлінській діяльності й гуманітарній науці було зроблено суттєвий крок на шляху побудови справедливо організованого суспільства на основі природного права та суспільного договору. Тому епоха Просвітництва своєю кульмінацією має Велику французьку революцію. Ми відзначили антиклерикальність просвітительської свідомості та охарактеризували головне протиріччя, яке намагалися розв’язати культура і мистецтво Просвітництва: воно полягало в несумісності «приватної» людини – індивіда з його власними інтересами, і «людини взагалі» як носія розуму і втілювача справедливості.