Заняття 23. Українська видавнича справа

Іван Огієнко зазначає: “Найдавнішими друкованими книжками, призначеними для нашої землі, були 5 книжок церковнослов’янською мовою, що їх видав 1491 року в Кракові друкар Швайпольт (Святополк) Фіоль”. І дійсно: протягом досить тривалого часу Івана Федорова вважали – скоріше з ідеологічних міркувань – першодрукрем української книжки. Насправді все вигдядає трохи інакше. Серед слов’янських народів першу книжку випустили у світ 1478 року чехи, які мали найтісніші стосунки з німцями. Та найперші книжки, надруковані кирилицею, були українські. З’явилися вони 1491 року в польському місті Кракові, де тоді проживало багато українців. То був Октоїх (Осьмигласник) – одна з богослужбових книг, яка містить співи, розділені на вісім голосів. Складання Октоїха приписують знаменитому співцю грецької церкви Іоанну Дамаскіну (VII ст.). А також Часослов (Часословець) – церковно-богослужбова книга, яка служить для читців та співців на кліросі. І надрукував ті книги на замовлення тамтешньої української громади німець за походженням Швайпольт Фіоль, який жив і працював у Польщі.

Крім того, вчені стверджують, що ще до прибутя Федорова до Львова існувала українська друкарня Степана Драпона. На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті Івана Федорова: “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив. Умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих”.

Однак це ніяк не применшує великих заслуг Івана Федорова перед українською культурою, перед українською духовністю, за що ми його і пам’ятаємо – як фундатора постійного друкарства на українських і російських землях.

Відомо, що князь Костянтин Острозький запросив Івана Федорова до себе в маєток зі Львова, щоб налагодити тут книгодрукування та вперше видати друком повний церковнослов’янський текст Біблії. У послужному списку друкаря вже були московські друки, а також первістки українського книгодрукування – львівський Апостол і Буквар 1574 року.

Крім друкарської справи, Іван Федоров був також відомий як гарматний майстер (винайшов зокрема багатоствольну мортиру).

Істориками не встановлено точної дати народження Федорова. Тому прийнято приблизно вважати нею рік 1510-й. Служив Федоров дияконом в одній з кремлівських церков у Москві. Він зайнявся успішною видавничою діяльністю, але його звинуватили в єресі, і він разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем поїхав до Литви, де теж займався друкарською справою, а далі переїхав на Україну і розпочав історію українського книгодруку.

Біблія, друкування якої розпочалося у серпні 1581 року, є найважливішим серед видань Івана Федорова. Вона ж стала і його останньою роботою, “лебединою піснею” першодрукаря. Її тексту на століття судилося стати канонічним для всієї православної церкви.

Всі видання Івана Федорова репрезентують першокласні пам’ятки друкарського мистецтва ХVI століття: шрифти, велика кількість гравірованих на дереві прикрас – заставки, кінцівки, великі літери, зображення святих, князівські герби. Всі видання мали “передмови” видавців і “заключні слова”, написані Іваном Федоровим живою розмовною мовою від першої особи. Ці звернення до читача є яскравими публіцистичними і патріотичними творами, в яких Іван Федоров розповів історію свого книгодрукування в Москві, Литві та Україні.

Надрукувавши в Острозі Біблію, Іван Федоров повернувся до Львова, де й помер у грудні 1583 року. Після смерті Федорова устаткування його друкарні перейшло до Львівської братської друкарні. В 17 столітті в Україні діяли друкарні, що належали братствам, монастирям, а також окремим магнатам, заможним особам з духівництва й козацької старшини. Друкарство було впливовою галуззю діяльності в Україні.

Український вплив у друкарстві відбився навіть у дрібних деталях, – пише Іван Огієнко. – Так, на Москві в друкованих книжках спершу нумерація була по листах і тільки потім під українським впливом стали нумерувати кожну сторінку; під українським впливом стали розривати в друкованих книжках слово од слова, а до того їх друкували вкупі; навіть знак переносу (дефіс) запозичили в українців. Заголовок книжки в Москві любили давати з кінця, і тільки під українським впливом почали ставити заголовки з початку книжки.

Важливу роль в українській видавничій справі відігравала Лаврська друкарня у Києві.

У 17–18 ст. книги продавалися перш за все в друкарнях. Друкар М. Сльозка в 30-х рр. 17 ст. продавав видання Львівського братства, роз’їжджаючи по ярмарках. В добу Петра Могили києво-печерські видання розповсюджувалися, крім України, в Московській державі і Молдавії.

В Києво-Печерській Лаврі у 18 столітті була книжкова крамниця, і Лавра переслідувала тих, хто продавав книги на базарах без її відома. Під кінець 18 століття в Києві на найлюдніших вулицях вже було чимало книгарень, в яких продавали не лише надруковані у Києві книжки, а й продукцію Московської, Чернігівської та Почаївської друкарень. У Києві на Подолі була велика книжкова лавка торговця Гарбуза. Він скуповував і продавав пошарпані, старі й старовинні видання. Покупцями в нього були студенти й професори Київської академії. Гарбуза можна вважати першим букіністом в Україні.

Наприкінці 18 століття друкарні існували в Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині, в інших містах і селах.

1798 року петербурзький видавець (він же – конотопський поміщик), бібліофіл М. Парпура, без згоди автора, захопившись текстом “Енеїди”, надрукував поему Котляревського – першу книгу, що була написана новою українською літературною мовою.

Відомий український літературознавець Сергій Єфремов писав: “Бувають в історії народів дати, які немовби розривають надвоє їхнє життя і кладуть межу високу посеред рівного шляху історичних подій… Ми маємо таку історичну дату,– це пам’ятний в історії України рік 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження – невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої… То була “перелицьована” на українську мову “Енеїда” Івана Котляревського (1769–1838), перший твір нового письменства, що знайшов широкий відгук на Україні”.

Перші видання творів Т.Г. Шевченка – “Кобзар” (1840) і поема “Гайдамаки” (1841) вийшли також у Петербурзі. Головним центром української видавничої діяльності, як і всієї української культури – став саме Петербург, де в 1860–62 рр. вийшли перші українські популярні видання (“Сільська бібліотека” П. Куліша), журнал “Основа”, “Букварь южнорусский” (Т. Шевченка).

У середині 19 століття центрами української видавничої справи були Київ, Харків, Одеса, Львів.

Книгодрук українською мовою усілякими засобами гальмувався царською цензурою. Валуєвським циркуляром 1863, а незабаром Емським указом 1876 р. заборонялося видання книг українською мовою.

Після Жовтневої революції Декретом ВУЦВК від 9 травня 1919 р. було створене Всеукраїнське видавництво. Видавничі ячейки були організовані в різних містах при партійних комітетах, місцевих органах влади, військових частинах, а також при деяких народних комісаріатах (Наркомпросі, Наркомземі).

Під час Великої Вітчизняної війни українські видавництва були перебазовані, а їхня робота перебудована у відповідності до умов воєнного часу й потребами фронту. Об’єднані й реорганізовані, вони працювали в Саратові, Москві, Уфі. За роки війни видавництва України випустили понад 5 тисяч назв книг, сотні мільйонів листівок, звернень, газет.

У післявоєнний час в УРСР працювали такі видавництва, як “Радянська школа” й “Вища школа” (для навчальних закладів); для різних галузей народного господарства – “Техніка”, “Будівельник”, “Урожай”; з питань медицини, фізкультури й спорту – “Здоров’я”; художньої, художньо-документальної і публіцистичної літератури – “Дніпро”, “Радянський письменник, “Молодь”, “Веселка” – і ще багато-багато інших. Існували республіканські видавництва в деяких обласних центрах (наприклад, відомий одеський “Маяк”).

3 вересня 1991 року видавнича справа України посиленими темпами рухається в руслі комерціалізації. На сьогоднішній день існує лише 22 державних видавництва, а також кілька тисяч комерційних.

Таким чином: українська видавнича справа неможлива без великих заслуг Івана Федорова перед українською культурою, перед українською духовністю, за що ми його і пам’ятаємо – як фундатора постійного друкарства на українських і російських землях. Важливою віхою української видавничої справи стала публікація поеми І.П. Котляревського – першої книги, що була написана новою українською літературною мовою. У середині 19 століття центрами української видавничої справи були: насамперед Петербург, а також Київ, Харків, Одеса, Львів. Періодом розквіту української видавничої справи стає 20 століття.