Заняття 35. Українське кіномистецтво

“Законом України про кінематографію”, ухваленим Верховною Радою України 13 січня 1998 року, кіно визнано галуззю культури, “що об’єднує комплекс видів професійної діяльності, пов’язаної з виробництвом, зберіганням та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою в цій галузі”.

А історія українського кіно починається з 90-х рр. 19 століття, коли 1893 року одеський механік-конструктор І.А. Тимченко (за допомогою професора М.О. Любимова) сконструював аппарат для відтворення на екрані зображень безперервного руху людей і предметів, а 1894 продемонстрував його дію. Однак широкого вжитку кіноапарат, винайдений раніше за аппарат братів Люм’єрів, на жаль, не здобув.

У 1896–1902 рр. харківський фотограф-художник Федецький, вдосконаливши кіноапарат, знімав і демонстрував перші хронікальні фільми «Джигитовка казаков 1-го Оренбургского казачьего полка», «Вид Харьковского вокзала в момент отхода поезда» та ін.

Регулярне виробництво фільмів почалося на Україні з 1907 року; організувалися приватні кіноательє у Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові. Поряд з хронікальними створювалися й перші художні фільми (так звані ігрові; переважно це були зняті на кіноплівку театральні вистави). Український актор Олексієнко поставив низку так званих “говорящих фильмов” (під час сеансів актори знаходилися за екраном, імітуючи діалоги поміж дійовими особами): «Как они женихались, или Три любви в мешках» (за п’єсою М.В. Гоголя «Женитьба»), «Москаль-чарівник» за І.П. Котляревським, «Де ковбаса і чара, там кінчається чвара» за М. Старицьким. 1911 року Д. Сахненко разом з Миколою Садовським поставили фільми-вистави «Наймичка» за І.К. Карпенком-Карим й «Наталка-Полтавка» за І.П. Котляревським; в них брали участь актори театральної трупи М. Садовського (в тому числі Марія Заньковецька). Реалістичні традиції кращих українських театральних колективів, висока культура гри акторів справили великий вплив на утвердження прогресивних тенденцій у дореволюційному українському кіно. На Україні за короткий термін виникла велика кількість «ілюзіонів», зарубіжні кінофільми заповнили екрани низькопробними стрічками; вітчизняну кінопродукцію складали в основному примітивні мелодрами й комедії-фарси.

Під час імперіалістичної війни створювалися фільми переважно шовіністичної спрямованості. В той же час здійснювалися екранізації російських і зарубіжних літературних творів (зокрема, в Києві був знятий фільм «Униженные и оскорблённые” за Ф.М. Достоєвським.

У липні 1917 року в Одесі було створено фільм “Жизнь и смерть лейтенанта Шмидта”, пронизаний симпатією до учасників революційних подій.

Радянська українська влада відкрила широкі можливості для кінематографа. Ідейна і творча спрямованість подальшого розвитку мистецтва кіно була визначена ленінським положенням про те, що «из всех искусств для нас важнейшим является кино». В.І. Ленін підписав документ про передання кіно- і фотопромисловості у відання Наркомпроса. Було створено кінокомітети при відділах політпросвіти й кіносекції при політвідділах Червоної Армії. Вони організовували виробництво кінофільмів, показ їх червоноармійцям і населенню.

Були реквізовані приватні кіноательє в Києі, Одесі та Ялті. Всеукраїнський кінокомітет розгорнув велику роботу по організації виробництва фільмів й контролю за репертуаром. У квітні 1919 року при Всеукраїнському кінокомітеті був створений відділ кінохроніки, що організовував систематичний випуск фільмів, які віддзеркалювали найголовніші події на фронтах і в тилу. У 1919–20 рр. Всеукраїнський кінокомітет разом з політвідділами Червоної Армії випустив більше 30-ти ігрових агітфільмів. Велику роль у вихованні й просвітницькій роботі серед населення відігравали культурно-освітні фільми (“Трактор”, “Одесса – южная Пальмира”, “Борьба с грызунами”), що поклали початок українському науково-популярному кіно. 1922 року Всеукраїнський кінокомітет був реорганізований у Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підлягали кінофабрики в Одесі і Ялті, знімальна база у Ялті, а також кінотеатри республіки.

В Україні розгорнулося планомірне виробництво художніх фільмів. Відкрилися кіношколи, які готували професійні кадри кінематографістів. У 1924 році в Одесі був заснований Державний технікум кінематографії (мав статус вищого навчального закладу); 1930 року на його базі в Києві було створено кіноінститут. На 15 з’їзді партії (1927) питання про кіно ставилося в якості найважливішого: Сталін вказав на необхідність «начать постепенное свёртывание водки, вводя в дело вместо водки такие источники, как радио и кино».

Важливим чинником у формуванні українського радянського кіномистецтва було залучення до роботи у кіно майстрів усіх видів мистецтва (передусім театру, живопису, літератури). Першими сценаристами, редакторами й теоретиками кіно, режисерами й організаторами кіновиробництва були О.П. Довженко, Ю.І. Яновський, М.П. Бажан, О. Досвітній, І. Кавалеридзе, Лесь Курбас. У 1926–28 рр. на замовлення ВУФКУ В.В. Маяковський написав 8 сценаріїв, за якими були створені фільми “Трое” (1928, Ялтинська кінофабрика), “Октябрюхов и Декабрюхов” (1928, Одеська кінофабрика).

Видатним досягненням української кінематографії стали психологічні кінодрами “Два дня” (1927) й “Ночной извозчик” (1929 – у головній ролі Амвросій Бучма), зняті на Одеській кінофабриці. Фільми ці присвячені пробудженню класової свідомості в роки Громадянської війни. Перші спроби кіносатири здійснив Лесь Курбас, що поставив 1924 року сатиричні фільми “Вендета” та “Макдоналд”. 1926 року на Одеській кінофабриці поставлено фільм “Тарас Шевченко”, роль українського генія зіграв Амвросій Бучма.

Розквітає кінотворчість О.П. Довженка. На Одеській кінофабриці за його сценарієм було поставлено гумористичний фільм “Вася-реформатор” (1926). У цьому ж році він зняв комедійний фільм “Ягідка кохання”, 1927 року – повнометражний пригодницький фільм “Сумка дипкур’єра” (в якому віддзеркалено ті ж самі події, про які говориться у вірші В.В. Маяковського “Товарищу Нетте…”). 1928 рік – історико-символічний фільм “Звенигора”. 1929 року за власним сценарієм Довженко поставив фільм “Арсенал”, присвячений січневому повстанню 1918 року робітників київського заводу "Арсенал". Самобутний талан Довженка особливо яскраво проявився у фільмі “Земля” (1930), в якому поетично оспівані соціалістичні перетворення на селі.

Розвивалося документальне й науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиrа Вертов (Д.А. Кауфман) створив низку документальних фільмів, що справили позитивний вплив на розвиток української кінопубліцистики – особливо стрічка “Людина з кіноапаратом” (1929).

Центр української кінематографії переміщується з Одеси до Київської кінофабрики ВУФКУ (з 1930 року – “Українфільм”, з 1939 – Київська кіностудія; після смерті О. Довженка кіностудії було присвоєне ім’я митця). 1927 року в Харкові було створено мультиплікаційну майстерню (яка незабаром переїхала до Києва).

Новий етап у становленні кіномистецтва України пов’язаний з винаходом звукового кіно. І в Радянському Союзі, і в Сполучених Штатах Америки, і взвгалі в світі звукове кіно з’явилося саме в 1930 році. Кінорежисер Д.Вертов створив перший звуковий документальний фільм “Симфонія Донбасу” – про індустріалізацію; О. Довженко – художній звуковий фільм “Іван” – демонструючи формування свідомості простої людини. На Київській кіностудії протягом 30-х років з’явилася низка фільмів про людей праці, найкращими з яких були картини “Большая жизнь” (1939, режисер Л. Луков), “Трактористы” (1939, режисер І. При’єв) – удостоєні Сталінської премії.

Відомий митець І.П. Кавалеридзе звертається до історичної тематики; він за власними сценаріями створює низку фільмів, в основу яких покладено героїчні сюжети, пов’язані з найважливішими подіями у житті українського народу, наприклад – “Коліївщина” (1933, Одеська кінофабрика). Найвищим досягненням українського звукового кіно передвоєнного часу став історико-революційний фільм “Щорс” (“український “Чапаєв”; 1939, режисер О. Довженко; Сталінська премія; Київська кіностудія), де роль легендарного начдива, справжнього революційного інтелігента зіграв Евген Самойлов. На Київській же кіностудії режисер Ігор Савченко здійснив постановку історичного фільму “Богдан Хмельницький” (1941, за драмою О.Є. Корнійчука). 1939–40 рр. на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми “Сорочинський ярмарок” (реж. М. Екк) та “Травнева ніч” (реж. М. Садкович) за однойменними творами М.В. Гоголя. В українському кіно разом з українськими акторами А. Бучмою, Н. Ужвій, П. Масохою, С. Шкуратом, Г. Юрою та ін. Знімалися російські кінозірки М. Ладиніна, М. Крючков, Б. Андреєв, П. Алейников, М. Мордвинов, С. Столяров). Працювали в кіно найкращі композитори Б. Лятошинський, К. Данькевич, П. Козицький, М. Вериковський, Ю. Мейтус, Д. Кабалевський.

В роки Великої Вітчизняної кіномистецтво перебудувало свою роботу відповідно до умов війни. У перші ж дні з’явилися хронікальні репортажі з фронту, які знімали українські кінооператори-фронтовики (Б. Вакар, Г. Гольдштейн, В. Орлянкін, В. Смородін). Першим відгуком художнього кіно на події війни стали “Боевые киносборники”, які складалися з короткометражних стрічок. 1942 року українські кінематографісти підготували 9-й випуск “Боевого киносборника”, який складався з трьох кіноновел режисерів І. Савченка, В. Брауна, М. Донського. Кіностудії України було евакуйовано в тил (Київська – в Ашхабад, Одеська – в Ташкент). Тема Великої Вітчизняної відтворювалася у таких фільмах, як, наприклад, “Партизани в степах України” (1942, реж. І. Савченко; за п’єсою О. Корнійчука). В роки війни О.П. Довженко у співавторстві з Ю. Солнцевою створив 2 повнометражних документальних фільми: «Битва за нашу Советскую Украину» (1943) і «Победа на Правобережной Украине» (1945). Наприкінці 1943 року у визволений Київ повернулася кіностудія художніх фільмів. Кінематографісти стали відроджувати кінематографію в Україні.

В перші післявоєнні роки успіх у глядачів завоював пригодницький фільм «Подвиг разведчика» (1947, Сталінська премія), в якому йшлося про героїзм радянських розвідників і підпільників у тилу ворога). Прототипом обер-лейтенанта Еккерта (майора Федотова) послужив легендарний Микола Іванович Кузнецов. Цю роль виконав Павло Кадочников. Режисер фільму – Борис Барнет – і сам також зіграв колоритну роль генерал-фельдмаршала Кюна. У фільмі були задіяні видатні актори театру і кіно Сергій Мартинсон, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко.

Значним явищем українського кіномистецтва післявоєнних років став фільм “Тарас Шевченко” (1951, режисер та сценарист – І. Савченко; Сталінська премія). Роль Т.Г. Шевченка зіграв молодий актор Сергій Бондарчук, М. Щепкіна – Гнат Юра, сестри Шевченка Ярини – Наталя Ужвій. У 1950-ті рр. на екрани вийшли фільми-вистави – екранізації української та російської класичної літератури: “В степах України” (1952, режисери Гнат Юра та Тимофій Левчук, за п’єсою О.Є. Корнійчука), “Украдене щастя” (1952, режисер Гнат Юра, за п’єсою І.Я. Франка), “Калиновий Гай” (1953, режисер Тимофій Левчук, за п’єсою О.Є. Корнійчука), “Земля” (1954, режисер Амвросій Бучма, за О.Кобилянською), “Мати” (1955, режисер Марк Донськой, за М. Горьким) та ін.

Таким чином, українське кіно з’являється на два роки раніше за кіно братьв Люм’єрів, причому з’являється саме в Одесі. Чимало було зроблено українськими кіномитцями в перші десятиліття розвитку кіномистецтва – в епоху німого кіно, яка продовжується до 1930 року. Позитивний досвід державного регулювання кіносправою міститься в діяльності ВУФКУ. В першій половині ХХ ст. в українському кіно працювали такі видатні майстри, як Олександр Довженко, Дзиґа Вертов. В роки Великої Вітчизняної війни виходили прекрасні бойові кінозбірники, художні та хронікальні фільми. Подальше вдосконалення мистецтва кіно бачимо і в другій половині століття.