Заняття 12. Культура епохи відродження

Відродження – це перехідна епоха в історії культури Європи від Середньовіччя до Нового часу. Розпочалося воно, умовно кажучи, в Італії у 14 столітті, в інших країнах – у 15 ст.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей зламний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом – на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Отже, провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей суспільно корисних професій, спеціалістів з різних галузей знання – тобто всіх тих, хто замість “божественого” став вивчати все “людське”. Звідси назва цих людей – “гуманісти” (від латинського слова humanus – “людський”). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламавши диктатуру церкви і створивши новий, раціональний та попервах і життєрадісний світогляд, який дістав назву “гуманізм”.

Гуманізм – це сукупність поглядів, що виражають повагу гідності й прав людини, її цінність як особистості, турботу про добробут людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов громадського життя. Гуманізм – антипод всякого роду фанатизму, нетерпимості, неповаги точки зору й знань інших. Як оформлений ідейний рух гуманізм складається в добу Відродження (15–16 ст.ст.). В цей період гуманізм є характерним для ідеології буржуазії, що боролася проти феодалізму й теологічних поглядів середньовіччя, він тісно пов’язаний з матеріалістичними поглядами. Гуманісти виголосили свободу людської особистості, виступали за право людини на насолоду і задоволення земних потреб. Великі гуманісти доби Відродження відіграли важливу роль у формуванні світського світогляду. Але на наукову основу гуманізм вперше було поставлено вже в 19 столітті К. Марксом і Ф. Енгельсом.

Утверджуючи цей новий світогляд, гуманісти звернулися до античної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін “Відродження”), бо відчули в ній близький їм дух гуманізму, природний інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковною догматикою. Однак культура Відродження не була простим поверненням до античної. Культурні діячі шукали і знаходили в античності основи моральності, спираючись на які, творили власне світосприйняття, пройняте ідеалами величі людини, соціальної справедливості і свободи. Не випадково саме в цей час виник утопічний соціалізм. Томас Мор (1478–1535) написав відому “Утопію” (1516), в якій виклав своє бачення ідеального ладу, заснованого на суспільній власності, централізованій організації виробництва і розподілу та демократичній формі державного управління. Назва “Утопія” – від грецьких слів “у” (немає) і “топос” (місце), тобто – місце, якого немає. Томмазо Кампанелла (1568–1639) у книзі “Місто Сонця” (1602) змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність на засоби виробництва, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; виробництво основане на високій техніці і свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів та продуктів ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з папою. Утопічний соціалізм розвивався і в подальші століття: в 19 столітті його репрезентували Ш. Фур’є, А. Сен-Симон, Р. Оуен, М.Г. Чернишевський. В 20 столітті прикладом спроби реалізації положень утопічного соціалізму була діяльність українського революціонера, командарма громадянської війни Н.І. Махна, “борця за щастя трудового селянства і пролетаріату”. Сам себе Махно називав анархістом-комуністом і писав: “Комунізм, якого ми прагнули, передбачає свободу особистості, рівність, самоуправління, ініціативу, творчість, добробут”. Нестор Махно помер 1934 року і похований у Парижі, на відомому кладовищі Пер-Лашез, поруч із могилами комунарів. На скромному постаменті – скромний напис: “Нестор Махно – революціонер”.

Важливу роль у культурі Відродження відіграла історико-національна традиція: повага до народної мови та культурних набутків уперше широко включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження як перехідного періоду зумовив те, що в його культурі переплелося старе і нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний сплав духовних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають непересічне значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба, Васко да Гами, Марко Поло, Фернана Магеллана було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот в науці зробив Микола Коперник, обґрунтувавши геліоцентричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології. Німецький вчений Йоганн Кеплер відкрив закони руху планет, підтвердивши і розвинувши систему Коперника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель Сервет (1509–1553) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування невидимих кровоносних судин – капілярів. Були розроблені нові методи лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бурхливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалися ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для піднімання вантажів, вентиляції рудників. Леонардо да Вінчі (1452–1519) розробив перші проекти літальних апаратів, парашута, гідротехнічних споруд. Німецький винахідник Йоганн Гутенберг (1394–1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструював дерев’яний друкарський прес, поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження ідей гуманізму, досягнень науки і культури.

Суттєвий злам відбувся в осмисленні суті держави, державного управління та історії суспільства. Вчені шукали реальні, а не божествені причини та фактори розвитку історії, намагаючись встановити закономірності суспільного прогресу. Нікколо Макіавеллі (1469–1527) зробив спробу розкрити закономірності розвитку історії, одним з перших висунув ідею класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу. Ватикан наказав спалити всі книжки видатного вченого. Збереглися одиниці врятованих книг Макіавеллі. Одну з них – книгу “Державець”, найкращий твір Макіавеллі – зміг пізніше придбати Петро Могила, котрий і привіз її до України. Макіавеллі вважав, що історія рухається матеріальними інтересами людей і політичною боротьбою соціальних класів. Історики епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і нову.

Висунення нової концепції історії було пов’язане з формуванням нових політичних і філософських теорій. Мислителі епохи Відродження вважали, що держава мусить бути гарантом організації національного життя. Вони багато писали про форми державного управління, відшукуючи найбільш раціональні методи подолання феодальної роздрібненості, способи об’єднання феодальних земель у національні держави.

Ще один італієць – Піко делла Мірандола в роботі “Промова про достоїнства людини” (1487) обґрунтував ідею гуманізму про те, що кожна людина творить свою долю, долю своєї сім’ї та батьківщини. На державно-управлінських теоріях епохи Відродження позначився сильний вплив Платона й Арістотеля, а також стоїцизму та епікуреїзму. У цих теоріях чітко простежується лінія антисхоластики, ідейним джерелом якої була антична філософія.

Гуманісти виокремлюють нарешті науку від богословія, що привело до формування натурфілософії – вчення про природу, вільну від підкорення теологічному світосприйняттю. Натурфілософія з її пантеїстичним характером стала основною філософською лінією всієї культури епохи Відродження як епохи перехідної. Найвидатнішим представником цієї наукової течії був Микола Кузанський (Н. Кребс), роки життя якого 1401–1454.

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світового мистецтва з’явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Вільям Шекспір та інші.

Данте (1265–1321), наприклад, був останнім поетом Середньовіччя і першим поетом Відродження. Він у своїй “Божественій комедії” змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами – від політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженою корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася в своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Збірка сонетів і прози “Віта нова” (“Нове життя”) – 1293 – перший автобіографічний твір в європейській літературі.

Франческо Петрарка (1304–1374), а разом з ним його друзі і послідовники – Джованні Боккаччо (1313–1375) і Колюччо Салютаті (1331–1406) – розробляли світоглядні засади раннього гуманізму в Італії.

В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва. Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в ренесансній на перший план висувається індивідуальна творчість архітектора і художника. Видатними зодчими були Донато Браманте, Антоніо де Сангало.

Образотворче мистецтво найбвльшого розквіту набуло також в Італії. Леонардо да Вінчі (1452–1519) застосував прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Не в’яне слава таємничої Мони Лізи. Нещодавно європейські вчені вирахували, що загадкова посмішка Мони Лізи містить 83% щастя, 9% зневаги, 6% страху і 2% злості. Використання новітніх комп’ютерних технологій дозволило детально проаналізувати вираз губ Джоконди і стан зморшок шкіри навколо очей, а потім зіставити отримані дані з шістю головними емоціями, які може містити усмішка. Остаточно встановлена і особа персонажа картини – це друга дружина флорентійського торгівця шовком Франческо дель Джоконде.

Рафаель (Рафаелло Санті) – 1483–1520 – увійшов у свідомість шанувальників мистецтва передусім як творець неповторних у своїй чарівності мадонн та монументальних фресок, які прикрашають Ватиканський палац. І інтимним за настроєм, відносно невеликим зображенням мадонн, і масштабним багатофігурним історичним або міфологічним сценам властива певна спільність – напрочуд гармонійна ясність, ритмічна, майже музична композиція, виваженість ліній та кольорів. Помер Рафаелло Санті 6 квітня 1520 року – того самого дня і місяця, коли народився, проживши рівно 37 років.

Характерною рисою творчості Мікельандело Буонаротті (1475–1564) було обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса – вищий витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне. “Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг”, – писав на схилі років Мікельанджело. М.М. Карамзін в “Письмах русского путешественника” розповідає, що поширеною була легенда про те, ніби Мікельанджело зарізав натурника, щоби природно відобразити помираючого Христа. Цей мотив віддзеркалено і в маленькій трагедії О.С. Пушкіна “Моцарт і Сальєрі”:

…Иль это выдумка