Заняття 27. Етапи історії розвитку української мови

Людей єднає територія, на якій вони живуть, турбота про те, як її розділити, використати, облаштувати. Але територія об’єднує людей лише механічно – цього для творчого співіснування замало. Потрібні якісь глибші, суттєвіші духовні зв’язки, які б єднали людей, що опинилися разом на одній території, і сприяли їхній спільній діяльності. Найістотнішою рисою, що об’єднує людей, є передусім мова. Мова така ж давня, як і свідомість, писав К. Маркс, підкреслюючи цим органічну єдність свідомості людини і її мови. Вона, ця “безпосередня дійсність думки”, як висловився Маркс, є воднораз і великим засобом спілкування людей, бо “виступає в цій функції для кожної людини тільки тому, що існує для інших”.

Мова – явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, і суспільство. Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний світ людини, так і в зовнішній, соціальний. Завдяки цьому вона виконує важливі суспільні й державні функції. Серед них особливо важливими є три:

1. інтегруюча;

2. організуюча;

3. інформаційна.

Українська мова відноситься до давньописьменних мов. Успадкувавши давньоруську писемність, в ранній період своєї історії (14-15 ст.ст.) вона продовжувала і розвивала традиції літературної мови Київської Русі. В українських і білоруських землях, що в той час входили до складу Великого Князівства Литовського, літературна мова, що склалася в Київській Русі, не лише продовжувала функціонувати, але й була визнана мовою державного управління, законодавства, офіційного листування. За таких умов в українській і білоруській мовах виникло багато спільних лексичних, граматичних і орфографічних рис, що відбилися в пам’ятках писемності обох народів. Однак і в цей період за збереження генетичної спільності з російською і білоруською літературними мовами й виникненні в процесі історичного розвитку нових загальних рис поступово формувалися в українській літературній мові її специфічні особливості, оскільки вона систематично більш чи менш інтенсивно збагачувалася лексичними й фонетико-граматичними елементами живої мови української народності. Іван Огієнко відзначає: “Татарський погром не спинив культури нашої і коли Україну запосіла Литва (з початку 14 ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою, і ця культура мала спроможність йти собі вперед. І ми бачимо, що мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, – нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели, і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім дворці”.

До найдавніших пам’яток давньоукраїнської мови відносяться численні грамоти 14–15 ст.ст., Кам’янко-Струмилівське євангеліє 1411 р., Апостол 15 ст. та ін., що досить широко віддзеркалювали вплив місцевих народно-розмовних елементів на українську літературну мову того часу; ці елементи є особливо характерними для ділового мовлення.

З кінця 15 століття робляться перші спроби наблизити книжний церковнослов’янський стиль до народнорозмовної мови (наприклад, в Четіях-Мінеях 1489 р.). Українською мовою почали перекладати окремі твори релігійної літератури, не призначені для церковної служби, з метою наблизити їх до розуміння народних мас. Найбільш відомий такий твір – Пересопницьке євангеліє (1556–61).

На межі 16–17 століть в Україні утворилися 2 різновиди літературної мови:

1. так звана слов’яноруська мова, що сформувалася внаслідок взаємодії церковнослов’янської і давньоруської літературних мов і вживалася переважно у богослужебній літературі;

2. власне українська книжна мова – давньоукраїнська мова, що склалася на основі давньоруської мови внаслідок сильного впливу на неї живої української розмовної стихії; вживалася в ділових документах, частково у полемічній і релігійній літературі.

В цей період, тобто в добу активної боротьби міщанства проти польського впливу, літературна мова зберігала виразні ознаки слов’янського народно-українського елементу; твори, наприклад, Івана Вишенського мають такі прикмети.

Перший український словник складено було близько 1581 р. невідомим автором. Він лишився в рукописі і мав назву: “Лексис з тлумаченням слов’янських слів на просту мову”. Тут містилося 896 слів.

В цей же період зросло значення слов’яноруської мови як засобу національно-визвольної боротьби українського народу проти феодально-шляхетського і католико-єзуїтського гноблення. У зв’язку з цим були надруковані праці, що сприяли граматичному й лексичному нормуванню, серед них – “Кграматика словенска языка” (1586), що являла собою південнослов’янську переробку відповідної грецької граматики; “Грамматика словенская” Л. Зізанія (1596), “Грамматика словенская” М. Смотрицького (1619). Підручник Смотрицького мав величезний вплив на весь науковий світ. Як відомо, в наступному столітті М.В. Ломоносов назвав цю книгу «вратами своей учёности».

У 1 половині 17 століття з’явилися лексикографічні праці: “Лексис” Л. Зізанія та “Лексикон славеноросский” и имён толкование” П. Беринди (1627), в яких поряд із церковнослов’янською представлена також українська народнорозмовна лексика. Ці праці, особливо друга, відіграли позитивну роль у нормуванні словникового складу як слов’яноруської, так і давньоукраїнської книжної мови. Памво Беринда був Лаврським друкарем; створений ним словник став одним з перших великих і значних словників, написаних українською мовою. Словник цей мав велике значення, і його друкували майже по всіх слов’янських землях. Такий у нього був універсальний і потрібний характер.

Однак українська мова в умовах соціального і національного гноблення, якого зазнавав український народ від польської влади, піддавалася різного роду обмеженням. Визвольна війна 1648–54 рр. і возз’єднання України з Росією на деякий час створили сприятливі умови для розвитку української мови.

Видатну роль в розвиткові мови відіграла Києво-Могилянська колегія (1632), а згодом академія (1701), яка давала студентам насамперед ґрунтовну філологічну освіту. Українська мова в науково-освітянському колі функціонувала поруч із латинською і грецькою. Грецька мова була мовою церкви і теології, а латинська – мовою світської культури. Українські студенти надзвичайно швидко поширили використання латини у побуті. Для Київського братства стала цілком природною говірка, породжена з комбінації української і латинської мов. Студенти (за словами Івана Котляревського):

Так латину взнали,

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном – доміусом.

Така латина поширювалася по всій Україні, бо студенти Києво-Могилянки під час вакацій подорожували, заробляючи собі на хліб приватними уроками і співом.

У 18 столітті ми бачимо цікавий взаємовплив української і російської мов і культур. На розвиток української мови справили позитивний вплив лінгвістичні праці М.В. Ломоносова – з одного боку; і другого боку, ломоносовський поділ мови на “штилі” – українського походження; Ломоносов, коли вчився в Києві, познайомився з українськими піїтиками (теоретичними мово- і літературознавчими працями) – взяв на озброєння і розвинув наявні в них положення.

У 18 столітті йшло подальше зближення літературної мови із народнорозмовною. Але не завжди це зближення мало позитивний характер. Починаючи з другої половини 18 ст. українська літературна мова пертворюється на дивну мішанину русизмів, полонізмів, забарвлену елементами живої народної говірки. Таким, з дозволу сказати, “жаргоном” писав Г.С. Сковорода. Особливо це відчувається в його філософських трактатах, та й в художніх творах, згадати хоча б загальновідомий вірш “Всякому городу нрав і права”. Сам Сковорода не відчував дискомфорту від свого стилю і щиро вірив, що він пише “малороссийским диалектом”.

Новий, якісно новий етап в розвиткові української літературної мови почався з виходом у світ “Енеїди” І.П. Котляревського (1798), котрий в цій поемі та п’єсі “Наталка-Полтавка” (1819) підняв народну мову до рівня літературної.

У формуванні української літературної мови на народній основі у 1-й половині 19 століття значну роль відіграли також Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка.

Основоположна роль у формуванні сучасної української літературної мови належить Т. Г. Шевченку. В його творчості найбільш повно розкрилися невичерпні стилістичні скарби народної мови, на основі яких письменник синтезував усі конструктивні досягнення мовленнєвої творчості своїх попередників, збагатив українську літературну мову досягненнями інших мов й утвердив її як засіб всебічного розвитку, його боротьби за соціальне і національне визволення.

Великий вплив на подальше збагачення і вдосконалення української літературної мови у 2-й половині 19 століття – початку століття 20-го справила мовна творчість Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, М. Старицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та інших видатних людей. В цей час досягли високого рівня усі жанри художньо-белетристичного стилю – прозаїчний, поетичний, драматургічний; інтенсивно формувався публіцистичний стиль з такими жанрами: 1) власне публіцистичним; 2) інформаційно-газетним; 3) науково-публіцистичним; 4) художньо-публіцистичним. Почав формуватися науковий стиль української мови, передусім у сфері українознавства – нової науково-навчальної дисципліни.

В цілому ж до 1917 року українська мова розвивалася у несприятливих умовах державного роз’єднання українського народу, утисків його царатом в Російській імперії й австро-угорським урядом в західноукраїнських землях, в умовах постійних обмежень її суспільних функцій. Все це гальмувало й ускладнювало процес створення єдиної загальнонаціональної української літературної мови. В цей період загострилася боротьба між прогресивними й регресивними силами в мовній творчості й мовознавстві. Прогресивні представники української культури обстоювали створення єдиної літературної мови для всього українського народу на широкій загальнонаціональній живій мовленнєвій основі, долали націоналістичні настанови деяких письменників і вчених на її архаїзацію й відокремлений розвиток. Реакційні кола спрямовували розвиток української мови на вузькодіалектну основу (спроби створити “західний” варіант української літературної мови у Галичині та “карпатоукраїнський” в Закарпатті); поряд із цим певні реакційні угруповання знову-таки в західноукраїнських землях, зокрема “москвофіли”, користувалися штучним “язичієм” (що заставляло згадати сумновідомого адмірала Шишкова з його товариством любителів російської словесності). Активним захисником єдиної літературної мови був І.Я. Франко (але більше в теоії, ніж на практиці – писав він все одно з переважанням західноукраїнських діалектних мовних елементів).

Вільний і всебічний розвиток української літературної мови обстоювала прогресивна російська громадськість, зокрема О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський, М.О. Добролюбов (їхній вчитель В.Г. Белінський, на превеликий жаль, займав помилкову протилежну позицію), І.С. Тургенєв, Л.М. Толстой, А.П. Чехов, О.М. Горький; російські вчені-мовознавці О.О. Шахматов, В.В. Фортунатов.

Право українського народу на вільний розвиток своєї мови захищав В.І. Ленін, який виступав за повне рівноправ’я всіх націй та іхніх мов. Ленін писав: “Ни одной привилегии ни для одной нации, ни для одного языка!» (ПСС, т. 23, с. 150).

Таким чином, переконуємося: мова справді є безпосередньою дійсністю думки – і це найкраще з її визначень. Мова – явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, і суспільство. Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний світ людини, так і в зовнішній, соціальний. Історичний шлях української мови позначається цікавими, яскравими етапами вдосконалення і боротьби за достойне культурне існування.

Заняття 28.

ЛІНГВОЦИД ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Лінгвоцид – “мововбивство” – це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид (фізичне винищення певного народу), а етноцид (ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, виродження етносу). Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом і лицемірством поневолювачів. Торкнемося окремих сторінок цієї історії.

1. Лінгвоцид через заборону мови державною або церковною владою.

В 1690 році Собор російської православної церкви осудив «кієвскія новыя книги” С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них “проклятство і анафему, не токмо сугубо і трегубо, но і многогубо”. На забороні цих книжок наполіг патріарх Іоаким (1673 – 1690). Іван Огієнко відзначає, що він бачив, як уся Русь зачитувалася українськими книжками і, мабуть, злякався, що од цих книжок піде єресь. Іоаким був людиною жорстокою і без усякої освіти; люто ненавидів українців (трохи жив на Україні, постригся на Україні в ченці). Його взяв до себе патріарх Никон. Сучасник так розповідає про Іоакима: він у Никона “грамоте начал учитися, а до того не знал он писания, разве азбуки, ни церкви, ни чина церковнаго, понеже человек служивый, и жил в глухой деревне, и заяцы ловил, а у церкви в редкий велик день бывал». Проте Іоакимові випала щаслива доля, і він пішов шляхом кар’єрного зростання. Щоправда, були в нього неприємності, але він їх легко збувався. В Чудовому монастирі, яким він керував, пустили поголоску, що Іоаким не право вірує. Взяли порушника на допит, і майбутній патріарх зізнався: “Азъ не знаю ни старыя веры, ни новыя, но что творят начальники, то и готов творити и слушати их во всем”.

І от така людина стала ворогом українського народу і української культури.

1720 рік – Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно «для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти.., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було».

1753 рік – Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. Це завдало суттєвого удару по українській освіті і якості навчання.

1789 рік – Розпорядження Польського сейму про закриття українських шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови.

1863 рік – відомий Валуєвський циркуляр.

1876 рік – не менш відомий Емський указ імператора Олександра ІІ.

1881 рік – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1892 рік – заборона перекладати твори з російської мови на українську.

1903 рік – на святі відкриття пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві не дозволили промов рідною мовою. (Українською мовою ризикнула виступити одна лише Олена Пчілка, відома письменниця, мати Лесі Українки).

1908 рік – Указом Сенату Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, тому що «может вызвать последствия, угрожающие покою и безопасности империи».

2. Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови.

Видатний діяч російської культури доби Просвітництва М.М. Карамзін зробив свого часу прикру помилку. У коментарі до старовинної української грамоти зауважив, що вона «писана варварским языком, ни Русским, ни Польским”. На жаль, така думка про українську мову була досить поширеною в ті часи. Але ж це все одно, що назвати “варварською” італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голандську, бо вона ні англійська, ні німецька. Іван Огієнко відзначає, що 1887 року один з київських вчених подав на цензуру свого рукописа – “Опыт грамматики малороссийского языка». Цензор повернув рукописа назад навіть не читавши, а на проханні авторовім написав: «Нельзя же разрешать к печати грамматики того языка, который обречён на небытие…». Як цензор помилився!

«Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок», – писав у 19-му столітті Микола Костомаров. «Вы говорите серьёзно или по-украински?» – демонструвало свою дотепність тодішнє “російськомовне населення” України. Сьогодні теж інколи можна стикнутися з якимись рецидивами лінгвоциду, коли кажуть: “Что такое украинский язык? Это когда пьяный поляк пытается говорить по-русски».

Ієрархи російської православної церкви постійно в минулі століття перконували віруючих, що малоросійська мова непридатна для служби богові і взагалі неугодна богові.

Та недарма один сучасний поет (А. Бортняк) сказав:

Мов поганих не існує в світі,

Є лише погані язики.

3. Лінгвоцид через оголошення мови неприродною.

В 19-му столітті польські націоналісти оголосили українську мову діалектною часткою польської мови, вважаючи й українців насправді різновидом польського єдиного народу. У Росії теж була поширена думка про те, що українська мова – діалект польської. Так вважав, наприклад, відомий публіцист, “мовознавець” і фальсифікатор М. Греч (відомий насамперед своїм шкідництвом на адресу О.С. Пушкіна). Або також казали, що українська мова нібито – наріччя російської, зіпсоване польськими впливами. Але розумні люди дотримувалися іншого погляду – 1815 року відомий польський вчений Бандтке писав: «Язык малороссийский, как не уступающий в старшинстве великороссийскому, не может быть наречием сего последнего… /…/ малороссийское наречие старее многих других, ибо Киев процветал уже в то время, когда Москва не существовала, а славянские поляне ещё прежде Рурика говорили не иначе, как своим славянским языком.. Дай боже, чтобы и малороссийский язык стал в ряду учёных славянских языков».

4. Лінгвоцид через оголошення мови неавтохтонною.

У середині 19-го століття з’явилася «погодінська теорія», за якою територію Києва і прилеглих до нього земель Наддніпрянщини до татаро-монгольської навали населяли «великороси», котрі були частково винищені, а частково переселилися на північ, тобто на терени сучасної Росії. «Етнічний вакуум», що утворився таким чином, згодом був заповнений вихідцями з басейну Карпат – малоросами. Тобто українці на території України – люди прийшлі, мова їх – чужа, не має права на існування на цій землі. Іще Т.Г. Шевченко заперечував подібні фальсифікації.

Хоча академік М. Погодін був відомий з «надмірної пристрасті до фантастичних побудов», як зазначається в Словнику Брокгауза і Ефрона, його псевдонаукова теорія здобула публіцистичну підтримку в статтях М. Каткова і філологічну – в працях академіка О. Соболевського.

Облудність шовіністичної концепції Погодіна блискучо довели українські професори М. Максимович та В. Антонович, академік А. Кримський – і видатні російські мовознавці О. Шахматов, В. Ягич.

5. Лінгвоцид через уподібнення.

Іван Огієнко відзначає: за часів царської Росії «дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння».

У драматичних творах, як правило, допускалося вживання української мови персонажами-селянами. «Забороняли такі п’єси, де б була інтелігенція, – аби не вийшло, що ніби «мужичою» мовою може балакати і освічена людина», – пише Іван Огієнко. Справжній прорив у цьому плані вдалося зробити Лесі Українці й Володимиру Винниченку як драматургам.

Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом – так званою «єрижкою». В 1905 році, зважаючи на відомі події першої російської революції, цензурою заборонялися такі слова, як москаль (хоча в творчості класиків української літератури воно вживається зовсім не в тому значенні, яке так не подобалося російській цензурі) , козак, Україна, український, Січ, Запорожжя.

6. Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови.

За статтю «О педагогическом значении малорусского языка» (1866) М. Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. Драгоманова звинуватили у політичному сепаратизмі.

Директори гімназій повинні були доповідати кураторові шкільної округи про кожного учня, якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Російській імперії.У миргородській гімназії на початку ХХ століття при вході красувався напис: “В стенах гимназии строго воспрещается воспитанникам говорить на малорусском напречии» (це певний виняток – оскільки, як ми знаємо, лінгвоцид спрямовується проти письмової форми мовлення).

6. Лінгвоцид через освіту.

“Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”, – писав 1870 року міністр освіти Росії граф Д. Тостой (далекий родич великого письменника, але на відміну від Л.М. Толстого, далекий від об’єктивності й поваги до культури інших народів).

На початку ХХ століття серед українців було 87% неписьменних – а для порівняння в 17 ст. письменними були більше половини. У 17 ст. іноземні мандрівники, які бували в Україні, дивувалися, що тут усі, навіть сільські жінки й діти-сироти, вміють читати й писати. У тогочасній Росії більше половини членів боярської Думи були неписьменними; не набагато менший відсоток неписьменних був серед графів і князів у 18 столітті при дворі Катерини ІІ (ставали титулованими особами й потрапляли до політичної придворної “еліти” , як відомо, часто не за заслуги перед вітчизною).

6. Лінгвоцид через звуження соціальної приналежності мови.

Вороги української мови з давніх часів стверджували, що вона низька, некуультурна, оскільки такою мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонізаторів, нею розмовляють лише “поп і хлоп”, за словами русифікаторів це мужицька мова. Але ще в 19-му столітті було відомо, що українська мова – “це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої ще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим” (М. Драгоманов).

Таким чином, які ж висновки слід зробити з матеріалу про лінгвоцид? Запропонуємо наступні.

1. Лінгвоцид щодо української мови триває до 1917 року, і з 1917 року припиняється (можна говорити лише про окремі рецидивні явища його).

2. Протистояти лінгвоциду чи його рецидивам можна тільки з позиції знання й усвідомлення того, що являє собою мова, як і за якими законами вона живе, яка її роль у житті людини і народу.

3. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Пізнання народу, його культури може бути глибинним тільки за умови глибокого знання мови.

4. Культуроносна функція мови виразно виявляється передусім в суспільстві носіїв цієї мови – так передається естафета національної культури від покоління до покоління.

5. Культуроносна функція мови реалізується й на особистісному рівні. Людина, глибше пізнаючи мову свого народу, прилучається до джерел неповторної духовності нації, зі споживача національної культури поступово перетворюється на творця її цінностей.