Заняття 11. Культура середньовіччя

Термін “Середні віки”, точніше “середній вік” (від лат. Medius – середній) виник в Італії у 15–16 ст.ст. серед гуманістів. На ранніх етапах розвитку історичної науки в це поняття вкладали різний зміст. Гуманісти, просвітителі вважали середні віки періодом глибокого культурного занепаду на противагу високому злетові культури в античному світі і в новий час. Негативно до Середньовіччя ставився також Гегель, називаючи його своєрідним типом варварства. Романтики, а також представники християнського персоналізму (котрі визнавали особистість первинною реальністю й найвищою духовною цінністю, причому особистість розумілася як духовний першоелемент буття) досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи цю епоху найбільш плідним періодом духовно-культурного піднесення у світовій історії. У період Середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Європи у гео-культурно-політичному розумінні. Позитивний внесок Середньовіччя в історію культури людства величезний, виявився він в усіх її галузях – в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків історико-культурного процесу Середньовіччя необхідно з’ясувати особливості саме історичних обставин цього періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи, основним змістом якої було формування феодальних відносин, насамперед у сфері землеволодіння. Політична система феодального суспільства відзначалася перш за все тим, що влада була безпосередньо пов’язана з земельною власністю, виступала її атрибутом.

Як не дивно, в часи Середньовіччя форми демократії набули навіть ширшого застосування, ніж, наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві. В 11–13 ст.ст. стало утверджуватися місцеве самоврядування. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію і армію, карбували гроші. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керівництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов’язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина); консул, дож (Італія). Міська община була неоднорідною за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об’єднувалося у гільдії, а ремісники – в цехи. Цех також був політично спрямованою організацією, очолюваною виборним магістром.

В 15 столітті феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через абсолютну монархію, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну й культурну єдність народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний аппарат насильства.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у 12–13 ст.ст. римські папи видавали загальнообов’язкові акти (булли), володіли винятковим правом скликати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був найвищою судовою інстанцією як у церковних, так і в світських справах. Папи Інокентій ІІІ і ІУ навівть відлучали від влади англійських, французьких та німецьких королів – і звільняли підданих від присяги королю. Для боротьби з єресями було створено репресивний аппарат – інквізицію. Латеранський (1215) і Тулузький (1229) собори зафіксували процедуру виявлення єретиків, їх засудження і передання світській владі для покарання.

Католицька церква була своєрідною папською теократією, заснованою на взаємовиключних принципах – аскетизмі та прагненні всесвітньої влади. Культура Європи набуває виразного теологічного забарвлення. На формування середньовічної схоластичної філософії справив великий вплив С. Боецій (480–525) – пізньоримський неоплатонік, інтерпретатор творів Арістотеля. Головне положення Боеція: щоб сутність отримала існування, вона повинна стати актом творіння божої волі. Видатними схоластами були також Августин (354–430) , Фома Аквінський (1225–1274) і Альберт Великий (1193–1280). Августину і Фомі притаманний етичний онтологізм, згідно з яким добро має об’ективну природу та існує до людини (апріорно), і людина може його пізнати при посередництві церкви. Фома створив свого роду енциклопедію католицького богослов’я “Сума теології”. В цій книзі, намагаючись підкорити науку богослов’ю, він розрізняє “істини розуму” та “істини одкровення”. Альберт Великий систематизував знання своїх попередників (починаючи від Арістотеля) про природознавство та етику.

Середньовіччя було суворою, жорстокою епохою. Середня тривалість життя людини не перевищувала 35 років.

Незважаючи на суворість і жорстокість епохи, все ж плідно розвивалася освіта, хоча і підкорена теології. Навчання поділялося на “сім вільних мистецтв”: тривіум (граматика, риторика і діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія і музика). Стали з’являтися університети: 1088 – Болонський; 1200 – Паризький (саме в ньому вперше відбувся поділ на факультети, які очолили декани). На початок 13 століття з’явилися університети в Оксфорді і Кембріджі. Перші університети виникли самі по собі як спільноти знаменитих викладачів і їх учнів. Університетське навчання було доступним лише особам чоловічої статі. Через два роки студент ставав бакалавром, ще через два – магістром. Саме в епоху Середньовіччя з’являється і слово “студент” – латинською “тщательно изучающий”. Кожен студент закріплювався за відомим викладачем, який був його покровителем і захисником, готував його до здобуття наукового ступеня, а в разі чого навіть і визволяв із в’язниці. Нрави серед студентства були дуже грубими, у відносинах студентів старших і молодших курсів панувала нелюдська “дідівщина”. Мартін Лютер якось висловився: “Мальчиков-христиан лучше посылать прямо в пасть ада, чем в университет, так как сатана от начала мира не выдумал ничего сильнее высших школ».

Наука була книжною справою, спиралася на абстрактне мислення. Виділялися чотири наукові напрямки.

1. Фізико-космологічний – сукупність математичних, астрономічних, природознавчих знань.

2. Вчення про світло (оптика).

3. Наука про живе – про «душу» як джерело рослинного, тваринного і людського життя.

4. Астролого-медичні знання (алхімія).

В художній творчості важливе місце займала поезія вагантів – бродячих поетів. Вони співали, наприклад, таке: «Бросим все премудрости, побоку ученье. Наслаждаться в юности – наше назначенье!»

Найпоширенішим у Середньовіччі жанром міської літератури були фабльо – невеличкі віршовані оповідання сатирико-гумористичного характеру на побутові теми.

Відбувався процес формування самосвідомості феодалів як класу; це знайшло своє втілення в освяченому церквою інституті лицарства. Цей суспільний інститут ідеологічно базувався на героїчному епосі європейських народів, який сформувався в 11–12 ст.ст.: «Пісня про Роланда» (Франція), «Пісня про мого Сіда» (Іспанія), «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Беовульф» (Британія). Лицарі мали свого роду моральний кодекс – лицар повинен проводити життя в молитві, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за праве діло.

З’являється куртуазне («придворне») мистецтво, що прославляє інтимні почуття і культ «прекрасної дами». Цей культ займав центральне місце у творчості трубадурів, якій була властива різноманітність жанрів: ліричні пісні, політичні, урочисті. Популярними були куртуазні романи. Біля витоків лицарського роману стояв уродженець Шампані Кретьєн де Труа (бл. 1130–1191), автор перших літературних обробок сказань про короля Артура, лицаря Ланселота тощо. Цей письменник є найвідомішим автором сказання про сумну любов юнака Тристана і королеви Ізольди. Сказання своїми корнями сягає кельтських джерел, пізніше влилося в цикл «артурівських легенд». Крім французького автора, історію про Тристана та Ізольду літературно обробляли німецький куртуазний поет Готфрід Страсбурзький та англієць Томас Британський. Роман про Тристана та Ізольду характеризується тонким відтворенням душевних переживань героїв та майстерним описом норм лицарського життя. Героєм лицарських романів був також знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй.

Особливості середньовічного мистецтва найбільш яскраво виявилися в архітектурі, де панівними стають романський (спочатку) і готичний (потім) стилі. Романський стиль – похмурі, приземлені споруди з малими і вузькими вікнами, масивними вежами. Замки, монастирі, інші будови романського стилю повині були породжувати в людині усвідомлення власного безсилля насамперед перед богом.

Для готики характерним є устремління споруд вгору за рахунок гострих довгих шпилів. У стінах – величезні вікна з кольоровим склом. Сутність готики полягає в зіставленні протилежностей, у здатності об’єднати абстрактну ідею та живий трепет життя. Не випадково Віктор Гюго назвав готичний собор «кам’яною симфонією». Однією з найвеличніших споруд готичного стилю є Собор Паризької Богоматері. Він був закладений у 1163 році і в цілому завершений 1208 року. Водночас в окремих своїх частинах собор добудовувався і перебудовувався в 13–14 століттях.

Таким чином, нам треба розуміти, що в період Середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Європи у гео-культурно-політичному розумінні. Позитивний внесок Середньовіччя в історію культури людства величезний, виявився він в усіх її галузях – в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві. З іншого боку – в епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, тому культура Європи набуває виразного теологічного забарвлення. В цю епоху відбувся процес формування самосвідомості феодалів як класу; це знайшло своє втілення в освяченому церквою інституті лицарства та відповідній художній культурі. Отже, попри всі негаразди культура Середньовіччя стала важливою віхою в історії культури людства через потужність культурної енергії, що була акумульована в ході розвитку народів Європи.