Заняття 19. Українська національна символіка як чинник культури

З’ясувавши основні риси і тенденції розвитку зарубіжної культури, маємо повне право перейти до глибокого аналізу еволюційного шляху української культури в контексті культури світової. Почнемо із такого важливого чинника, як символіка.

Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага зосереджується на проблемі джерел історії та семантики національної символіки. Це цілком природно, бо національні символи – не випадкові позначки. Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов’язані з його духовністю, з його прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів. «Национальный флаг, – писав свого часу Питирим Сорокін, – который физически является лишь палкой с приделанным к ней куском материи, в результате постоянного использования становится эмблемой независимости, власти, достоинства, чести и славы нации. Он перестаёт рассматриваться исключительно как кусок материи, приделанный к палке, и преобразуется в идола».

Слід відзначити, що червоний, жовтий і блакитний кольори, будучи загальнолюдськими символами, притаманними світовому прапорництву, є водночас і національними, українськими. Вони органічно входять в кольорові образи побуту, архітектури (червоно-жовто-блакитні барви простежуються в декоративному оформленні українських храмів, передусім Софії Київської), одягу (колористиці українського народного ткацтва, вишивок), орнаментів, епосу, літератури, всієї історії України, є важливими чинниками соціальної психології українського народу.

За тисячолітя історії України особливо вагомого соціально-психологічного значення набрав червоний колір – він в народному поетичному культі Червоної Калини навіть піднесений до рівня символу самої України. Таке трактування символу бачимо в пісні часів Хмельниччини “Гей, у лузі червона калина”:

Ой чого та червона калина похилилася?

Чому наша славна Україна зажурилася?

А ми тую червону калину та й підіймемо,

А ми нашу славну Україну та й розвеселимо!

Народні пісні та історичні думи пройняті червоним кольором:

Гей, щоб наша червона китайка

Гей, гей червоніла.

А щоб наша козацька слава

Гей, гей не змарніла…

Червоний прапор був завжди символом героїки українського народу – так свідчать українські думи вже багато століть. Це підтверджується, наприклад, думою про Самійла Кішку – козака, що втікав з турецького полону. Він повертався додому на турецькому човні, який вартові запорожці почали обстрілювати. Кішка –

Чогось здогадав /…/

Червонії хрещаті давнії корогви

Із кишені виймав,

Розпустив, до води похилив,

Сам низенько уклонив –

І запорожці радісно опізнали і прийняли свого побратима.

Глибоко народний, національно і соціально-визвольний зміст червоної символіки в історії України яскраво змальовано в творах класиків української літератури – повісті І. Франка “Захар Беркут” (1882) і повісті М. Коцюбинського “Фата морґана” (1910).

Як подає в “Історії запорозьких козаків” Д. Яворницький, “знаменом, хоругов’ю, чи корогвою і прапором звався шовковий яскраво-червоного кольору плат…” Говорячи про червоне, треба також торкнутися і малинового кольору, яким дехто пропонує замінити в українській символіці червоне. Наскільки це правомірне?

Гей, там на горі Січ іде,

Гей, малиновий прапор несе…

Слушною є репліка О. Кучерука в статті “Державна символіка” ( // Рідна школа. – 1993. – №6): геральдика і вексилологія не знають малинового кольору, це романтичне забарвлення в оригіналі розуміється як червоний колір). Потрібно враховувати традиційну орієнтацію прапорництва переважно на основні, чисті кольори сонячного спектра, веселки – і те, що на головних історичних віхах українського прапорництва – у київських князів, у великому прапорі Запорізької Січі, у гетьмана Б. Хмельницького, в революційних подіях 20-го століття, ми бачимо однозначно червоний колір, а не його маловизначений малиновий відтінок. Зрозуміло, що за малиновий колір “чіпляються” як правило ті теоретики-вексилологи, які готові визнати українським будь-який колір, тільки б не червоний, оскільки він був не лише символом національно-визвольної боротьби українського народу, а й символом боротьби за соціальне визволення трудящих, символом соціалістичної революції.

Отже, український триколір на чолі з червоною барвою символізує всю історію України, її мальовничу природу, міфологічно-поетичне осмислення животворних природних сил та енергії красного сонця, цілющої блакиті повітря й води, золотоносних дарів землі. Просякаючи духовну культуру України, концентруючись у безсмертному культі Червоної Калини, займаючи домінуючі позиції в колористиці архітектурних і побутових орнаментів, розписів, відображаючись в українському народному епосі і класичній українській літературі, цей триколір стає змістовним чинником психічного складу народу України.

А тепер стосовно гімну. Що таке гімн? У перекладі з грецької слово означає хвалебну пісню. В давні часи такими піснями вшановували богів і героїв. Та з плином століть пісні-гімни сповнювалися високих політичних ідей. Скажімо, вже 15-го століття, під час національно-визвольної боротьби чехів під проводом Яна Гуса, з’явилися гуситські пісні, названі пізніше революційними гімнами. Історія знає також, що у Франції в полум’ї революції народився натхненний гімн – “Марсельєза”. Героїчні дні Паризької комуни подарували світові “Інтернаціонал”. Відомо також, що гімнами ставали фрагменти з великих творів (хор “Слався” з опери Михайла Глинки “Жизнь за царя” (“Іван Сусанін”), ода “До радості” з Дев’ятої симфонії Людвіга ван Бетховена).

Отже, пісня-гімн прославляє і вшановує народ, державу, організацію, символізує високу ідею, агітує за цю ідею, згуртовує навколо неї.

“Славильні пісні”, засвідчує історія музичної культури, прийшли на Русь разом із хрещенням. Адже релігія на той час уже мала цілий арсенал вшанування святих – і церковними дзвонами, й урочистими літургіями, і пишними хресними ходами навколо соборів. Згодом, коли почали діяти навчальні церковні заклади, учні вправлялися у складанні похвальних віршів та вистав на честь визначних подій, вельможних осіб. Цей звичай широко побутував в українських бурсах, в Києво-Могилянській академії.

В культурі українського народу є музично-пісенні твори, які мають величезне символічне значення, що є ніяк не меншим, а незрівнянно більшим за своїм культурним значенням, ніж чинний гімн "Ще не вмерла України і слава, і воля...", написаний в середині 19 століття українсько-російським етнографом і фольклористом Павлом Чубинським та західноукраїнським композитором Михайлом Вербицьким. Насампер такою піснею-гімном є “Заповіт” на слова Т.Г. Шевченка. В молоді роки, сильно занедужавши, Т.Г. Шевченко пише “Заповіт” (Переяслав, 25 грудня 1945 р.). Після публікації тексту чимало композиторів бралися створювати музику до віршу. Першими це зробили Микола Лисенко та Михайло Вербицький. Проте найвдалішою виявилася музика полтавського вчителя Гордія Гладкого (60-ті рр. 19-го ст.). Саме ця пісня, другий куплет якої кликав на боротьбу з поневолювачами, стала національним гімном. Набувши популярності під час відзначеня 50-ліття від дня смерті Шевченка (1911), пісня в перші роки Радянської влади виконувалася на всіх урочистостях, концертах – разом з “Інтернаціоналом”.

“Інтернаціонал” до 1944 року на всій території СРСР був Державним гімном. Корінний злам в ході Великої Вітчизняної війни – перемогга під Сталінградом взимку 1942–43 рр, перемога на Курській дузі влітку 1943 року, контрнаступ Червоної Армії по всьому фронту і визволення тимчасово окупованих території нашої країни – привів до багатьох змін у внутрішній, культурній політиці . В новорічну ніч 1943–44 рр. по радіо вперше прозвучав новий гімн СРСР, створений композитором Александровим і поетами Михалковим та Ель-Регістаном. Ця подія підказала партійно-державним керівникам союзних республік ідею створення своїх державних гімнів – адже за конституціями вони були суверенними державами, мали свої герби й прапори. Першою втілила цю ідею в життя Вірменія, потім Естонія. В більшості республік гімни були створені й затверджені протягом 1945–46 років. В Україні до створення Державного гімна взялися 1947 року. Текст його було доручено написати двом видатним українським поетам – Миколі Бажану й Павлу Тичині. Над музикою доручено було працюввати цілій групі відомих українських композиторів під керівництвом хорового диригента й композитора, професора Харківської консерваторії А.Д. Лебединця. І за побудовою, і за розміром, і за ритмікою, і за музичними інтонаційними зворотами, і за своєю величністю він нагадував гімн СРСР – але все одно сутєво відрізнявся своєю глибокою національною самобутністю. Обговорення гімна у вищих колах влади продовжувалося майже два роки. Зауваження як до тексту, так і до мелодії враховували їх творці й робили вібповідні поправки. Нарешті, 1949 року Гімн УРСР був затверджений Верховною Радою для повсюдного виконанняч на всій території республіки.

Живи, Україно, прекрасна і сильна, –

В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.

Між рівними рівна, між вільними вільна,

Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла.

Так звучав перший куплет твору.

Звертаючись до історії українських гербів, варто згадати, що історія українського герба сягає часів Київської Русі – держави, яка об’єднувала давні союзи слов’янських племен, відігравала вагому роль у політичному житті тогочасної Європи, маючи розгалужені зв’зки із сусідами. Це зумовило необхідність створення знакової системи, що відбивала інтереси князівської влади. В основу такої системи, природно, було покладено знаки князів. Питання про першовитоки й сементику князівських знаків лишається відкритим. Зокрема, йдеться про “тризуб” (назву в обіг увів М. Карамзін). За основу його, ймовірно, було взято “двозуб” – найближчою подобою якого вважається знак Святослава Ігоровича, найдавніший з відомих. Знак “тризуба” дослідники пов’язували із зображенням церковного світильника (паникадила), а також корогви, голуба, “держави” – символа влади, верхів’я скіпетра, шолома, дволезої сокири.

У листопаді 1917 року за ініціативою Генерального секретаря освіти було створено геральдично-прапорну комісію на чолі з Д. Антоновичем. Тризуб посів перше місце серед символів-претендентів.

Опис радянського ж герба України було закріплено в Конституції 1919 року. За зразок було взято герб РРФСР. Фактично зображення герба усталилося 1923 року, а згодом у нього кількаразово вносилися зміни. Головною складовою герба було зображення серпа і молота як символів єднання робітників і селян. Ця емблема відома з квітня 1917 року. З 1949 року на прапорі і в гербі УРСР вміщено червону зірку – емблему Червоної Армії. П’ятикутна зірка є традиційною військовою емблемою в різних країнах світу (згадаємо для прикладу США), що виникла на основі старовинного знаку магічного оберегу (пентаграми). Червоний колір символізує революцію. Як елемент герба СРСР (з 1923 року) зірку пов’язують також із девізом єдності пролетарів п’яти континентів.

Таким чином: украінська символіка в своїй історії завжди була насичена яскравою колористикою, має видатні твори символічної пісенності та яскраву мальовничість гербової атрибутики. Не слід скидати з рахунків українську радянську символіку, бо за своєю внутрішньою значимістю, відповідністю світовій геральдиці тощо вона попри все перебуває на вершині цієї піраміди культурного розвою.