Заняття 21.

Історія української журналістики

Зародки такого важливого напряму розвитку культури – журналістики (періодичних видань) взагалі сягають сивої давнини. Дослідники вбачають їх у повідомленнях “Акта сенатус”, що з наказу Юлія Цезаря вивішувалися на площах Риму. Копії з них розсилалися до різних провінцій. У 8–9 столітях нашої ери бачимо зародки періодичної преси в Китаї; пізніше, 15–16 ст.ст., з’являються рукописні так звані “летючі листки” в Німеччині з відомостями про політичні події, епідемії тощо. На сторінках цих же листків були опубліковані 95 тез Мартіна Лютера. Друковані газети (часописи) з’являються у 17 столітті в усіх провідних країнах Європи.

Перші періодичні видання в Україні з’явилися у 18 столітті. 1776 року виходить чотирьохсторінковий тижневик “Газетт де Леополь”; власником і видавцем був француз Оссіді. Протягом року видавав француз газету. Тут друкувалися європейські вісті, політичні й приватні – тобто така собі хроніка; статей в цьому виданні не було.

В кінці 18 століття і на початку 19-го на території України виходили газети французькою, польською, німецькою, угорською, румунською мовами – а начала суто української періодики були пов’язані з виходом комерційної газети «Харьковский еженедельник» (1812). Її почали видавати книгар Лангнер і професор Харківського університету Нельдехен. Вийшло 12 номерів газети, яка містила інформаційні матеріали, замальовки з місцевого побуту.

Молода українська журналістика розвивається в двох напрямках: науково-літературному і сатирично-літературному. Першу течію представляє «Украинский вестник» – журнал, що також був пов’язаний з Харківським університетом. Керували виданням професори Є. Філомафитський та О. Склабовський; активну участь брали письменники Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський. Журнал видавався у формі маленької книжки розміром 10 на 15 сантиметрів. Щоби заохотити читача, більшу частину першого номера журналу (350 примірників) видавництво розіслало безкоштовно – і це дало позитивний результат, хоча натомість журнал спіткали цензурні перешкоди, і 1820 року він був закритий.

Через кілька років після «Украинского вестника» Харківський університет приступає до видання нового журналу під назвою «Украинский журнал», редактором якого керівництво університету призначило П. Гулака-Артемовського. Програма журналу складалася з таких розділів:

1. історичні відомості, наука і мистецтво, хліборобство, промисловість, торгівля;

2. прозаїчна творчість;

3. поетична творчість.

«Украинский журнал» користувався популярністю в читачів – але наприкінці 1825 року він закрився через відомі причини: настав період реакції після поразки повстання декабристів.

Прикладом сатиричної течії української журналістики був часопис «Харьковский Демокрит», що виходив також у Харкові 1816 року. Матеріали його друкувалися українською та російською мовами.

Українські журналісти шукали різних способів боротьби з реакцією. Таким шляхом на зміну більшості заборонених газет і журналів прийшли в першій третині 19 століття альманахи та збірники. Такими були альманахи початку 30-х років «Украинский альманах», «Запорожская старина» (видавець – Ізмаїл Іванович Срезневський), «Киевлянинъ» (видавець – Михайло Максимович. В цей же час з’являється альманах великого обсягу (майже 400 сторінок) – «Ластовка» за редакцією Євгена Гребінки.

Під впливом розвитку журналістики на східноукраїнських землях розвивається журналістика на Західній Україні, представлена, в першу чергу, гуртком «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагілевич, Я Головацький). Гурток видає альманах «Зоря», потім «Русалка Дністровая». Недовго існувли ці журнали – були заборонені поліцією. Але й читацька публіка зустріла видання «Руської трійці» не дуже прихильно.

На західноукраїнських землях виникає перший український жіночий журнал «Лада» С. Шеховича – журнал для жіночої інтелігенції. Мовна специфіка журналу – він видавався «язичієм», штучно створеною мовою, орієнтованою на російську. Прихильниками «язичія» були певні кола західноукраїнської інтелігенції.

Ліквідація Кирило-Мефодіївського братства тяжкими наслідками відбилася на національно-громадському житті східноукраїнських земель кінця 40-х та першої половини 50-х. Зокрема в журналістиці ці роки відзначилися як роки порожнечі, що протяглися фактично аж до початку 1860-х років.

З приїздом до Петербурга Т.Г. Шевченка після повернення із заслання справа нещодавно відкритого П. Кулішем журналу “Хата” набрала ще більш активного характеру. Назва “Хата” змінюється на “Основу”. Загальна програма журналу виглядала так: 1) красне письменство; 2) історія; 3) народопис, мовознавство, побут; 4) освіта і виховання; 5) географія, природознавство, медицина; 6) сільське господарство, промисловість, торгівля; 7) урядові розпорядження щодо України; 8) бібліографія, рецензії; 9) вісті, листи дописувачів, усна народна творчість. До титульної сторінки кожного номеру журналу додавався епіграф “Добра хочу братьи и Руськой Земли”. Виходила “Основа” як двомовне видання. Широким відгуком зустріла журнал російська журналістика. До видань, які прихильно поставилися до “Основи”, належали передусім “Отечественные Записки» та «Современник». Чимало добрих слів на адресу «Основи» пролунало з вуст М.Г. Чернишевського та М.О. Добролюбова, котрі відкрито і відверто підтримували український журнал. Прикладом же негативного ставлення до журналу можна вважати погляд відомого професора Погодіна, який вважав, що видання пропагує відокремлення України від Росії.

В 60-ті роки виходить також оригінальний український сатирично-гумористичний часопис «Помийниця». (А на західній Україні, у Львові, в цей же час з’являється друкований сатирично-гумористичний часопис «Дуля»). В 70–80-ті рр. популярними стають нові журнали «Киевский телеграф» та «Киевская старина». Найвидатнішими співробітниками “Киевской старины” були В. Антонович, М. Костомаров, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Драгоманов та інші шановані українознавці.

Українська діаспора (незважаючи на свою розпорошеність і національну несвідомість) за океаном теж докладала певних зусиль до розвитку журналістики українською мовою. В другій половині і в кінці 19 століття виходять такі часописи: “Аляска Геральд” (США), “Канадійський Фермер” (Канада), “Зоря” (Бразилія).

Помітно збільшилася кількість періодичних прогресивних видань у Східній Україні з часів революції 1905-07 рр., але більшість з них виходила протягом короткого періоду (“Хлібороб” – Лубни, “Десна” – Чернігів).

Сторінки так званої ліберальної преси використовували в своїх революційних інтересах М. Коцюбинський, Б. Грінченко, С. Васильченко, А. Тесленко, М. Вороний (газети “Громадська думка”, “Рада”).

Першим українським сатиричним журналом революційноо спрямування став “Шершень” (1906), в якому друкувалися І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький.

Наприкінці 19 століття з’явилися нелегальні газети революційного пролетаріату – “Вперёд” (Київ, 1897–1901), “Рабочая газета” (Київ, 1897).

Ідеологічна диференціація українського суспільства на початку 20 століття, в контексті подій революції 1905 року, вимагала ідеологічних друкованих органів. Розгортається полеміка між такими журналами – “Українська Хата” (радикали) і “Рада” (ліберали), яка створює два кола гарячих прихильників: “хатян” і “радян”. Війна 1914 року припинила полеміку цих журналів (і їх існування).

Певний інтерес становить українська журналістика періоду Імперіалістичної війни. Наприклад – преса УСС (українських січових стрільців): “Вісник Пресової квартири УСС”, “Бомба”, “Самопал”, “Усусус”.

30 березня 1917 року за редакцією В. Винниченка почала виходити в Києві щоденна газета – орган ЦК УСДРП – під назвою “Робітнича газета”. Спиняючись на розбіжності політичних світоглядів між революційними організаціями та політичними партіями, газета формулює стратегію в боротьбі за спільну національно- й соціально-визвольну мету такими словами “Нарізно йти, разом бити”.

В період з березня 1917 по березень 1918 р. більшовики України видавали 17 газет, в тому числі 7 щоденних: “Пролетарий” (Харків), “Голос соціал-демократа” (Київ) тощо. З червня 1918 року почалося видання газети “Комуніст” – органа ЦК КП(б)У. В Москві виходив журнал “Вісник Українського відділу Народного комісаріату справ національних”. В кінці 1918 – на поч. 1919 створена широка мережа республіканських, губернських, повітових і військових газет: “Вісті ВУЦВК” – орган ВУЦВК і Київського губревкома, “Красная Армия” – орган Наркомату Військових справ та ін. Газети допомагали в боротьбі за зміцнення союзу робітників і селян, за налагоджування народного господарства.

На завершальному етапі громадянської війни створені в апараті ЦК КП(б)У й губкомах відділи агітації і пропаганди посилили партійне керівництво пресою, добір і розстановку кадрів.

Важлива роль у забезпеченні газет різною інформацією належала Бюро української преси й інформації, створеному в грудні 1918 року і на початку 1920 року реорганізованому в Українське відділення РОСТА (УкРОСТА).

20–30-ті роки ознаменувалися бурхливим ростом робсількорівського руху, що став реальним засобом залучення широких народних мас до державного, господарського культурного будівництва. На той час виходили журнали “Червона преса”, “Сількор України”, “Робсількор”.

Широке коло питань, пов’язаних зі становленням української літератури, висвітлювалося в газеті “Література, наука і життя”, “Літературній газеті”, літературно-художніх журналах “Червоний шлях”, “Життя і революція”, “Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Всесвіт” тощо.

У 20–40 рр. важливу роль у формуванні принципів українського мистецтва відіграли мистецтвознавчі журнали (“Шляхи мистецтва” , “Нове мистецтво”, “Мистецтво масам” та ін.), театральні журнали для самодіяльності й культурно-просвітницької роботи (“Радянський театр”, “Сільський театр”, “Сільський будинок”), музичні журнали (“Музика”, “Радянська музика”, “Музика – масам”). Всі вищенаведені факти спонукають зробити висновок, що теза про придушення української культури в ті часи насправді є нісенітницею.

В роки Великої Вітчизняної війни преса України підкорила свою роботу мобілізації трудящих на боротьбу з ворогом. Особливу роль тут відіграли провідні українські газети “Комуніст”, “Пролетарська правда”, одеська газета “Чорноморська комуна”.

Для населення тимчасово окупованих територій республіки виходила газета “За Радянську Україну!” Був налагоджений випуск газет підпільних партійних комітетів й партизанських формувань. Для воїнів-українців Військрада Першого Українського фронту видавала газету “За честь Батьківщни”. Під час наступальних операцій Червоної Армії на звільнених від ворога територіях республіки відновлювався випуск обласних, районних, заводських газет.

З післявоєнних років і до 1991 року питання національної освіти, педагогіки, психології, методики навчання й виховання піднімалися у газеті “Радянська освіта”, журналах “Радянська школа”, “Українська мова і література в школі” тощо. Досягнення духовного життя українського народу віддзеркалювали громадсько-політичні й літературно-художні журнали “Україна”, “Вітчизна”, “Київ”, “Дніпро” та ін. Значна увага приділялася кіномистецтву (газета “На екранах України”, журнал “Новини кіноекрану”).

Таким чином, журналістика зароджується іще в Стародавньому Римі. Вона пройшла складний шлях культурного розвитку в Європі. Журналістика заявила про себе і в Середньовічному Китаї. Перші періодичні видання в Україні з’явилися у 18 столітті: молода українська журналістика розвивається в двох напрямках: науково-літературному і сатирично-літературному. Українські журналісти шукали різних способів боротьби з реакцією. Сторінки преси використовували в своїх революційних інтересах М. Коцюбинський, Б. Грінченко, С. Васильченко, А. Тесленко, М. Вороний. Справжній розквіт української журналістики спостерігався після 1917 року. В І і ІІ половині ХХ столітя газети допомагали в боротьбі за зміцнення союзу робітників і селян, за налагоджування народного господарства.

Заняття 22.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ І РАДІОМОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Радіомовлення в Україні почало розвиватися після Великого Жовтня. У 20-х роках було організоване радіомовлення (регулярне) в союзних республіках СРСР.

Перша радіопередача в Україні відбулася 16.11.1924 з Харкова через малопотужний передавач. В 1925 році в Харкові й Києві встановлені потужні передавачі. В 1927 році організовано радіомовлення з Дніпропетровська, Донецька, Одеси, інших міст.

Популярними формами громадсько-політичного радіомовлення були робітничі й колгоспно-радгоспні радіогазети.

1933 року створений комітет з радіофікації й радіомовлення при Раді Народних комісарів У.С.Р.Р. В цей період відбувається масова дротяна радіофікація міст і сіл.

В західних областях України радіомережа почала впроваджуватися лише з 1939 року, після возз’єднання з Радянською Україною.

29 квітня 1931 року в СРСР здійснено першу телевізійну передачу. 1932 року відбулася перша передача зображення, що рухалося, в 1934 р. з’явився звуковий супровід.

Перша справжня телепередача в Радянському Союзі (крім експериментальних) вийшла 1936 року в Москві. Народний артист Москвін прочитав оповідання А.П. Чехова “Зловмисник”. Наступного року показали художній фільм “Юність Максима”. Попервах телебачення розвивалося шляхом так званих “електронної” і “механічної” розгорток. Перші телевізори були величезними, як холодильники, коробками з малесеньким, розміром з сигаретну пачку, зеленим екраном.

1938 року почав працювати телевізійний передавач у Києві. До війни у Києві у сотні, приблизно, людей, уже були телевізори. Крім справжніх телевізорів, у Київі існувало ще кілька сотень, зроблених радіолюбителями.

Регулярне телевізійне мовлення в СРСР по електронній системі почалося 10 березня 1939 року демонстрацією фільму про відкриття 18 з’їзду ВКП(б).

В роки Великої Вітчизняної телебачення в Україні, в СРСР, як і в інших країнах світу, не функціонувало. Німці зруйнували телецентр в Киеві й усе радіогосподарство УРСР. Завдяки допомозі росіян були створені радіостанції, які вели передачі українською мовою – радіостанція “Радянська Україна” (в Москві), радіостанція ім. Т.Г. Шевченка (в Саратові), радіостанція Політуправління Південно-Західного фронту. За частинами 1-го Українського фронту, що вели наступ на ворога, просувалася радіостанція “Дніпро”, котра вела передачі для військ Червоної Армії та населення тимчасово окупованих територій; для партизан України віщала також станція “Партизанка”. Радіостанції передавали сводки Совінформбюро, повідомлення про масовий героїзм радянських людей на фронті й у тилу, вісті про дії партизанських загонів і з’єднань, міжнародну інформацію. В редакціях радіостанцій працювали, мобілізуючи український народ на боротьбу проти фашистів, відомі журналісти, письменники, музиканти, актори. Незабаром після звільнення Києва – 6 листопада 1943 року – звідти пролунали позивні радіомовлення України – початок мелодії “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Після війни українське радіо і телебачення розпочиналося практично з нуля, на руїнах. З 1950 року йшли регулярні, практично щоденні – денні й вечірні – телепередачі, спочатку з одним вихідним, а в неділю ефір був майже цілий день. Спочатку телевізор вважався предметом розкоші, звичайно. Поступово налагодили промислове виробництво, але воно було дуже дорогим. До речі, якщо до війни передовиків виробництва преміювали радіоприймачами, то після війни – телевізорами.

1952 року в Києві було відкрито другий в Радянському Союзі Будинок радіомовлення й звукозапису, в зв’язку з чим докорінно покращилась якість радіомовлення. Швидкими темпами у післявоєнний період розвивалося в Україні й телебачення. Трансляція нових телепередач по електронній системі почалася 1951 року. До 60-х рр. почали діяти Харківська, Ворошиловградська, Донецька, Одеська, Дніпропетровська, Сімферопольська, Львівська, Миколаївська, Херсонська і Запорізька студії телебачення.

1962 року з борту космічних кораблів “Восток-3” (А.Г. Ніколаєв) та “Восток-4” здійснено першу телепередачу з космосу. З легкої руки М.С. Хрущова, із 60-х років по телебаченню почали транслювати всі великі політичні акції.

1968 року з Києва ведуться телепередачі кольорового телебачення. 1972 р. в УРСР здійснено перехід на двопрограмне телебачення: ЦТ і УТ. 1982 р. програми республіканського телебачення повністю переведені на кольорове зображення.

Телебачення ж в сучасному суспільстві формує “культуру насильства”, робить насильство прийнятним і виправданим типом життя для значної частини населення. ТБ подає насильство як найефективніший засіб вирішення життєвих проблем. Американське телебачення створило образ позитивного героя, який живе насильством. Психологи стверджують, що культура насильства не заміняє, а узаконює реальність насильства. В житті акти насильства – ізольовані, а ТБ створює насильство як систему, що справляє на психіку набагато сильніше враження. Е. Фромм вважав, що показ насильства у кіно і на ТБ – спроба компенсувати страшну нудьгу, що оволоділа позбавленим природних людських звязків індивідуумом. Люди (в першу чергу сучасні підлітки й молодь) жадібно “ковтають” ці образи, бо це найшвидший спосіб викликати збудження й тим полегшити нудьгу без внутрішнього зусилля. Але всього лише малий крок відділяє пасивну насолоду насильством від активного збудження через садистські й руйнівні дії. ТБ стає “генератором” насильства, яке виходить з екрана в життя. Насильство й руйнація стають самоціллю – це хвороба всього суспільства.

В США проведено багато досліджень того, як телебачення впливає на людину. Відповідь вже не викликає сумнівів: телебачення ніякий не “гонец, приносящий вести” (за твердженням відомого телеведучого Є. Кисельова). ТБ активно формує “вісті” – створює фіктивну реальність. Як висловився відомий свого часу американський продюсер політичних програм ТБ Д. Хьюїтт, “я не люблю излагать новость – я люблю делать её”. Більше того, сама присутність “ока ТБ” при подіях активно впливає на них – формує фіктивну реальність – той перекручений образ дійсності, про який говорив іще Платон.ТБ володіє властивістю вилучати з подій правду. Обєктив камери діє таким чином, що міняє акценти й “вагу” подій – й зтирає межу істинного і вигаданого.

Відома особливість сприйняття інформації – основу його складають зорові реакції. В розпорядженні телеведучого не лише текст, але й міміка, нюанси інтонацій, вираз обличчя, а також ракурс, спосіб монтажу.

Газета “Известия” пише: “Виртуальная реальность, создаваемая телевидением – могучая и страшная сила, особенно если над её созданием работают матёрые профессионалы». ТБ – це вже не 4-а влада сьогодні, а –1-а.

Згадаємо твердження І.П. Павлова про те, що слова (а саме вони утворюють нашу специфічну людську сигнальну систему), повторені неодноразово, можуть перекрутити дійсність. Чи не в дивовижній довірі до слів, що лунають з екрану – причина «приступів» вітчизняного «запаморочення умів»?

Таким чином, радіомовлення і телебачення в Україні завдячують своїм виникненням та існуванням періоду У.С.Р.Р. – УРСР. В довоєнний період найпопулярнішими формами громадсько-політичного радіомовлення були робітничі й колгоспно-радгоспні радіогазети. В часи Великої Вітчизняної війни радіомовлення відігравало найпозитивнішу роль в боротьбі з ворогом. Бачимо прискорений розвиток телебачення в післявоєнний час. Змінилися роль і значення радіо і телебачення в епоху постіндустріального, інформаційного суспільства – вони стали “першою владою”, основним інструментом маніпулювання масовою свідомістю.