Заняття 10. Культура візантії

В розвитку світової цивілізації візантійська культура займає неабияке місце. Це – своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу і християнства, а також елліністичного сходу. Виникаючи на зламі двох епох – краху пізньої античності й становлення середньовічного суспільства, Візантія відкриває складну та суперечливу епоху культури, світоглядною основою якої стає християнство.

Виділяються три етапи історії візантійської культури.

1. Ранній (четверте століття – сер. сьомого) характеризується розкладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин.

2. Класичний (ІІ пол. сьомого – дванадцяте століття) позначився інтенсивним розвитком феодалізму. У зовнішній політиці Візантії важливу роль відігравали відносини з Київською Руссю.

3. Пізній (тринадцяте – І пол. п’ятнадцятого ст.) – посилюється феодальна роздробленість, послаблюється опір зовнішній агресії.

Виділяються також шість проміжних, перехідних періодів історії візвнтійської культури:

1. – відмирання старої античності й становлення нової середньовічної культури в дусі християнства (4–7 ст.ст.);

2. – культурний спад у зв’язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець 7 – поч. 9 ст.ст.);

3. – нове культурне піднесення Константинополя та провінційних міст (середина 9 – 10 століття);

4. – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (9–12 ст.);

5. – занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець 12–13 ст.);

6. – зародження візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (14–поч. 15 ст.).

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панували грецька мова й античні звичаї. Грецька мова стала державною з 7 століття, до того – латинь; у Візантії довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства.

Відмінності візантійської культури від західноевропейської пояснюються збереженням культу імператора та централізованого управління. Візантія була самодержавною монархією з необмеженою владою імператора (базилевса). Деспотичний характер візантійської держави породжував раболіпство низів перед верхами й нестримне вихваляння правлячого імператора. На відміну від католицької церкви, яка панувала у суспільному житті Західної Європи, православна церква Візантії розглядалася як складова частина держави, підпорядкована самодержавству. Таке залежне становище позначилося на проповідницькій діяльності візантійського християнства з його вірнопідданським ставленням до імператорів як до “помазаників божих”.

До речі, чому з’явилися католики і православні? До середини 9 століття християнська церква вважалася єдиною. Але фактично це було не так. У країнах Зах. Європи главою церкви був Папа Римський, а на Сході – константинопольський патріарх, який офіційно підлягав візантійському імператору. Здавалося б, яка різниця – адже і Папа, і патріарх служили одному богу. То що ж їм було ділити? Ділили вплив, владу, богатство. І кожен вважав себе правим. Ті, хто підкорявся Папі, зберегли єдину мову богослужіння – латинську. А патріарх допускав і грецьку, і мови новонавернених народів (слов’янських в тому числі). У Західній Європі хрестилися п’ятьма пальцями, у Східній – трьома. І ось 1054 року під час чергової теологічної сварки Папа і патріарх прокляли одне одного. Так з’явилися католики й православні.

У четвертому столітті велична Римська імперія розпалася на Західну та Східну. Загострення цих суперечностей, а також наростаюча загроза навали варварів змусили імператора Константина І перенести столицю імперії на схід. Цьому сприяло і прийняття ним християнства, адже саме східні провінції були не лише його колискою, а й досить широким соціальним підґрунтям християнської релігії.

Уряд Риму неодноразово переконувався в необґрунтованості негативного ставлення до християн. Серед розбещеного римського суспільства християни виділялися суворим життям, вірністю державній владі і військовому обов’язку. Найбільш мудрі політики з римських правителів ще до Константина Великого чудово усвідомлювали, що християни – найкращі піддані держави, і намагалися спертися на них. Незважаючи на жорстокі переслідування, християни ніколи не брали участі ні в яких палацевих переворотах, слідуючи заповітові апостола Петра молитися не тільки за правителів кротких, а й за суворих, і воздаючи, згідно з повелінням свого вчителя, “кесарево кесарю, а богове богу”.

Нова столиця була заснована Константином у 324–330 рр. і на його честь названа Констатнтинополем. Вона розташувалася на високих пагорбах європейського узбережжя Босфору, на місці стародавньої колонії під назвою Візантій.

Константин усвідомив роль і значення християнства для зміцнення єдності своєї держави, а тому проголосив його державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами. Він навіть надав привілеї християнській церкві. Утвердження Константинополя як “християнської столиці” Сходу було прискорене завершенням відособлення Візантії у 395 році, коли відбувся остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії.

Візантійці усвідомлювали свою спадкоємність з Римом. Після падіння Західної Римської імперії у 476 році титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв’язок з античністю. Продовжували існувати центри античної освіченості – Александрія, Афіни. Хоча згодом ці центри занепадають: Александрійська бібліотека гине від пожежі, а Платонівська Академія закривіається за наказом імператора Юстініана.

Візантійська держава, як і римська, була правовою: законом там вважалися не примхи і сваволя правителя, а існуюча система права. В основу законодавства були покладені кращі досягнення римської юридичної думки. Візантійська державність мала свою специфіку: Візантія поступово перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Імператор як верховний правитель був наділений вищою законодавчою, виконавчою і судовою владою. Із сенаторів, які займали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорі – консисторій (Державна рада). В основу політичної доктрини візантійського самодержавства була покладена християнська концепція богообраності імператорської влади. Церква була залучена до обряду вінчання на царство, символізуючи божественне освячення імператорської влади. Однак візантійські імператори не обожнювалися – священною була не особа імператора, а його державна влада.

Римські традиції знайшли свій вияв не тільки в ідеї божественого походження імператорської влади, а й у визнанні “богообраності” самого візантійського народу (за формулою “Глас народу – глас божий”).

Не утвердилися у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Імператори формально обиралися представниками держави “за згодою і загальною волею армії, сенату і народу”.

Помітну роль у візантійській ідеології раннього періоду відіграли Григорій Богослов та Іоанн Златоуст, які здійснили систематзацію християнського богослов’я, заклавши основи його спеціального розділу – гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності).

До найвидатніших вчених доби раннього Середньовіччя належать математики-механіки Ісидор Мілетський та Анфімій Тралльський, які були головними будівничими знаменитого собору святої Софії у Константинополі.

Цікавим було мистецтво того часу. Особливо виділяється поезія гімнів. Найбільш відомими її представниками були сам іиператор Юстініан та Роман Сладкоспівець – який написав близько 1000 церковних гімнів. З’являється чимало любовно-еротичних ромнів, кращим з яких вважається роман "Ефіопіки” письменника Геліодора.

Найпопулярнішим мистецьким жанром стає житійна література. Візантійська література того часу була розрахована головним чином не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом стала не книга, а мова і проповідь, оскільки “знання” порівняно з “вірою” втратило своє значення.

За імператора Анатоліка відбулися церковні реформи, що отримали умовну назву “іконоборство”. Іконоборство почалося у 8 столітті як стихійний рух проти іконошанування – іконошанування уявлялося іконоборцям спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих збільшував прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому Анатолік заборонив шанування ікон, іконоборство стало офіційною політикою підкорення церкви імператорській владі. Однак іконошанувальник Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного – як книга для письменного. Іконоборці ж звинувачували іконошанувальників у єресі, проявах грубого язичницького фетишизму. У 9 столітті перемогли все ж таки іконошанувальники. Іх лідер Феодор Студит виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Ф. Студит (759–8260 був видатним діячем візантійської культури; своїми богословськими творами він зміцнив систему іконошанування; особистим прикладом він надав православній партії внутрішню організацію і моральну силу; керований Феодором монастир у Константинополі був визначним центром суспільного життя; його скрипторій (книгописна майстерня) слугував дійовим фактором розвитку книжкової справи у Візантії. Твори Студита користувалися великою популярністю в Київській Русі. Переклади його твору “Діалектика” були першими підручниками з філософії для ниших предків.

У 9 столітті в архітектурі Візантії остаточно складається тип купольного храму; центральний купол не підносився на максимальну висоту – конструкція забезпечувала повне з’єднання стін і купола, їх непомітний перехід від “земного” до “небесного”.

Новий етап в історії візантійської культури почався у 10 столітті. Саме в цей час відбулося узагальнення і класифікація всчього досягнутого в науці. З’являються перші енциклопедії. Особливо плідною діяльністю відзначився енциклопедист Леон-математик. Він прославився сам і прославив свою країну багатьма винаходами.Так, приймальну резиденції імператора прикрашали статуї левів, які гучно рикали; фігури птахів, які співали й літали, інші унікальні механізми, що діяли за допомогою енергії води. Розрахування Леоном косого вітрила та світлового телеграфу значно поліпшило мореплавство. Леон-Математик стояв біля витоків створення Константинопольського університету. 1045 року була поновлена робота університету (що був заснований 425 року).

Місіонерська діяльність візантійської церкви у цей час досягає небачених розмірів. Великого успіху вона набула у християнізації слов’ян.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом і Московської держави. Вже з 9 ст. починаються активні контакти Візантії і Київської Русі знаменитим шляхом “з варягів у греки”. У середині 10 ст. поїздка княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного відіграла чималу роль в подальшому розвитку торгово-політичних відносин і поширенні християнства на Русі. Давньоруське християнство повністю успадкувало візантійську традицію. Концепція "богообраності” царської влади в подальшому справить великий вплив на концепцію самодержавства Московської Русі. Після падіння Константинополя 1453 року Московська держава сприймала сама себе і сприймалася в світі як спадкоємиця Візантійської імперії, “третій Рим”. Московська держава запозичила герб Візантії (орел з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цісарів). Становище православ’я в Московії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, видатну роль в якому відіграв візантієць Феофан Грек, архітектура, книговидавництво, богослов’я, освіта, література і теорія державного управління – аж до 17 століття зберігали незаперечні риси візантійської традиції.

Протягом багатьох віків і українська культура зазнавала значного впливу візантійської духовної спадщини. Як і в Росії, українська наука, богослов’я, освіта, іконопис тощо спиралися на візантійську традицію. Мотиви візантійського світогляду особливо відчутні зокрема у творчості видатного мислителя Г.С. Сковороди.

Таким чином, виникаючи на зламі двох епох – краху пізньої античності й становлення середньовічного суспільства, Візантія відкриває складну та суперечливу епоху культури, світоглядною основою якої стає християнство. Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом і Московської держави.