Заняття 3. Сучасні соціокультурні трансформації українського суспільства

Хто сьогодні проводить в життя культурну політику в Україні? На жаль, часто це роблять люди, яких ми звикли іменувати бюрократами. Що таке бюрократія, можна з’ясувати з безлічі визначень. Візьмемо для прикладу стисле визначення зі словника С.І. Ожегова: “Бюрократия – 1) высшая чиновничья администрация в эксплуататорском государстве (на жаль, виявилося, що не тільки в експлуататорському – Б.Р.); 2) то же, что “бюрократизм” /канцелярщина, волокита, формализм/”. Хоча останнім часом нова українська влада оголосила війну бюрократії, та все ж важливою особливістю політичної практики в сучасній Україні залишається одна з особливостей бюрократії – множинність, чисельність центрів влади.

В країнах Заходу кожна партія, будучи великою мірою пов’язаною з певними шарами й прошарками, водночас намагається врахувати інтереси всіх основних соціальних груп, включаючи підприємців, найманих працівників, “середній” клас, й аргументувати своє, власне, розуміння цих інтересів – тому політична боротьба являє собою реальну конкуренцію концепцій, які тим чи іншим чином відповідають на питання, суттєві для основної маси членів суспільства.

Констатуємо, що в Україні протягом років незалежності був відсутній характерний для західних країн механізм взаємозв’язку:

Суспільство – Партії – Влада.

Ця ситуація дещо змінилася тільки під час листопадово-грудневих подій 2004 року (в один бік), а також під час того періоду, коли підписувався Універсал національної єдності в серпні 2006 (в інший бік).

І все ж навіть і сьогодні платформи більшості партій є розмитими, водорозділ між ними проходить головним чином лінією лояльності чи ворожості існуючій владі, модернізаторської, консервативної чи націоналістичної формації, але в них немає, здебільшого, чіткої та обґрунтованої відповіді на питання про зміст і конкретні засоби задоволення інтересів масових соціальних груп.

Інституційні механізми щоденного впливу суспільства на владу тільки формуються.

Виконавча влада, хоч і залежна тепер деякою мірою від суспільства, як і раніше, в епоху “кравчукізму-кучмізму”, являє собою панування бюрократії. Бюрократичний аппарат управління потрібен будь-якому суспільству, але він може відігравати конструктивну роль у назрілих перетвореннях лише у тому разі, якщо цілі й орієнтири його діяльності задаються іззовні – владною інстанцією, яка стоїть над бюрократією. Макс Вебер, що розробив концепцію раціональної бюрократії, вважав такою інстанцією харизматичного лідера; очевидячки, в цій ролі може виступати й політичне угруповання, що лідирує.

(Харизма – /грецьк. “милість, благодать, божествений дар”/ – виняткова обдарованість, наділеність певної особи /харизматичноо лідера – пророка, проповідника, політичного діяча/, дії, інституту або символу особливими якостями винятковості, надприродності, бепомилковості або святості в очах більш або менш широкого кола прихильників чи послідовників. Термін вперше був застосований саме в роботах М. Вебера).

Якщо такої інстанції немає, а політичне керівництво країни не має спроможності до концептуального, стратегічного мислення, панівна бюрократія неминуче стає повновладним господарем у країні. І в цьому випадку вона настільки ж неминуче “гребе під себе”, єдиною метою її діяльності стає зміцнення і розширення своєї влади і привілеїв, збільшення власних прибутків. В середовищі бюрократії розповсюджується вірус корупції. Справа не змінюється від наявності в бюрократичному апараті якоїсь кількості ідейних, компетентних і чесних людей: бюрократія як соціальний шар просто неспроможна задати самій собі якісь конструктивні громадські цілі. Її “правила гри” визначаються не такими цілями, а власними груповими інтересами.

Саме такі відносини неконтрольованої слади склалися в пострадянській Україні епохи “кравчукізму-кучмізму”. Її важлива відмінність від бюрократичної влади радянського періоду (= партократії) полягає в тому, що вона втратила свій централізований, пірамідальний характер. Розпад КПРС і СРСР створив нечувану свободу для змагання інтересів й апетитів численних бюрократичних угруповань – центральних, регіональних, відомчих, галузевих тощо.

Влада бюрократії в Україні нерозривно зв’язана з універсальним розповсюдженням лобізма. Корпоративно-бюрократичні угруповання і лобізм є специфічною для пострадянських країн формою врахування владою соціальних інтересів, і певною мірою виконують ті функції, які в умовах репрезентативної демократії належать політичним партіям. Але це збочена, антидемократична форма зв’язків влади з суспільством, рскільки вона замикається у вузьких рамках найбільш багатої і соціально сильної верхівки, зовсім ігноруючи масові соціальні верстви.

Множинність корпоративно-бюрократичних угруповань-суперників дозволяє визначити політичний порядок, що склався в країнах пострадянського простору, зокрема в Україні, як корпоративно-бюрократичну поліархію. Нова влада, пообіцявши в2004 році відділити бізнес і кримінал від самої себе, не зробила цього – і поліархія зберігається.

Поліархічний характер цього порядку, що підриває єдність держави та її політики, є в той же час чинником, який сприяє відносній стабільності й самовідтворенню чинної системи політичних відносин. Але ця стабільність – несправедлива.

В цьому контексті треба сказати кілька слів про еліти як суб’єкт інституціонального процесу. В питанні про еліти ховається відповідь про коріння поліархії.

В Україні за пострадянський період не відбулося тієї зміни еліт, яка є необхідною умовою переходу від старої суспільної системи до нової. Практично до сьогодні “партократи” залишалися при владі.

Політичний лідер – це елемент того чи іншого міфа. Різні періоди пострадянського розвитку України висували на перше місце нові типажі лідерів. Перший етап вимагав відокремлення від СРСР, тому лідерами виявилися 2 варіанти еліт. З одного боку, стандартна номенклатура, зацікавлена в тому, щоби з позицій других ролей перейти на перші. З іншого, для вирішення цих цілей номенклатурі довелося пропустити у перший ряд також і новий тип еліти – з етнічними гаслами. Саме етнічна національна еліта, виголосивши право на відокремлення, допомогла номенклатурі у вирішенні її проблем. Ця еліта характеризувалася такими особливостями: вона була гуманітарною, частково дисидентською й орієнтованою на Західну Україну. Номенклатурна еліта, навпаки, була технічною і орієнтованою на Москву. Об’єднання цих двох еліт – номенклатурної та етнічної – призвело до обрання Л. Кравчука (який об’єднав вимоги цих двох еліт).

Другий етап поступово витіснив еліту 2 (етнічну) на другі ролі. Еліта 1 (номенклатурна) об’єдналася з елітою 3 (регіональною), що в свою чергу призвело до обрання нового Президента Л. Кучми. (Регіональною елітою тоді була, насамперед, дніпропетровська; згодом вийшла на арену донецька). Виборчий процес 2004 року показав: етнічна еліта витісняє регіональну і номенклатурну. Хоча регіональна не викреслюється, зміщуються акценти – в авангард тоді виходять західні українці.

Вважається, що при горбачовській “перебудові” і руйнації Радянського Союзу політичні керівники “обміняли владу на власність”. Хоча насправді більшість цих людей, отримавши власність, зберегла і владу (або становище “біля влади”).

В межах бюрократичної культури людей об’єднує не спільна справа, а “правила гри”, готовність служити системі, виконувати “вказівки” її вищих ланок. Ті “енергетичні” ресурси – інтелект, здібності, воля, – які має індивід, використовуються ним не для якихось інноваційних, суспільно значимих цілей, а лише в інтересах боротьби за кар’єру і матеріальні блага, за оптимальну нішу в статусно-бюрократичній ієрархії. На рівні особистої психології ця ситуація сприяла розвитку своєрідного адаптаційного індивідуалізма (вкоріненого культурно-психолгічного архетипу).

Носій “адаптаційного індивідуалізму” виявляє повну байдужість і до змісту, і до соціальної легітимності справи, якою він займається. Зміст змін, викликаних руйнацією соціалізму, полягає для нього насамперед у звільненні від будь-яких соціальних імперативів, що раніше виступали у формі номенклатурної дисципліни й нормативної показової поведінки.

Відповідно до теорії З. Фрейда неприборкані ірраціональні пристрасті, що йдуть з неконтрольованих свідомістю глибин індивідуальної психіки, “обробляються” й “цивілізуються” механізмом “Над-я” – засвоюваними особистістю нормами культури, які виконують функцію “цензури” цих пристрастей. Пострадянський адаптаційний індивідуаліст – це особа, позбавлена “Над-я”. У нове життя він приніс лише свій індивідуальний інтерес – прагнення мати якомога більше матеріальних благ.

Адаптаційний індивідуалізм був надзвичайно поширений в радянському суспільстві у період так званої “перебудови”, коли у політичні структури прорвалося багато людей, що не належали до номенклатури, але відчували гострий “статусний голод”, що “страждали” від жорстких номенклатурних бар’ів на шляху соціального підвищення. Коли дорвалися, нарешті, до відносно високого статусу (партійного лідера, депутата, регіонального адміністратора) – діяли за тією самою схемою: “хапай и тягни”. За цією ж схемою обиралися й мінялися політичні псевдоплатформи й псевдопереконання.

Все це може бути назване елітним егоцентризмом. Така ось безрадісна картина соціокультурних трансформацій. Некомпетентність, відсутність державного мислення й соціальної відповідальності, помножені на повну безконтрольність з боку суспільства – і нрави легалізованих ділків тіньової економіки й криміналітету – перетворили українську “еліту” в головне джерело всіх без винятку проблем сучасного українського суспільства: як внутрішніх, так і зовнішніх. І при “новій” владі якість “еліти” залишилася старою.

Таким чином, ми торкнулися складного і небезпечного аналізу сьогоднішньої вітчизняної політичної культури з усіма її негараздами, підводними каменями, підступністю та “ненажерливістю” осіб, що претендують на її творення – в епоху існування пострадянської України.