Заняття 16. Модернізм в європейському мистецтві

Кінець 19 століття був ознаменований розвитком модерністських течій у мистецтві. Світоглядною платформою більшості течій модерністського мистецтва був суб’єктивний ідеалізм, причому нерідко в своїй крайній формі – формі соліпсизму: безсумнівною реальністю визнається лише суб’єкт, що мислить, а решта оголошується лише існуючою в свідомості індивіда. Тому світ, що оточує митця, і світ, що твориться митцем, не лише обидва реальні, але й створений світ реальніший, ніж реальний. Мистецтво модернізму розриває з конкретністю й предметністю; художник зрікається характерної для реалізма настанови на життєподібність зображення.

Чому спостерігається такий розрив з традиціями реалістичного мистецтва? Сучасний вчений Є.М. Чорноіваненко пояснює це дуже глибоко і аргументовано: “Революційні відкриття в науці заставляли переглянути основні уявлення про побудову світу, про природу життя й людини. Бурхливий розвиток техніки помітно змінив обличчя цивілізації, звичний стиль життя. У суспільному житті загострюються політичні, національні конфлікти, драматичний розвиток котрих незабаром призведе до світового військового катаклізму, до низки революцій, до розпаду останніх європейських імперій, до змін у соціально-політичному устрої багатьох європейських держав. В цей явно критичний період культурна свідомість все гостріше відчуває вичерпаність, завершеність свого минулого розвитку, необхідність відкриття якихось нових шляхів розвитку. Цим відчуттям породжується більш-менш різке заперечення значимості культури найближчого минулого. В літературі це заперечення у “м’якій” формі виявилося у символізмі, тоді як, наприклад, в футуризмі воно набуло вигляду войовничого нігілізму”.

Символізм – літературна школа, що мала місце у всесвітній літературі наприкінці 19 – початку 20-го століть. В Україні символізм розвинувся вже тільки в революційні часи (Тичина, Загул, Савченко, Слісаренко). Символізм – це цілий світогляд інтелігенції наприкінці 19 ст., відрив її від громадських інтересів, заглиблення у містику й потойбічні таємниці. В цьому ми знаходимо багато спільного з романтизмом і через те символізм іноді називають неоромантизмом. Тільки шукання симовлістів були більш витончені – це прямий наслідок тонкої душевної організації інтелігента кінця 19 століття. Світ для символіста – це “балаганчик”, де тільки людині з вищою організацією щастить знайти якийсь натяк на вищий ідеальний світ. Недарма кредо символізму сформулював один з його “отців” В.С. Соловйов:

Милый друг, иль ты не видишь,

Что всё видимое нами –

Только отблеск, только тени

От незримого очами.

Творчість символістів – це творчість натяків на щось вище за реальність. «Реалисты охвачены как прибоем конкретной жизнью, за которой они не видят ничего; символисты, отрешённые от реальной действительности, видят в ней только свою мечту, они смотрят на жизнь из окна»,– писав російський символіст Ф. Сологуб. Символізм яскраво проявився у поезії. Художні досягнення поетів-символістів полягають у великій музикальності віршу; відомо, яким шаленим успіхом користувався свого часу знаменитий К. Бальмонт через свої музикальні вірші. В українській літературі на поезії П. Тичини яскраво відбилися ці тенденції музикальності (збірка “Сонячні кларнети”).

Є.М. Чорноіваненко зазначає: “Для символістів було притаманне відчуття злуки мистецтва і життя… Життя для символістів перетворювалося в об’єкт творчості в цілковитій відповідності до їхньої теорії теургії – життєтворчості. Важливо зазначити, що “творчість життя” мислилася як творчість за законами мистецтва; відтак, до життя, що засноване на естетичних законах, символісти підходили з естетичними вимогами й вимірами”. Мистецтво ставало єдиним і найнадійнішим засобом для перетворення життя.

Футуризм – інша мистецька течія, що хронологічно постала після символізму. Фундатором вважається італієць Марінетті, що видав 1909 року маніфест, де визначав напрямок та ідеологію нової мистецької школи. Cимволісти, написано в цьому маніфесті (Маларме, Верлен), відкидають життя, або, в крайньому разі, живуть почуттям в далекому минулому. Наша сучасність,– говорилося в маніфесті – міське життя, з його заводами, електрикою,– викликає в них ненависть і жах. А футуристи, творці майбутнього, з ентузіазмом вітають нові форми життя, “співають перемогу машини”. Справді: хіба автомобілі, рев поїзда, заводські гудки не такі ж об’єкти для поезії, як колись явища природи: місяць, зорі тощо. Футуристи творять нові символи, реформують поетичну фразу – що вже не в змозі передати сучасний темп життя. Ось на таких засадах розвивалася ця культурна течія, набравши досить швидко популярності по всій Європі. В Росії перші збірки футуристів з’явилися 1912 року в Петербурзі. Прямими наслідувачами ідей Мирінетті стали московські молоді поети на чолі з В. Маяковським та Веліміром Хлєбніковим. Футурист Маяковський 1917 року став найпопулярнішим поетом, “трубадуром вулиці”. Робота футуристів, незважаючи на її дуже помітні крайнощі, внесла чимало свіжого в поетичний словник (творення нових слів чи канонізація “непоетичних висловів”) – як це бачимо у Маяковського. Та й футуризм, вичерпуючи себе, швидко відходив у минуле. На очах сучасників йшли у минуле, не встигаючи за часом, твори Хлєбнікова, Шкурупія, Слісаренка – що репрезентували всі фази розвитку футуризму. Подолавши обмеженість футуристичної культури і ставши на рейки реалізму, Маяковський зробився «лучшим и талантливейшим поэтом Советской эпохи».

Є. Чорноіваненко пише: “Гіпертрофія естетичного начала пов’язувала модернізм з естетичним типом художньої свідомості. Але при цьому модернізм віддзеркалював і кризу цієї свідомості, і пошуки культурою 19–20 століть нових шляхів розвитку, і заперечення нею попередньої культури. Свідомо звертаючись до досвіду мистецтва стародавніх часів і Середньовіччя, модернізм розривав зв’язок з реалістичною художньою тенденцією і в цілому з естетичним типом художньої свідомості”.

А яка ж взагалі була специфіка модернізму в українському мистецтві?

На початку 20 століття в Україні, як і в Росії, на сцену виступає новий тип інтелігента – інтелігент міста. В мініатюрі тут відбувається те, що можна було спостерігати у великих розмірах в житті Західної Європи наприкінці 19 століття. Інтелігенція, в обставинах міського життя, відривається від своїх народницьких ідеалів, заглиблюється у проблеми індивідуалізму, містичної філософії чи, нарешті, у витончену еротику.

Культ краси, культ вибагливої насолоди – от що несе на своєму прапорі інтелігент нової формації. Таким чином, і в Україні 1909 року починає виходити журнал “Українська хата” (редактор – Микита Шаповал), що ставить собі за мету слугування чистій красі. Народницька газета “рада” починає інтелектуальну боротьбу проти “естетів” – але її саму обвинувачують у відсталості й хуторянстві.

1903 року в Одесі виходить альманах “З-над хмар і долин”, який головною своєю метою, за висловом провідного автора Миколи Вороного, ставить “єдину чисту штуку” (штуку – тобто мистецтво). Микола Вороний вступив у полеміку зі своїм другом і навіть кумом – І.Я. Франком, який заявляє, що не можна співати про саму красу, коли на плечах українського інтелігента важким тягарем лежить горе народне.

(Варто принагідно зазначити, що М. Вороний, рішуче налаштований проти всього застарілого, регресивного, зробив знаменитий переклад українською не менш знаменитого “Інтернціоналу”. В. Маяковський у вірші “Борг Україні”, навівши рефрен “Інтернаціоналу” в перекладі Вороного, проілюстрував ним велич, простоту й красу української мови. Маяковський говорив, що ладен віддати всі свої поетичні слова за одне слово “чуєш” із “Інтернаціоналу”: “Чуєш, сурми заграли…”

Отже, модернізм був пов’язаний зі змінами в устрої міського життя. Щоправда, модернізм в українському мистецтві мав особливості: українське місто було майже цілком зросійщене, міська культура мала дуже мало спільного з національними традиціями.

Революція 1905 року справила великий виховний вплив на молоду українську інтелігенцію. В революційних подіях народжуються кадри активної інтелігенції. Утворюється революційна партія України – РУП, відкривається марксистський журнал “Дзвін”, усвідомлюються з погляду марксистського суспільні відносини в Україні. Серед цієї активної інтелігенції особливо помітними є постаті Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка. В ідеологічному відношенні модернізм становить цілу гаму складних суперечливих течій. Стилістично український модернізм запізнився років на десять порівняно із найпотужнішим мистецтвом модернізму – російським. Адже в Україні не було такої багатої літературної традиції, не було свого Толстого і Достоєвського.

В площині художній літературно-мистецький рух початку 20 століття можна означити як європеїзацію української літератури, як надолужування тих численних прогалин, на які хворіла стара українська література. В цей же час вперше з’являються якісні переклади нових і старих поетів Європи (Гейне, Байрона, інших).

Таким чином, модернізм в українській культурі можна охарактеризувати як в цілому здорову, прогресивну тенденцію – вилікувати українську культуру від хутоянства, провінціалізму, меншовартісності. Складніше із модернізмом у європейському мистецтві – адже цей мистецький напрям став наслідком глибокої кризи культури і буржуазної цивілізації взагалі. Своїх найвищих досягнень модернізм зазнав у російській культурі, в мистецтві “срібного віку”.