Заняття 34. Український театр

Елементи театрального мистецтва на території України виникли у землеробських культах дослов’янських племен і праслов’ян, у язичницьких обрядах та іграх східнослов’янських племен. Театр на території України існував в античних містах-державах Північного Причорномор’я (середина 1-го тисячоліття до н.е. – 4 ст. н.е.). Про це свідчать руїни театральних будівель, що знайдені під час розкопок античних міст-держав: Ольвії, Пантикапея, Херсонеса.

Торговельні зв’язки східнослов’янських племен у 5–9 ст.ст. надавали їм можливості, зокрема, знайомитися з театральними виставами Візантії. Відомо, що у 957 році київська княгиня Ольга разом з численною свитою під час урочистого прийому у візантійського імператора у Константинополі була присутньою на театралізованих виставах, що супроводжувалися іграми, піснями й танцями. Зі свитою грецької царівни Ганни, що стала дружиною князя Володимира, в Київ прибули візантійські міми. З 11 століття відомими є виступи скоморохів (вони зображені на фресках Софійського собору в Києві й описані в “Житії Феодосія Печерського”). Іхня діяльність сприяла зародженню й становленню середньовічної гротесково-карнавальної культури у Київській Русі.

Наприкінці 16– на поч. 17 ст. в Україні з’явилися єзуїтські шкільні театри (Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Вінниця), де ставилися драми, написані латинською, з часом – польською мовами.

Українські шкільні вистави у вигляді декламацій і діалогів з’явилися в Острозькій школі й Львівській братській школі, згодом – у Київській братській школі й Лаврській школі.

Розквіт українського шкільного театру відноситься до 70-х рр. 17 – І половини 18 ст. і був пов’язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут були написані українською книжною мовою й поставлені багатоактні драми пасхального й різдвяного циклів. Етапними стали вистави: “Олексій, чоловік божий” невідомого автора (1674), трагедокомедія “Володимир” Ф. Прокоповича (1705), “Милость божия… Украину… чрез Богдана Хмельницкого… свободившая» невідомого автора (1728). З кінця 16 ст. відомим є народний ляльковий театр – вертеп. У 50-х рр. 18 ст. у Глухові діяв театр гетьмана Кирила Розумовського. Є відомості, що у 17–18 ст.ст. у Запорозькій Січі популярними були мистецтво народних лицедіїв, обрядово-карнавальні дійства, народна драма. Наприкінці 18 ст. в Україні з’явилися професійні театральні трупи. Перша з них – Харківський вільний театр (1789–96). У її репертуарі були російська класицистична драма й комічна опера, перекладена драматургія. Існували також домашні любительські театри в маєтках поміщиків.

1805 року було збудоване театральне приміщення в Києві, де виступали російські й польські трупи, 1809 – в Одесі (російські трупи, а також постійна італійська опера). 1808 року після тривалої перерви поновив свою діяльність Харківський вільний театр й відкрився Полтавський вільний театр. П’єсами “Наталка-Полтавка” і “Москаль-чарівник” І.П. Котляревського, поставленими 1819 року в очолюваному ним Полтавському вільному театрі, почалася історія українського професійного театру. З 60-х рр. в усіх губернських центрах України (Київ, Харків, Катеринослав, Херсон, Полтава, Чернігів, Житомир, Кам’янець-Подільський), а також в Одесі постійно працювали російські професійні трупи. У 60–70-х рр. активно розвивався український аматорський театр, з яким пов’язана діяльність М.Л. Кропивницького, І.К. Карпенка-Карого, М.П. Старицького, М.В. Лисенка. Емським актом 1856 р., що був підписаний російським імператором Олександром І у м. Емсі (Німеччина), український професійний і аматорський театр був тимчасово заборонений. Новий етап у розвиткові українського театру почався 1881 року після послаблення дії Емського акту. Циркуляром 1881 року, виданим департаментом поліції, дозволялося виконувати п’єси, сценки й куплети українською мовою, але заборонялося створення спеціального українського театру, формування труп для виконання лише українською мовою. Циркуляр 1884 року забороняв вистави на історичну тематику, з життя інтелігенції, перекладену драматургію (в тому числі і з російської мови).

Під впливом російської революції 1905–1907 рр. були скасовані обмеження для українського театру. У наступному десятилітті налічувалося близько 300 українських труп. Українські пересувні трупи Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого, Садовського виступали не лише на Україні, але й у багатьох містах Російської імперії. Гастролі труп Кропивницького і Старицького в Петербурзі й Москві іще у 1886–88 рр. справили велике враження на прогресивну громадськість, зокрема на таких діячів російської культури, як В.В. Стасов, П.І. Чайковський, І.Ю. Репін, Л.М. Толстой, А.П. Чехов, К.С. Станіславський. Славний рід Тобілевичів дав Україні видатного драматурга Івана Карпенка-Карого, актора Миколу Садовського, артистку й співачку Марію Садовську-Барілотті; три брати й сестра Тобілевичі своєю подвижницькою діяльністю на театральній ниві начисто спростували міф про “провінційність” української культури, зробивши вагомий внесок у національну духовну скарбницю. Безсумнівним авторитетом у цьому родинному сузір’ї талантів був Панас Карпович, який узяв мистецьким псевдонімом назву рідної степової річки Саксагань. Саксаганським зіграні чи не всі чоловічі ролі в репертуарі українських драматургів.

Великий вплив справив на розвиток української культури театр Миколи Садовського (перший український стаціонарний театр – 1907–19 в Києві). Він розвивав демократичні традиції реалістичного мистецтва М.С. Щепкіна і М.Л. Кропивницького. 1912 року М.К. Заньковецька та П.К. Саксаганський спробували заснувати в Харкові Український художній театр (за зразком МХТ), але через брак коштів цей намір не був здійснений. На початку 20-го ст. в Україні набули поширення робітничі й селянські аматорські театри. 1916 року група театральної молоді, очолювана Лесем Курбасом, організувала у Києві студію, на базі якої виникло товариство “Молодий театр”, що прагнуло створити новаторський театр на основі сучасних досягнень російського і західноєвропейського сценічного мистецтва.

Український дореволюційний театр пройшов складний шлях становлення. Наприкінці 19–поч. 20 ст. він розвивався насамперед як романтичний театр, в якому посилювалася реалістичність. Романтична спрямованість залишиться в українському театрі і в майбутньому, зумовлюючи його музично-драматичний характер. Однак на цьому тлі вже в кінці 19 ст. послідовно стверджується соціально-психологічна драма, що сприяла остаточному закріпленню сценічного реалізма в українському театрі. 1982 року за рішенням ЮНЕСКО було відзначено 100-річчя українського професійного театру, заснованого М.Л. Кропивницьким. (27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді, М.Л. Кропивницький, об’єднавши навколо себе талановитих акторів і ставши на чолі трупи, – виставою “Наталка-Полтавка” започаткував нову добу в історії українського класичного професійного театру. У цій виставі сам Кропивницький зіграв роль виборного Макогоненка, а роль Наталки виконала М. Заньковецька).

Після Жовтневої революції декретом Радянського уряду театри були націоналізовані. 1919 року були створені Перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевченка, Другий театр Української Радянської Республіки ім. Леніна, Перший молодий театр Київської Ради, Перший радянський російський драматичний театр у Харкові. Для керівництва театральним життям республіки було організовано ВУТЕКОМ – Всеукраїнський театральний комітет. За його ініціативою заснований театр “Муздрама” під керівництвом Леся Курбаса. Відгуком на революційні події було інсценування Л. Курбасом поеми “Гайдамаки” Шевченка. 1920 року у Вінниці на базі Нового львівського театру й групи майстрів “Молодого театру” був створений Новий драматичний театр ім. І. Франка (нині – Київський театр ім. І. Франка), режисером якого був Гнат Юра. Того ж 1920 року в Києві почав діяти театр “Кийдрамте” під керівництвом Леся Курбаса; 1922 р. на базі “Кийдрамте” засновано у Києві театр “Березіль” (з 1935 року – Харківський український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка). Після Жовтневої революції Саксаганський був одним із ініціаторів заснування в Києві Державного народного театру; крім п’єс українських драматургів, його акторський колектив під керівництвом Саксаганського ставить і зарубіжну класику. Події революції і Громадянської війни відтворювалися у виставах за п’єсами “97” М. Куліша, “Мятеж” Д. Фурманова, “Комуна в степах” М. Куліша, “Пролог” Л. Курбаса. У 1930-ті рр. робітничо-селянські театри було перейменованно у робітничо-колгоспні, виник Перший харківський робітничо-колгоспний театр (1933). 1925 року заснована українська Одеська держдрама (з 1930 – Театр революції, нині – Одеський український музично-драматичний театр ім. В. Василька); у складі театру були такі знані актори, як Наталя Ужвій, Юрій Шумський. У 1920-х роках виникли театри малих форм: харківський театр “Весёлый пролетарий” (1926), полтавський пересувний театр “Червоний перець” (1929). У репертуарі цих ТРАМів переважали твори початківців на місцеву тематику. ТРАМи, на жаль, недооцінювали значення професійної майстерності. 1929–30 рр. – створені лялькові театри в Києві, Одесі, інших містах.

Видатними драматургами 30-х рр. були Олександр Корнійчук, Іван Кочерга, Юрій Яновський.

Ув’язнені за політичними статтями діячі українського театрального мистецтва, що відбували покарання зокрема на Соловках, працювали там у самодіяльних театрах “ХЛАМ” («Художники, литераторы, артисты, музыканты») і “СРАМ” («Союз работников Анзерской музы»).

Побутувала практика осучаснення класики: “Маруся Чурай” І. Микитенка за мотивами п’єси М. Старицького “Ой, не ходи, Грицю”; “Жандарм” І. Кулика за мотивами “Украденого щастя” І. Франка. У ІІ половині 30-х рр. на rрунті традицій українського реалістичного театру й принципів системи Станіславського у провідних театрах республіки високого рівня набула акторська майстерність А. Бучми, Г. Юри, Н. Ужвій, Ю. Шумського, Д. Мілютенка.

Під час Великої Вітчизняної війни театри були евакуйовані. Одеський Театр Революції діяв у Сталінграді, Куйбишеві, Урюпинську, Токмаку, Фрунзе, Самарканді. У Ташкенті в Узбецькому музичному театрі була поставлена узбецькою мовою “Наталка-Полтавка”. В репертуарі евакуйованих з України театрів провідне місце посідала героїко-патріотична тема (“Партизани в степах України”, “Правда”, “Богдан Хмельницький”, “Фронт” О. Корнійчука; “Русские люди”, “Парень из нашего города” К. Симонова, “Тарас Бульба” за М.В. Гоголем). Були створені фронтові театри, що давали вистави й концерти у частинах діючої Червоної Армії. Велику громадсько-політичну роботу вела українська Радіостанція ім. Т.Г. Шевченка (очолювана Ю.В. Шумським), що широко транслювала виступи українських театральних акторів.

Після війни позитивну роль для розвитку театрального мистецтва мала постанова ЦК ВКП(б) «О репертуаре драматических театров и мерах по его улучшению» (1946). Найкращими п’єсами післявоєнних десятиліть знову стали твори О. Корнійчука: “Приїздіть у Дзвонкове”, “Макар Діброва”, “Калиновий гай”, “Сторінки щоденника”.

Таким чином, з’ясовано: театр на території України існував ще в античних містах-державах Північного Причорномор’я. В подальшому він розвивався в руслі середньовічної гротесково-карнавальної культури у Київській Русі. Розквіт українського шкільного театру відноситься до 17 – І половини 18 ст. і був пов’язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. П’єсами “Наталка-Полтавка” і “Москаль-чарівник” І.П. Котляревського, поставленими 1819 року в очолюваному ним Полтавському вільному театрі, почалася історія українського професійного театру. Цей професійний театр було остаточно створено завдяки діяльності М.Л. Кропивницького, І.К. Карпенка-Карого, М.П. Старицького, М.В. Лисенка, М. Заньковецької. В 20 ст. чимало для театру зробили Л. Курбас і Г. Юра. Український театр розвивався насамперед як романтичний театр, в якому посилювалася реалістичність. Романтична спрямованість залишиться в українському театрі і в подальшому, зумовлюючи його музично-драматичний характер.