Заняття 1. Предмет дослідження, методологія і методика українознавства. Українознавство і культура.

Більш детальну увагу звернемо на деякі ключові моменти, вже пунктирно окреслені нами у “Вступній частині”. П.П. Кононенко пише: “Є ті, що зауважують: українознавство і культура – і дотичні між собою реальності, і все ж – більше самодостатні, аніж пов’язані /…/. Більше того, зауважують інші, культура – явище загальнопланетарне, охоплює сфери і матеріального, і духовного виробництва. Українознавство ж співвідноситься з частиною загальнолюдських чинників. І коли культура об’єднує, то чи не стане українознавство фактором роз’єднання людей, народів, культур, навіть в Україні, де існує чимало етногруп?” Та й загалом, чи варто розвивати (“реанімувати”) українознавство, тим більше – як систему, коли ми орієнтуємося на “світові” цінності; спеціально самопізнанням займалися, мовляв, лише так звані “недержавні” (слабкорозвинуті) нації, а наука все очевидніше йде шляхом поглиблення диференціації – і так далі, і тому подібне… Декому такі аргументи здаються переконливими.

П.П. Кононенко і заперечує таким особам: є антична грецька педагогіка, римське право, французький утопічний соціалізм, англійська політекономія, німецька класична філософія. Усі нормальні нації століттями займаються самопізнанням та самоусвідомленням, а відтак пророкуванням та конструюванням свого майбутнього (отже, є і германістика, і франко- чи балканознавство). Тільки українці видмовлялися не лише від визнання своїх надбань, а і від іх вивчення та осмислення.

Насправді ж, повторимося: “Урок історії свідчить: стан українознавства, як і стан української культури, впродовж віків прямо залежав від стану української державності /…/. Українознавство має своїм об’єктом Україну в єдності всіх чинників буття і свідомості, а сферу культури треба відносити не лише до творчих професій, явищ “другої природи” /…/, а й до культури державного управління.”

В творчості Г. Гегеля (в “Енциклопедії філософських наук”) поняття “держава” і “суспільство” переплітаються: ідея держави виникає і безпосередньо здійснюється у свідомості суспільства, а звідси й в індивідуальній свідомості кожного члена суспільства. Звідси Гегель трактує державу як особливий прояв моральної ідеї в суспільній дійсності: спілкування людей у державі, їхні взаємини повинні містити в основі своїй моральне начало. Ось що таке культура державного управління.

В “Лекціях з філософії всесвітньої історії” Гегель пише: “Тільки в державі є можливим розумне існування людини. Мета всякої освіти полягає в тому, щоби допомогти людині подолати свою виключно суб’єктивну природу й віднайти об’єктивне існування в державі… Всім своїм існуванням людина зобов’язана державі… Вся її цінність, вся її духовна діяльність – результат її входження в державу”.

У Вступній частині ми надали відомості про виникнення українознавства, про “батьків” цієї науково-навчальної дисципліни, що дає цілісну картину розвитку української культури в контексті загальнослов’янської і світової культури.

М. Грушевський і М. Драгоманов узагальнили знання про українську культуру в межах першого періоду розвитку українознавства. В українознавстві можна виділити три аспекти, яким в цілому відповідають три ступеня його становлення і розвитку: сумативний, міждисциплінарний та інтегративний. Перший з них сформувався ще тоді, коли не було українознавства як науки – в І пол. 19 століття, коли український народ з ряду важливих соціально-політичних причин стає об’єктом наукової рефлексії. Українознавство Грушевського і Драгоманова стало сумою знань різних галузей науки, особливо гуманітарної, про українську культуру. Другий аспект – міждисциплінарний – сформувався в повоєнні роки в основному поза межами України. Він охоплював широке коло проблем державно-політичного, національно-етнічного, релігійного, культурологічно-освітнього і соціально-економічного життя українства як культурного феномена. До 1985 року цей напрям очолював відомий географ, енциклопедист Володимир Кубійович. У фундаментальних працях з українознавства, що виходили у Франції, США, Канаді, Німеччині та інших країнах з його участю та науковою редакцією (зокрема Енциклопедії українознавства), українознавство як наука про культуру трактується з широких міждисциплінарних позицій. (В. Кубійович був потужним вченим, але – і цього не можна не відзначити – аморальною, на превеликий жаль, людиною. Він – з числа шанувальників фашистської Німеччини і її “нового світового порядку”; це він 1941 року організовував урочисту зустріч у Львові німецько-фашистських окупантів; це під його керівництвом формувалася дивізія СС “Галичина”).

При міждисциплінарному підході, незважаючи на важливість обґрунтування проблем українознавства в руслі генетичних категорій і концепцій (це властиве для окремих наукових дисциплін), наголос робиться на дослідженні передусім функціонування культури як складної системи знання.

Ніні українська культура досліджується в межах третього – інтегративного – напряму українознавства, який органічно поєднує кращі здобутки двох попередніх періодів наукової діяльності. В інтегративному напрямі виділяються кілька пізнавальних рівнів: метатеоретичний, власне теоретичний і науково-прикладний. Перший з них охоплює дослідження проблем об’єкта, предмета і змісту українознавства, його місця в системі наукових знань, внутрішньої структури і зв’язків з іншими науковими напрямками; на другому (власне теоретичному) рівні розробляються проблеми українознавчих наукових ідей, гіпотез, принципів, понятійно-категоріальних систем, законів (якщо такі є), концепцій і теорій; на третьому (науково-прикладному) рівні досліджуються питання трансформації висновків і положень теоретичного рівня у сферу життєвої практики існування і функціонування української культури в контексті культури світової.

Слід також зупинитися на ключових поняттях українознавства – ключових термінах історії української культури. Як етнотопонім “Україна”, так і етнонім “українці” з’явилися в стародавніх пам’ятках писемності. Перші літописні фіксації слова “Україна” – у 1187 році, а слова “українці” – набагато пізніше, 1658 року. Ці слова стали головними мовно-культурними символами українського народу, і витіснили такі назви, як “Русь”, “Мала Русь”, “руські люди”, “руси”, “русинці” тощо.

Звичайно, перші літописні згадки про “Україну” не вкладають у це слово етновизначального змісту, а є лише відображенням введення в давню українську мову народного терміну “ОУКРАИНА” в розумінні церковнослов’янського “страна”. Виведення багатьма польськими, російськими, та й деякими українськими авторами походження етнотопоніма “Україна” від слів із значенням пограниччя, кінця, окраїнності тощо перебуває в глибокій суперечності з національною психологією українського народу (та й будь-якого іншого). Справа в тому, що від початку 16 століття, коли етнічна Україна опинилася на периферії Речі Посполитої, в її назву періодично почав вкладатися зміст державної окраїни, що повністю імпонувало експансіоністським устремлінням польської магнатерії та її ідеологам. Подібне трактування назви “Україна” прищепилося також на українському боці (Афанасій Шафонський, Омелян Пріцак). Пригадаємо, що в добу Гетьманщини офіційна назва нашої держави була – Військо Запорозьке, росіяни називали її Малоросією, поляки продовжували називати Україною.

В ІІ пол. 18 - першій пол. 19 ст. широкого розповсюдження набрав у політичному, громадському і науковому вжитку етноприкметник “український”. З 1765 року існувала Українська-Слобідська губернія, в 1816–1820 рр. у Харкові виходить “Украинский вестник”, у 1824–25 рр. – “Украинский журнал”. У 30-х рр. видавалися “Украинский альманах” та “Украинский сборник”. Михайло Максимович назвав зібрані і видані ним збірки “Українські народні пісні” (1834) тощо. Суттєво, що автори І пол. 19 ст., на відміну від своїх попередників ІІ пол. 18 ст., кожного разу надавали слову “український” загальноукраїнського значення. У цьому виявилося нове відчуття батьківщини. Разом з тим народоназви “руські”, “русини” продовжували бути панівними на сході України і єдиними на заході. Навіть у творчості Тараса Шевченка слово “українці” практично не зустрічається. У ІІ пол. 19 століття термін “українці” на українських землях у складі Росії сприймався передовою інтелігенцією як єдино правильний, але умови українського національного життя стояли на заваді його остаточного утвердження. В 1859 році М. Максимович видавав альманах “Украинец”, в 1864 – “Українські балади” і “Украинские сцены из 1649 года”. Проте в історико-філологічній, етнографічній науці переважають славосполучення “малороссийские песни”, “южнорусы”, “малороссийский язык”, “южнорусская литература” тощо.

Остаточно етнокультурного змісту слово”українці” набуває від днів Великої Жовтневої і української національної революції 1917–1920 рр. Завершальним етапом в утвердженні країноназви “Україна” і народоназви “українці” як спільних і, по суті, єдиних для всього народу стала ІІ Світова війна – Велика Вітчизняна, в жорстоких реаліях якої основний масив українських земель був об’єднаний у межах УРСР: від “золотого вересня” 1939 року – по 29 червня 1945 року, коли уряди СРСР і Чехословаччини підписали договір про возз’єднання Закарпатської України з Українською РСР.

Незважаючи на те, що українознавство далеко не завжди визнавалося в УРСР, саме в часи існування цієї республіки на території України – було зроблено для вивчення, збереження і розвитку української культури стільки, скільки не було зроблено за весь попередній шлях історії України. Роки існування УРСР по праву можна вважати “золотим віком” української культури. Саме в цей час українська культура впевнено входить в контекст культури світової, а український народ закономірно усвідомлює себе повноправним членом світового співтовариства.

Найбільшими здобутками української культури і політики в галузі культури залишаються роки проведення українізації в УРСР, особливо так званої “коренізації” 1923–33 рр., основними здобутками якої були:

1. сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, у тому числі забезпечення її ідеологічної ролі на рівні русифікованого міста і в середовищі державного апарату;

2. організація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму;

3. створення мережі осередків функціонування української мови і культури.

Державно-управлінський підхід до національно-культурних проблем в ті часи є і має надалі залишатися взірцем для сьогоднішньої розбудови культурного простору України.

Таким чином, ми мали змогу ознайомитися з матеріалом, який характеризує співвідношення таких важливих для опрацьовуваної навчальної дисципліни наукових понять, як “культура” і “українознавство”, зрозуміти їх специфіку, причини виникнення, історію розвитку і наукові результати.