Заняття 30. Шляхи розвитку української літератури після 1917 року

Нову літературу створювали представники молодого покоління поетів і прозаїків: П.Г. Тичина, В.М. Блакитний (Еллан), В.М. Сосюра, А.В. Головко. Біля витоків української радянської літератури стояли також письменники, що почали свій творчий шлях незадовго до революції: С.В. Васильченко, І.Ф. Кочерга, М.Т. Рильський, Г.М. Хоткевич. Вже в роки Громадянської війни почала формуватися нова літературно-художня преса, на сторінках якої публікувалися твори авторів з народу. Перший український радянський літературно-художній журнал “Мистецтво” з’явився у травні 1919 року. Почали видаватися збірки й альманахи різних літературних об’єднань – “Літературно-критичний альманах” (1918), “Червоний вінок” (1919), “Гроно” (1920). Вийшли перші книжки української радянської поезії – П. Тичини (“Сонячні кларнети”), В. Сосюри (“Червона зима”). Прозу того періоду представляли Степан Васильченко, Остап Вишня, Олесь Досвітній.

З 1922 року почали виникати чмсленні групи й спілки. Першими масовими об’єднаннями літературних сил були спілка селянських письменників “Плуг” (1922) та спілка пролетарських письменників “Гарт” (1923). В період 1921–27 активно виступала група “неокласиків”, які орієнтувалися на античні зразки. Існували численні організації Пролеткульту. Після розпаду у 1925 році “Гарту” частина його членів створила ВАПЛІТЕ (існувала до 1928 року). Був утворений “Молодняк” (1926) – спілка комсомольських письменників, ВУСПП (1927) – Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. 1927 року почала виходити “Літературна газета”.

Велике значення для розвитку радянської літератури мала резолюція ЦК ВКП(б) 1925 року “О политике партии в области художественной литературы”, в якій підкреслювалася необхідність боротьби проти будь-яких проявів буржуазної ідеології в літературі. У 1926–27 рр. розгорнулася літературно-політична дискусія, що торкалася важливих питань щодо перспектив української радянської літератури. У зв’язку з цією дискусією КП(б)У в рішеннях своїх пленумів засудила націонал-ухильницькі тенденції, закликавши до посилення зв’язку літератури з робітничими і селянськими масами, підкреслюючи єдність української літератури з літературами інших радянських народів, зокрема з російською. На початку 30-х рр. була створена Федерація об’єднань радянських письменників України.

Принципово важливу роль в утвердженні сучасної тематики, образу позитивного героя – будівничого нового життя – відіграв роман А. Головка “Бур’ян”.

В 20-ті роки панує революційний романтизм, світоглядну основу якому давали ідеї визволення людства з-під влади капіталу і віра у всесвітню місію пролетаріату, а емоційний і етичний тонус – пафос світової революції й “червоних заграв загірньої комуни”. Специфічно українським було тут поєднання ідеї соціального визволення з національним та розуміння світової революції як шляху виходу України в рівноправне світове життя, як форми самореалізації народів, зокрема й українського (В, Блакитний, В. Сосюра, М. Хвильовий).

У 20-ті роки гостро дебатувалася у літературних колах проблема оцінки класичної спадщини, ставлення до національних традицій та до модерних західних течій. “Ліваки” заперечували класичну спадщину і взагалі національну культуру. Однак більшість літературних угруповань в Україні – навіть контрреволюційних – мусила рахуватися з національним моментом, з невирішеністю завдань національного визволення, а тому усвідомлювала необхідність національної визначеності культури свого народу, важливість творчості рідною мовою.

Важливою складовою боротьби навколо класичної спадщини була творчість Т.Г. Шевченка. 1920 року день народження Шевченка був оголошений державним святом. В 20-ті роки було чимало зроблено для уважного наукового вивчення спадщини Кобзаря, як і інших класиків української літератури. В гострих ідеологічних і естетичних суперечках утверджувалося розуміння значущості надбань української демократичної літератури минулого для її подальшого розвитку.

Курс на світову революцію, концепція пролетарського інтернаціоналізму зумовили як спеціальний інтерес до пролетарської літератури Заходу, так і тісні зв’язки з європейськими лівими письменниками, що створювало принципово новий і ефективний канал підключення до європейського естетичного потенціалу.

В Україні успішно розвивалася література російською мовою (Н. Ушаков, П. Безпощадний, М. Тардов), єврейською (Д. Гофштейн, І. Фефер, Л. Квітко), грецькою (Г. Костоправ). Посилився інтерес до творчого взаємообміну, широкого розмаху набула перекладацька справа. 1927 року питання про художній переклад обговорювалося в Політбюро ЦК КП(б)У. У прийнятій постанові “Політика партії у справі української художньої літератури” було поставлено завдання збільшити кількість перекладів українською мовою творів літератур народів СРСР. Українською мовою вийшли твори О.С. Пушкіна, В.Я. Брюсова, Янки Купали, Дж. Лондона, Ч. Діккенса, Г. Гейне, О.де Бальзака, В. Гюго, Вольтера, Аристофана. В перекладі М.Т. Рильського вийшов “Пан Тадеуш” А. Міцкевича. Микола Зеров знайомив українського читача з римською поезією.

23 квітня 1932 року згідно з постановою ЦК ВКП(б) “О перестройке литературно-художественных организаций” всі письменницькі об’єднання було скасовано і створено єдину Спілку письменників СРСР. 1934 року відбулися 1-й з’їзд письменників України і 1-й з’їзд письменників СРСР. Всі народи Радянського Союзу урочисто відзначили 125-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка (1939).

На матеріалі української дійсності були створені “Педагогічна поема” та “Прапори над баштами” А.С. Макаренка, “Як гартувалася сталь” М. Островського. В галузі пригодницької літератури працював Микола Трублаїні. В прозі важливе місце зайняли твори про Велику Жовтневу соціалістичну революцію: Ю. Яновський – “Вершники”, П. Панч – “Олександр Пархоменко”, О. Десняк – “Десну перейшли батальйони”, А. Шиян – “Гроза”. Помітним явищем історичної прози стали романи Івана Ле “Наливайко” та Я. Качури “Іван Богун”. Набули популярності історико-біографічні твори: “Михайло Коцюбинський” Л. Смелянського, “Помилка Оноре де Бальзака” Н. Рибака. Знаменними явищами в ліриці були книги громадсько-політичної тематики “Партія веде” і “Чуття єдиної родини” П. Тичини (хоча й не позбавлені суб’єктивності), “Барвінковий світ” Л. Первомайського, “Безсмертя” М. Бажана.

На українській і всесоюзній сцені йшли кращі п’єси українських драматургів: “Платон Кречет” О. Корнійчука, “Майстри часу” І. Кочерги, “Патетична соната” М. Куліша, “Дівчата нашої країни” І. Микитенка.

Події історичного минулого, революції і Громадянської війни відтворені в п’єсах “Загибель ескадри” і “Богдан Хмельницький” О. Корнійчука, “Свіччине весілля” І. Кочерги. В п’єсі “Правда” О.Є. Корнійчук вперше в українській драматургії створив художній образ В.І. Леніна (що цікаво і не характерно для другої половини 30-х рр. – в п’єсі немає образу Сталіна).

Державних масштабів набула справа художнього перекладу. У 30-х рр. вийшли українською мовою “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі в перекладі М. Бажана, вірменський епос “Давид Сасунський”. В галузі поетичного перекладу в цей час активно працювали Максим Рильський, Сава Голованівський.

Воєнний період став важливим етапом в розвиткові української літератури. Письменники воювали як командири бойових підрозділів і частин, політруки й рядові червоноармійці. П’ятеро письменників (Юрій Збанацький, Сергій Борзенко, Петро Вершигора, Борис Котов, Михайло Наумов) одержали звання Героя Радянського Союзу. 39 письменників України загинули на фронті. Взагалі 109 членів тодішнього складу Спілки письменників України брали участь у боротьбі з ворогом. Смертю хоробрих полягли на полі бою Олекса Десняк, Микола Трублаїні. У партизанському з’єднанні С.А. Ковпака взводом підривників командував Платон Воронько, загін очолював Юрій Збанацький, партизаном був і Анатолій Шиян.

Дорогами війни пройшли і ті літератори, чиї імена стали відомі як письменницькі дещо пізніше: О. Гончар, В. Некрасов, М. Стельмах.

Цікаво, що українські літератори знаходилися й по інший бік лінії фронту. Серед поетів УПА можна згадати таких: Юрій Липа, Іван Хміль, Степан Хрін. Не уникнули смерті талановиті Олена Теліга і Олег Ольжич. Але не їх творчим внеском розвивалася українська література – вона міцніла завдяки саме тим митцям, котрі разом з усім радянським народом жили й боролися заради святої мети – розгромити фашистського ворога й звільнити нашу землю.

Переможне завершення Великої Вітчизняної війни визначило головні напрями подальшого розвитку української літератури, тематику і проблематику її творів 1950-70 рр.: оспівування подвигу радянського народу в роки Великої Вітчизняної, післявоєнне відродження народного господарства і життя в цілому, проблеми морального вибору і самовдосконалення людини. Утверджувалися аналітичні принципи художнього дослідження дійсності, розширювався діапазон художніх форм, засобів і жанрових різновидів. Продовжували творити О. Корнійчук, В. Сосюра, П. Тичина, А. Малишко, А. Головко, О. Довженко, М. Рильський, М. Бажан. Читачі із захопленням сприймали твори О. Гончара, М. Стельмаха, П. Зегребельного, В. Собка, О. Сизоненка, Ю. Дольд-Михайлика, В. Симоненка, Л. Костенко, Б. Олійника, П. Глазового. Українська література другої половини ХХ століття посідала почесне місце у всесоюзному і світовому мистецькому процесі.

Таким чином, українська література після 1917 року почала розвиватися так бурхливо і плідно, як ніколи. Якщо “золотий вік” російської літератури припадає на 19 століття, то для літератури української він, скоріше, стосується віку 20-го.

Заняття 31.

УКРАЇНСЬКА АРХІТЕКТУРА

Можна говорити про те, що історія архітектури на території нинішньої України веде свій початок ще з архітектури часів грецької колонізації – і потім княжої доби. Грецькі колонії в Північному Причорномор’ї залишили нам пам’ятки так званої “мурованої” архітектури: залишки оборонних стін, житлових будинків, храмів. В дохристиянські часи на території України будували споруди в основному з дерева. Досвід майстрів у дерев’яному будівництві дозволив у подальшому розв’язувати численні проблеми кам’яного будівництва. Характерною прикметою дерев’яного будівництва з найдавніших часів була техніка складання стін зрубом та перекритття у формі піраміди. В подальшому це збереглося й використовувалося при спорудженні дзвіниць. До 18 ст. дзвіниці будувалися і в цілях оборони, причому окремо від церков; вони служили спостережними вежами, маючи в’їзну браму. Найдавніші дзвіниці мали високе пірамідальне перекриття, пізніше закінчувалися банями. Найстаріші бані мають вигляд давньоруського шолома, згодом стають півкульними (ренесансові куполи), а в часи бароко – куполи у формі груші.

Справжній сплеск архітектурного розвитку спостерігається з кінця 10 ст. по 13 ст. (до татаро-монгольської навали). Головними центрами будівництва стають Киів і Чернігів. Архітектура княжих часів є першою золотою добою в історії українського мистецтва.

З прийняттям християнства запроваджується візантійський стиль в архітектурі. Відчувається також і західний вплив на Русі (вплив зокрема романського стилю). Архітекторами в Києві були переважно греки, в Чернігові й пізніше Галичі – західноєвропейські митці. Їм у роботі допомагали місцеві архітектори – і так поступово склався своєрідний візантійсько-романсько-український стиль, як його прийнято називати. В часи Київської Русі будували насамперед церкви, монастирі, княжі палати. Серед найвідоміших стародавніх будівель – Десятинна церква (986–996), присвячена Пресвятій Богородиці й названа Десятинною тому, що князь Володимир дав на спорудження її десяту частину своїх прибутків; Золоті Ворота (1037), збудовані в правління Ярослава Мудрого.

І, нарешті, Софійський собор, збудований на початку ХІ ст. і названий на честь Софії Премудрості Божої – “культової”, ключової категорії православ’я. Згідно із задумом Ярослава Мудрого собор став головним храмом Київської митрополії і взвгалі важливим духовним і громадським осередком Русі. Архітектор собору невідомий, так само невідомими залишилися ті митці, які виконали 640 кв.м мозаїки та 3000 кв.м фресок. Софійський собор віддзеркалює найкращі риси києво-візантійської культової архітектури Високого Середньовіччя. Храм став іще кращим у 17 ст., коли будівля набула рис українського бароко. Над ним височіють 13 куполів – на честь Христа і його 12 учнів-апостолів. Ці бані спочатку були вкриті свинцевою бляхою, а пізніше визолочені. Довжина собору із заходу до сходу – 37 метрів, ширина 55 м, висота від підлоги до верха центрального купола – 29 м. Досьогодні зереглася частина унікального мозаїчно-фрескового оздоблення храму; знаменитою є мозаїка в центрі купола – образ Христа як судді (Господь Вседержитель). Цей образ став зразком для багатьох поколінь іконописців. Взірцем стало також мозаїчне зображення Євхаристії – сцени причастя Христом 12 апостолів.

За Ярослава Мудрого чернець Антоній заснував Києво-Печерський монастир, який скоро став осередком релігійного життя Русі та головним українським монастирем. У 16 ст. монастир одержав від константинопольського патріарха особливу почесть – став іменуватися лаврою. Лавра – це визначний числом ченців і значенням монастир, який підлягає безпосередньо вищому церковному органові країни. В Україні є ще одна лавра – Почаївська (на Волині).

Серед значних пам’ятників “старокняжої” доби слід назвати ще чернігівський собор Бориса і Гліба (12 століття).

Українська архітектура 10–13 століть мала великий вплив на архітектуру сусідніх регіонів. На Заході – на Польщу і Білорусь, на півночі – на Новгород, Псков, Суздаль, Москву. Київ тоді був найбільшим культурним центром східної Європи.

Після татаро-монгольської навали українська архітектура занепадає (14–15 ст.). Західноєвропейський готичний стиль не прижився в Україні, хіба що готика відбивалася деякою мірою в замках і фортецях на Західній Україні. В цей період будуються замки в Луцьку, Володимирі-Волинському, Кременці, Кам’янці-Подільському, Острозі. Ця доба в українській архітектурі дотепер малодосліджена.

Ренесанс приходить в українську архітектуру у 16 ст. переважно через Словаччину, Німеччину й Польщу – з Італії. Ренесансний стиль застосовується при спорудженні ратуш (Перемишль), замків (Львів), при перебудові старокняжих церков (Київ, Чернігів).

Друга золота доба української архітектури настає в часи козацької держави. На цей час у Європі поширюється стиль бароко. Українські митці не копіюють західноєвропейське бароко, а творчо перевтілюють цей стиль на основі давніх українських традицій (спокійніші форми, менше декоративності). Через свою неповторність стиль дістав назву українського, або козацького бароко: з середини 17 до початку 18 ст. Заради справедливості треба сказати, що, як вважається, чимало корисного для розвитку будівництва церков в Україні зробив гетьман Мазепа.

Після бароко розвивається стиль рококо (як продовження бароко). Але будівництво в Україні послаблюється – оскільки Україна поступово втрачала незалежність. Видатними пам’ятниками 18 ст. були: перебудована Київська Академія (1740), Лаврська дзвіниця (1745), дзвіниця Софійського собору (1748); собор Святого Юра у Львові, Андріївська церква у Києві (середина століття). Знаменитими архітекторами доби бароко були Степан Ковнір (1695–1786) – будівничий у Києво-Печерській Лаврі; Йосип Старченко та Іван Зарудний – українські митці, що працювали в Росії; Іван Григорович-Барський (1713–1785) – міський архітектор у Києві.

На межі 18–19 ст. з’являється й утверджується архітектурний стиль класицизм. В стилі класицизму збудовані палати гетьмана Розумовського у Глухові, графа Завадовського на Чернігівщині, маєтки Вишневецьких на Волині. На початку 19 ст. на центральній і східній Україні церковні споруди будувалися в стилі ампір. Ампір [від франц. Empire – імперія] – стиль пізнього класицизму в архітектурі та прикладному мистецтві, який виник у Франції на початку ХІХ ст. Для ампіра характерною є орієнтація на зразки античного мистецтва, зокрема звернення до давньоримських та давньоегипетських декоративних форм (військові трофеї, крилаті сфінкси та ін, суворі монументальні форми). Стиль ампір відроджується в Радянському Союзі другої третини 20-го ст. і відомий нам під назвою «сталінський ампір» – саме в цьому стилі й збудована споруда нинішнього ОРІДУ НАДУ.

Далі в 19-му ст. йдуть епоха еклектизму й неоренесансу, та розвиток української архітектури більше не був таким плідно-бурхливим, як в попередні часи. Будівництво ведеться лише за проектами з Петербургу.

На межі 19 і 20 ст. на Україні розповсюдився стиль модерн, для якого характерні природні й антропоморфні декоративні форми, асиметричність, символізм, синтез мистецтв. Паралельно з модерном в 10-ті рр. 20-го ст. певний розвиток в українській архітектурі здобув раціоналізм, що виходив з безорнаментної форми, найновіших матеріалів і конструкцій.

А в розвиткові української радянської архітектури прийнято розрізняти 4 етапи. Перший (1919–32) – період відновлення народного господарства, будівництво гігантів соціалістичної індустрії. Серед видатних досягнень промислової архітектури – Дніпрогес, комплекс сільськогосподарської академії в Києві, найбільша в Європі площа Дзержинського в Харкові із спорудою Держпрому. Другий етап (1933–41) – збільшення темпів і масштабів будівництва, розробка генеральних планів забудови нових і реконструкції старих міст. Проблемам розвитку архітектури й подальшій активізації цієї галузі мистецтва був присвячений І Всеукраїнський з’їзд радянських архітекторів (1937). Турбота влади про охорону здоров’я громадян виявилася в організації широкої мережі нових санаторіїв, будинків відпочинку, побудованих у 20–30-ті роки. Розвиток кінематографу і поява звукового кіно в 1930 році обумовили будівництво кінотеатрів нового типу (насамперед багатозальних). Саме в цей час були збудовані монументальні й художньо виразні урядові споруди: Рада Міністрів УРСР (1938), Верховна Рада УРСР (1939). Добудовано Харківський тракторний завод (1938). Під час Великої Вітчизняної війни окупанти зруйнували 714 міст України, 28 тис. сільських населених пунктів. Третій етап (1943–54) – відновлення зруйнованого. В цей третій період створено архітектурний ансамбль зруйнованого німцями Хрещатика у Києві (1947–55). Архітектурі містобудування того часу притаманне орієнтування на створення закінчених архітектурних ансамблів; фасади декорувалися різними архітектурними формами класики в поєднанні з елементами й мотивами українського бароко. В будівництво впроваджувалися нові матеріали й конструкції (шлако- й гипсоблоки, армокерамічні перекриття, нова кераміка тощо). Четвертий етап в розвиткові архітектури (почався з середини 50-х рр.і тривав до другої половини 80-х) характеризується зміною стилістичної спрямованості, що полягає в естетичному осмисленні нових індустріальних матеріалів і конструкцій.

Таким чином, історія української архітектури – вкрай насичене культурне явище. Архітектурні споруди на території України відомі ще з часів палеоліту. Територія України також містить видатні пам’ятники, створені населенням античних міст Північного Причорномор’я. Першою золотою добою для української архітектури стала доба Київської Русі з її візантійським стилем, другою золотою добою – часи козацького бароко сімнадцятого століття. Знала українська архітектура і часи класицизму, еклектизму, неоренесансу, модерну. Плідними стали чотири періоди української радянської архітектури.