Заняття 37. Українська національна ідея як культурне явище

О.С. Пушкін свого часу писав: “Климат, образ правления, вера дают каждому народу особенную физиономию, которая более или менее отражается в зеркале поэзии. Есть образ мыслей и чувствований, есть тьма обычаев, поверий и привычек, принадлежащих исключительно какому-нибудь народу». Це і є національний менталітет – головна складова вироблення національної ідеї.

В ідеологічній системі сучасного державотворення ключовою має бути українська національна ідея. Вона є збуджуючим ферментом оновлення суспільства, соціальним стимулом боротьби за збереження своєї етнічної спільноти, яку українське населення вело протягом всього історичного шляху розвитку. Національна ідея має згуртовувати народ в одне ціле на базі соціально-політичних, морально-етичних та психологічних основ його менталітету та буття.

Національна ідея має базуватися на трьох принципах:

1. історичному – тобто на споконвічних правах на власну територію, на якій виник та існує український етнос;

2. етнічному – тобто мається на увазі виникнення і розвиток українського етносу і його переродження в націю;

3. духовному – наявність культурних, соціальних, мовних та інших ознак, які притаманні лише цій нації.

Потрібно звернутися до аспектів історії філософії національної ідеї в Україні. Зростання національної самосвідомості в Європі в першій половині 19 ст. знаходилося під впливом ідей Гердера, Фіхте і романтиків, які, привертаючи увагу до неповторності різних народів світу в їхньому природному стані та середовищі існування, поклали початок концепції національної самобутності і тим самим дали засади для визначення нації. Так, Гердер підкреслював значення національної культури як засобу єднання людей в органічне ціле, поза яким людина ніщо. Він також писав про роль відтворення народних традицій, зафіксованих в мові, мистецтві, релігії, сімейних стосунках, державі для стимуляції розвитку народу. Фіхте в своїх “Промовах до німецької нації”, намагаючись знайти сили для національного відродження Німеччини в умовах втрати незалежності, пропонує програму перевиховання народу через усвідомлення німцями відчуття єдиної нації. Патріотизм, тобто розвинена національна самосвідомість, є підґрунтям формування доброчесної особистості. В руслі цих ідей представники європейського романтизму в своїх художніх і філософських пошуках для обґрунтування ідеї нації та пошуку “душі народу” звертались до фольклору, народних історичних традицій.

Провідні ідеї європейського романтизму знаходять в Україні сприятливі умови для власних концептуальних підходів до національної ідеї. Так, у П. Куліша українська національна ідея є проявом патріархального життя, вкорінення у ґрунт, виразом “внутрішнього” на противагу “зовнішньому” і має певне етнопсихологічне трактування. У М. Драгоманова національне пов’язане з “громадівськими”, соціалістичними ідеями; воно є ґрунтом, формою, засобом, що служить головному – поступу політичному, соціальному і культурному, тобто розглядається в соціально-політичному аспекті.

В цікавому ракурсі розглядає національну ідею О. Потебня. Його філософія мови орієнтована на дослідження проблеми “мова і народ” як основної, включає в себе такі базисні категорії: народність, ідея національності, націоналізм. Він приєднується до В. Гумбольдта і виводить з мови єдність народного духу, причетність людини до своєї національності.

В кінці 19 ст. філософія національної ідеї в Україні виходить на новий рівень: репрезентують її Т. Зіньківський та І. Франко. Трохим Зіньківський критикує космополітичні ідеї. “Кожен індивідуум може виховуватись для справжнього творчого життя тільки на національнім ґрунті. Людина без національного почування не здатна до розумного духовного життя”. Націоналізм, пише Зіньківський, “мусить бути під контролем ідей гуманізму – любити свій народ, працювати для його не значить зневажати й ненавидіти іншу яку народність”. Іван Франко невід’ємною частиною історичного поступу вважає націю; з цим пов’язана проблема провідника і народу, ролі першого в пробудженні пасивної, розрізненої етнічної юрби, перетворенні її в самовизначену активну національну спільноту, яка розглядається Франком в різних творах, але особливо повно, яскраво, в гармонійній образності, що створює піднесену, довершену художню форму, ця думка висловлена в поемі “Мойсей”.

У 20 ст. чимало українських мислителів серед інших проблем займалися національною ідеєю, маючи власні підходи. Розробка категорії “нація” характерна для філософсько-історичних поглядів В’ячеслава Липинського. Він розуміє націю як самотвірне утворення, оскільки “ніхто з нас не створить нації, якщо ми самі нацією не захочемо бути”. Липинський вважає, що “українство за природою своєю є рухом аристократичним: волевиявленням ведучого прошарку, а не народних мас”. Історик світової та української філософії Дмитро Чижевський в своїх “Нарисах з історії філософії на Україні” серед інших проблем розглядає національну ідею в таких вимірах, як нація і людство, український народний характер і світогляд. В зіставленні національного і загальнолюдського існують 2 підходи – раціоналістичний і романтичний, – констатує Чижевський. Він критикує перший підхід, для якого історія людства – єдиний процес, що має спільну мету, а національні особливості – то лише певні відступи, “ухили” від загальнолюдського. Чижевський обстоює другий, романтичний підхід, з його аналізом помилок та однобічності раціоналізму і бачення різноманітності форм життя. В цьому сенсі “кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал є живий”.

Кілька слів про питання щодо процесу формування української нації. Словосполучення “українська нація” вперше вжито Б.М. Хмельницьким. М.С. Грушевський в основу понятя нації поклав територіальний принцип. Означивши територію формування українського народу, він звернувся до його історії і зробив висновок, що український національний тип не являє собою чогось новоявленого – він є продуктом всього історичного життя українського народу. В першу чергу М. Грушевський бачив власне покликання як історика свого народу. Його фундаментальна праця “Історія України–Руси” була і залишається найбільшим надбанням української історіографії, своєрідним синтезом історичних знань кінця 19–початку 20 століть. Для Грушевського теза “Київська Русь є першою формою української державності” стає найважливішою точкою опори в обґрунтуванні не тільки культурних, а й, насамперед, політичних змагань українства в боротьбі за самовизначення України. Таким чином, маючи за собою славетну історію Київської Русі, український народ замість того, щоб принижено благати “визнання” за ним статусу “дозрілого” власного політичного розвитку, з повним правом вимагає відновлення своєї тисячолітньої “державницької традиції”.

У своїй епохальній праці “Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” Грушевський, на відміну від панівних на той час поглядів російських істориків (М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського та ін), що виправдовували концепцію “общерусской” історії та культури, яка фактично заперечувала давній історичний розвиток українського і білоруського народів, рішуче відстоював право кожного народу на свій історичний розвиток, на свою мову і культуру. Всебічне дослідження законів суспільного розвитку, глибинних механізмів і навіть психології політичної історії – все це стає основою української ідеї в творчості М. Грушевського.

Ще М. Бердяєв справедливо (чи несправедливо?) зазначав, що “національна єдність глибше єдності класів, партій і всіх інших минучих історичних утворень в житті народу. Кожний народ бореться за свою культуру і за своє вище життя… І великий самообман – бажати творити поза національністю. Можливо, і варто думати про зникнення класів і примусових держав, … але неможливо думати про зникнення національностей”. Повчальним прикладом у справі вивчення історії українського народу і служіння українській національній ідеї є великий патріот України – М.В. Гоголь. Гоголь полум’яно любив Україну. Він мав намір написати Історію України у шести великих томах. В “Звіті до Санкт-Петербурзької навчальної округи за 1835 рік” говорилося, що два томи Історії України вже готові. Першу згадку про свою задумку написати Історію України знаходимо в листі Гоголя до Максимовича (1833 р.): «Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України… Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили». Гоголь турбувався про те, щоби його історія була написана живо – «…що за історія, якщо вона не цікава». Своє програмне положення про унікальну історичну долю українського народу, українську національну ідею Гоголь висловив у статті «Погляд на складання Малоросії»: «Українське козацтво – народ, який складав одне з чудових явищ європейської історії, котре, може бути, одне стримувало цей спустошуючий розвиток двох магометанських народів, що погрожували поглинути Європу».

В 19 і особливо у 20 століттях набуває великої потужності український націоналізм. Перемогою для націоналістів стало проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Що ж таке національна ідея у розумінні націоналістів? З висловлювань націоналістичних лідерів різних епох стає очевидним, що українські націоналісти не роблять різниці між понятями «національна ідея» і «націоналізм». Для них це синоніми, якими вони маніпулюють: за необхідності націоналізм називають національною ідеєю, маскуючи його. В енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона наводиться визначення націоналізму, котре дав видатний філософ В.С. Соловйов: «Перетворення живої народної самосвідомості на абстрактний принцип, що затверджує «національне» як безумовну протилежність «універсальному» і «своє, рідне» як безумовну протилежність «чужоземному». Таке відчуження свого народу від усіх інших і замкнутість у собі, пише далі філософ, є справою аморальною, та й до того ж по суті неможливе в сучасному світі: «Послідовного теоретичного обґрунтування, як і всі абстрактні начала, не припускає. Практичне значення він почасти має як знамено дурних народних пристрастей, особливо в країнах зі строкатим багатонаціональним населенням. Підставою деякої популярності, якою ще користується націоналізм, є помилкове його сплутування з патріотизмом». Бачимо, що поряд із доволі об’єктивною оцінкою націоналізму, В.С. Соловйов недооцінив наслідків цього явища, яке в 20 столітті розгорнулося на повну силу; Соловйов іще не міг знати про майбутніх лідерів націоналістичних партій: Муссоліні, Гітлера, Чан Кайши.

В наші дні націоналісти пропагують праці теоретика інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Твори Донцова 20–30-х рр. насичені цитатами з Муссоліні й Гітлера, він не раз висловлював своє захоплення обома диктаторами, переклав українською “Доктрину фашизму” Муссоліні, частину книги “Майн кампф” Гітлера, видавав панегирики місцевих націоналістів про Муссоліні й Гітлера. Донцов з ентузіазмом вітав перемогу націонал-соціалізму в Німеччині, вбачаючи в фашизмі й нацизмі прояв нового духу, який оздоровить (!) Європу. Чим закінчилося це “оздоровлення”, ми знаємо: концтабори, газові печі, мільйони загиблих.

Націоналізм не виправдав себе як підґрунтя національної ідеї. Не виправдало себе й хуторянство, «гопаково-шароварна екзотика». Вже у 21 столітті професор Осип Мороз із української діаспори висловлюється так: «Майбутнє України – не соняшники поміж глечиками на тинові. Воно у нових технологіях, електроніці, космічних кораблях, високорентабельному агропромисловому комплексі. Шароварна республіка нічим не краща бананової. Хоча якщо на якійсь українській машині, визнаній у світі, емблемою буде соняшник чи фігурка чумака, то це лише підніматиме націю в очах інших».

Таким чином: нині в Україні вибудовується каркас держави, яка спроможна цивілізовано вирішувати всі проблеми, пов’язані із забезпеченням рівних можливостей для представників усіх національностей, що проживають в Україні. Жодне з складних питань життя суспільства не може бути розв’язане без урахування інтересів усіх націй, народностей та національних меншин, що проживають в Україні. Як цього досягти? Можливо, об’єднання українського суспільства має проходити навколо ідеї політичної нації – розуміння того, що всі: українці, росіяни, євреї, поляки, котрі мешкають на території України – єдина нація. Ідея політичної нації, її створення і розвиток і є національною ідеєю України. Поки що її реалізації заважає грабіжницько-кланова система влади.