Заняття 2. Зміст і еволюція поняття “культура”

Категорія культури складається з чотирьох основних частин.

1. Ритуали – міфологізовані обряди, відзначення встановлених свят, проведення зборів, прояви неформальної поведінки.

2. Символи – знаки, слова, речі, жаргон, мода, ознаки приналежності до певного кола людей, геральдика тощо.

3. Герої – реальні чи вигадані особи, що є взірцем для наслідування.

4. Цінності – сукупність уявлень про категорії добра, істини, краси, добробуту, справедливості, людської гідності.

Ми вивчаємо разом в курсі “Культурологія” українську і світову культуру. Як зазначається в Програмі ЮНЕСКО від 22 червня 1992 року “Освіта та навчання в ХХІ столітті”, “виникає потреба вийти за межі однієї культури… Настав час зібрати мудрість з усіх планет”. З усіх планет, може, і не треба – а от з нашої можна.

Таке положення є актуальним для України, яка протягом тисячоліть свого існування була нерозривно пов’язана з культурами східних і західних народів, набуваючи поліфонічного внутрішнього змісту.

Поняття “культура” відноситься до числа фундаментальних понять сучасного суспільствознавства. Причому інтерес до цього поняття дедалі зростає. Сьогодні нараховується більш ніж півтораста визначень цього поняття. Культурологи вважають: культура – таке своєрідне й унікальне явище, що одним визначенням його просто неможливо виразити.

Термін “культура” (від лат. – обробка, виховання, освіта) справді налічує багато тлумачень. Спільним для них є те, що під культурою на противагу “натурі” (природному) розуміють те, що створено людиною (штучне). Відповідно до початкового розуміння цього слова культуру уявляли або як вплив людини на природу (рільництво), або як виховання, освіту самої людини. У різних суспільствах розуміння культури як “виховання” набувало різних відтінків. Так, стародавні греки та римляни у вихованні вбачали свою головну відмінність від варварів. Цицерон запропонував поняття cultura animi – обробка, вдосконалення душі, тобто самобутній процес виховання, коли “виполюються” недоліки й душа “готується до прийняття посіву”.

В середні віки термін “культурність” наближався до поняття цивілізованості (яке означало насамперед устрій міського життя, далі – громадянськість). В добу Відродження культурність розглядається як відповідність гуманістичним ідеалам, в епоху Просвітництва – як відповідність “знанню” на противагу “незнанню”.

З другої половини 18 століття понятя культури входить в ужиток соціальної філософії. У домарксистській філософії культура визначає передусім духовне життя людей, доцільність суспільного устрою, досягнення науки та мистецтва. Виробництво та взагалі економічні відносини згадувались лише принагідно, як другорядні. Марксизм, розглядаючи розвиток суспільства як зміну соціально-економічних формацій, сутність яких складає спосіб виробництва, дозволяв, по-перше, включити в розуміння культури її соціально-економічну детермінацію, по-друге, поглянути на культуру як на характеристику суспільства в цілому, тобто як на єдність духовної та матеріальної сфер життя.

У найширшому плані культуру розуміють як протилежність природі, сукупність результатів людської діяльності.

Відповідаючи на питання, задля чого потрібна та чи інша діяльність, культурологи використовують термін життєвий сенс – первинна засада вибору відповідних цілей (що робити?) та засобів (як зробити?). Якщо система життєвих сенсів складає аксіологію діяльності (систему цінностей), то система цілей та засобів – технологію діяльності (спосіб організації процесу реалізації життєвих сенсів). Це розрізнення ілюструється відомою притчею, коли перехожий питає трьох робітників, які возять візки з цеглою, про те, що вони роблять? Перший відповів: “вожу цеглу”, другий – “на хліб заробляю”, і лише третій свказав: “собор будую”. При наявності ідентичної технології – аксіологія у всіх трьох геть різна!

Аксіологія (від грецьк.”аксіос” – цінний) – теорія цінності та оцінки; займається дослідженням природи цінностей, критеріїв цінності, її видів та ієрархії. Ініціював аксіологічну проблематику Платон, котрий стверджував: речі є цінними тією мірою, якою вони причетні досконалості своїх першозразків, або “ідей”. Арістотель трансформує аксіологію Платона в дусі реалізму, стверджуючи, що “благость” речі визначається не ступенем її причетності трансцендентній ідеї, а відповідністю власній імманентній природі. Ця відповідність (або її відсутність) виявляється в діяльності – адже лише остання реалізує можливості, що визначаються природою речі.

Отже, можна сказати: культура – це система життєвих сенсів суб’єкта (особи, групи, спільноти), що реалізується у засобах та результатах його діяльності. За результатами діяльності можна реконструювати вибір цінностей, що стояли за ними.

Треба розрізняти поняття культури та цивілізації, хоча нерідко ці терміни ототожнюються. Термін “цивілізація” вживається як для позначення етапу розвитку людського суспільства, так і для характеристики будь-якого суспільства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою. Ф. Енгельс виділяв три етапи розвитку людини: дикість, варварство і цивілізацію. Цивілізація може служити культурі, а може відриватися від неї. Ліна Костенко з цього приводу писала кілька років тому:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці,–

ХХ вік – а й досі де-не-де

Трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

Але душа ще з дерева не злізла.

У чистому вигляді “культури взагалі” в житті не існує. Вона завжди належить певному суб’єкту. Так виділяються і рівні культур: культурні епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництво тощо), національні культури, класові культури та ін. Рівень культури – це ланцюг від життєвого сенсу до його втілення в дію.

Продуктами культури не обов’язково є речі. До цих продуктів належать і відношення (культура відносин у сім’ї, в колективі, суспільстві в цілому), і людські дії: кожним своїм кроком людина створює чи руйнує культуру.

Найістотнішою формою існування результатів культури постає символ. Відомий вчений ХХ століття О.Ф. Лосєв розумів символ як знак, що має безконечну кількість значень і здатний включати позначуване в безконечну множину контекстів, як показник “безперервної семантичної плинності значень, що стоять за ним”.

Символічна форма вираження культури передбачає наявність особливої духовної атмосфери – і це найголовніше в культурі. Протилежними полюсами цієї атмосфери виступають стан бездуховності як її заперечення та ноосфери як сфери розуму.

Дамо нарешті остаточне визначення поняттю “культура”.

Культура – це історично зумовлений ступінь розвитку суспільства і людини, що є вираженим (опредмеченим) в результатах матеріальної і духовної діяльності людей, в створюваній ними “другій природі”.

В найширшому смислі термін “культура” охоплює все те, що визначає специфіку людського існування в світі (на відміну від існування всіх інших живих і неживих тіл), в більш вузькому смислі ним визначають лише сферу духовного життя людей.

У процесі розвитку культури змінюються не лише речі та ідеї, але й самі люди. Охоплюючи з зовнішнього боку всі предметні результати людської діяльності (знаряддя праці, споруди, різні види знання, витвори мистецтва, норми права, моральні принципи, звичаї та вірування), культура за своїм внутрішнім змістом є процесом розвитку самої людини як суспільної істоти, як цілісної і гармонійної особистості, спосіб існування людини як суб’єкта діяльності, міра його індивідуального – творчого, соціального, інтелектуального, морального, естетичного й фізичного – вдосконалення.

Стосовно способів класифікації культури за основними видами – найбільш поширеним є розподіл культури на матеріальну і духовну, відповідно до двох основних видів суспільного виробництва. До духовної культури зазвичай відносять сферу виробництва, розповсюдження й ужитку результатів духовної діяльності, різні види духовної творчості, освіту, просвіту, виховання, діяльність ЗМІ й культурно-просвітницьких закладів. Духовна культура поділяється на політичну, естетичну, художню, моральну, наукову, управлінську тощо.

“Для того, чтобы быть культурными,– писав В.І. Ленін,– нужно известное развитие материальных средств производства, нужна известная материальная база». Ленін писав про наявність в культурі антагоністичних формацій “двох культур”, що уособлюють протилежні й непримиренні інтереси експлуататорських та експлуатованих класів. А в сучасних умовах панівною формою культури є масова культура (термін введено 1944 року американським дослідником Д. Макдональдом), що може бути як позбавлена глибокого духовного змісту (приміром, латиноамериканські побутові телесеріали), так і давати зразки мистецтва високого ґатунку (наприклад, високопсихологічні твори сучасного американського кіномистецтва – “Залишаючи Лас-Вегас”, “Титанік”, “Форест Гамп”, “Врятувати рядового Райана”, чи російського кіно – “Кордон. Тайговий роман”, “В серпні 44-го”, “Диверсант”, та навіть й “Антикіллер”).

Поняття “масова культура” походить від латинського слова massa, що означає “ком, шмат”. На відміну від елітарної культури, яка, хоча і зазнала “омасовлення”, але все ж є орієнтованою головним чином на добірну, інтелектуальну публіку, – масова культура свідомо орієнтує духовні й матеріальні цінності, що нею розповсюджуються, на “середній” рівень розвитку масового споживача. Головним каналом поширення масової культури служать засоби комунікативної техніки (книгодрук, репродукування, преса, кіно, телебачення, радіо, звуко- та відеозапис, новітні інформаційні технології). Іспанський філософ Ортеґа-і-Гасет та американський соціолог Ван ден Хааг створили теорію масової культури. Вони твердили, що засоби масової комунікації не лише збагачують та демократизують культуру, але й породжують принципово новий її тип, який історично приходить на зміну класичному мистецтву.

Вкрай важливою у масовій культурі є ставка на видовищність.

Таким чином, ми зрозуміли, що категорія культури складається з чотирьох основних частин; зрозуміли, чому українська і світова культура вивчаються разом, в межах одного навчального курсу; відзначили поліфонічний зміст вітчизняної культури протягом всієї історії її розвитку; врешті дали універсальне визначення самому поняттю “культура”; з’ясували специфіку логічного поділу поняття “культура”.