Заняття 33. Історія української музики

Музичне мистецтво, як і решта видів мистецтва, віддзеркалює дійсність в художніх образах, дає людям естетичну насолоду, виховує їх, розкриває дійсність і наше ставлення до неї. Музичне мистецтво передбачає послідовне розгортання звукового образу в часі. Розвиток музичного образу в часі дозволяє передати рух, боротьбу почуттів, переживань, пристрастей, надає музиці виняткової драматичної сили й виразності. Всі внутрішні конфлікти людини знаходять у музиці винятково яскраве й емоційно напружене втілення.

Професійна музика на території України відома з часів Київської Русі. Зображення музик, що грають на струнних, духових, ударних інструментах, на органі – збереглися на фресках Софійського собору в Києві. З введенням християнства поширився церковний спів, заснований на візантійських і південнослов’янських традиціях. З часом він збагатився стильовими особливостями місцевої народно-пісенної практики. Майстрів церковного співу готували спеціальні школи при монастирях. (З літописів відомі київські співці Стефан, Григорій). Православна церква в Україні забезпечила музиці того часу високий мистецький рівень. Мелодії записувалися за допомогою так званих “крюків” (тоді ще не було нот; “крюки” або знамена були давньою формою нот – знаками, що їх ставили над текстом і котрі показували, як співати). Світська професійна музика була поширена при княжому дворі (відомими співцями були Боян, Митуса, Ор), розвивалася військова музика. Професійними музиками з народу були скоморохи.

У 15–16 ст. з’явився своєрідний різновид народного героїчного епосу – думи, розвивалося кобзарське мистецтво, інструментальне музикування серед бандуристів, лірників, ансамблів “троїсті музики” (скрипка, цимбали, бубон). Наприкінці 16 – на поч. 17 ст. в церковній музиці утворився патерсний спів. (Це мелодії “знаменного розспіву” – сполуки греко-слов’янського богослужебного співу з давньоукраїнським, – гармонізовані на 3 і 4 голоси, спершу тільки на чоловічі хори, а потім і на мішані. Музикантами були ченці. 1700 року виходить перший нотний збірник – “Ірмологіон” – традиційна книга церковних піснеспівів, присвячених щоденній службі. (Ірмологійний спів – той спів, який надихає людину до пошуків істини, добра і краси). В Києво-Могилянській академії вивчалися нотна грамота, були поширені хоровий спів і гра на музичних інструментах; існували хор і симфонічний оркестр. Світська музика розвивалася в містах (передусім в Києві) та великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні й балетні трупи (наприклад, театр Кирила Розумовського в Глухові). При деяких маєткових капелах діяли школи, що готували музик різних профілів, співаків і артистів балету. У 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, де навчали також грі на музичних інструментах.

В кінці 18 – першій половині 19 ст. з’явилися опери, камерно-інструментальні твори, розвивалася симфонічна музика (М.С. Березовський, Д.С. Бортнянський, А. Ведель). Максим Березовський (1745 – 1777) з Глухова їде на навчання до Києво-Могилянської академії, де його помітили й відправили до Петербургу в Придворну капелу, а згодом, як одного з найобдарованіших її співаків, посилають на навчання до Італії. Багато років Березовський пропрацював у Італїї, виявив себе талановитим творцем церковної музики; а коли повернувся до Петербургу, його зарахували до капели без будь-якої посади й перспективи. Таке приниження привело композитора до білої гарячки й самогубства. Дмитро Бортнянський (1751–1825), родом, як і Березовський, з Глухова, потрапив до Петербургу звичайним співаком, але там його одразу помітили, відправили вчитися за кордон. В Італію приїхав 16-річним хлопцем, а на батьківщину повернувся зрілим комозитором, автором трьох опер. Біографи Бортнянського слушно називають його українським Моцартом. До останніх своїх днів він залишається на чолі музичного життя Петербургу. Артем Ведель (помер 1806 року) – теслярський син з Києва; вчився у Київській Академії, і потім уславився як духовний композитор; до своїх церковних кантат він переніс багато з напіву українських пісень. Довго працював у Москві, потім повернувся до Києва. Бортнянський писав культову музику, інструментальні твори, опери; Березовський – опери, духовні концерти; Ведель – хорові церковні композиції. Музику писав і Г.С. Сковорода (українські світські пісні).

1776 р. у Львові, 1806 р. в Києві та 1810 р. в Одесі відкрилися перші в Україні театри, де поруч з драматичними ставилися оперні й балетні вистави.

Першою українською національною оперою була опера “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського (1863). Семен Гулак-Артемовський (1813–1873) – композитор і оперний співак (баритон), племінник письменника Петра Гулака-Артемовського, приятель Тараса Шевченка. Навчався в Петербурзі та в Італії. Опера “Запорожець за Дунаєм” в тому ж 1863 році була поставлена в столиці імперії. Вперше зі сцени Петербургу звучала справжня українська мелодія.

Також відомим композитором 19 ст. був Микола Аркас (1859–1909) – культурно-освітній діяч (керував миколаївською “Просвітою”), історик (написав “Історію України-Русі, за нібито “проросійські” настрої якої його цькував М.С. Грушевський) і композитор. 1891 року написав лібрето й музику опери “Катерина” (за поемою Т.Г. Шевченка). Цю оперу вперше поставив Марко Кропивницький у 1889 році в Москві.

Умови для розвитку української музики не завжди були сприятливими. Іван Огієнко пише: “З року 1876 було заборонено ставити слів над українськими нотами, – можна було друкувати самі тількі ноти… І тільки через 5 років, року 1881 скасували сміховинного наказа цього… Забороняли нам співати рідною мовою, і коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському… Так було, скажемо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” співати: “Ой, не хади, Гришка, да и на пикник”.

У 1913 р. в Киеві й Одесі створені перші в Україні консерваторії. Українська композиторська школа формувалася під впливом творчості російських композиторів – М.І. Глинки, О.С. Даргомизького, представників “Могучей кучки”, а також П.І. Чайковського. Передові діячі російської музичної культури, в свою чергу, використовували в музиці мотиви українських народних пісень, танцювальні мелодії: Глинка, Мусоргський, Римський-Корсаков, а особливо Чайковський. Українські народні мелодії використовували у своїй творчості видатні західноєвропейські композитори: Бетховен, Ліст, Шопен.

Демократичні тенденції української музичної культури найбільш повно виявилися в творчості Миколи Віталійовича Лисенка – композитора, диригента, піаніста, педагога, етнографа. М.В. Лисенко є основоположником української класичної музики. Його творча спадщина багатогранна: опери, кантати, хори й пісні, романси, оркестрові й камерно-інструментальні п’єси, музика для дітей (дитячі опери “Коза-Дереза”, “Зима й весна”, “Пан Коцький”), сольні й хорові обробки народних пісень. Особливе місце в українській музиці посідають його історико-героїчна опера “Тарас Бульба” (1890) і музика до шевченкового “Кобзаря” (понад 80 вокальних творів різноманітних форм). 1905 року Лисенко очолив Київське музичне товариство “Боян”, 1908 року заснував “Український клуб”.

Видатним явищем української музики була самобутня творчість Миколи Леонтовича (1877–1921) – музичного діяча, композитора, довголітнього вчителя хорового співу й диригентури в київських школах. Загинув трагічно – його застрелив невідомий злочинець. Леонтович – автор багатьох творів для хору, які мають в основі народні мелодії.

Демократична музична культура українського народу віддзеркалювала визвольну боротьбу. На початку 20-го ст. написані твори, пов’язані з революційною тематикою: хор-гімн “Вічний революціонер” (1905) і сатирична опера “Енеїда” (1911) М.В. Лисенка; хори “Прометей”, “Сон”, кантата “Шевченкові” (1911) К.Г. Стеценка; кантата-симфонія “Кавказ” (1913) і симфонічна поема “Каменярі” С.Ф. Людкевича. Піднесенню української професійної музичної культури активно сприяла діяльність Театру Миколи Садовського в Києві, де ставилися опери українських композиторів Гулака-Артемовського, Аркаса, Лисенка, а також вперше українською мовою – опери західноєвропейських композиторів.

1919 р. був організований Всеукраїнський музичний комітет відділу мистецтв при Наркомпросі У.С.Р.Р. Його першим головою був Л.В. Собінов, до роботи були залучені діячі української музики Микола Леонтович, Кирило Стеценко. У тяжкі роки національно-визвольних змагань та Громадянської війни “музи не мовчали”: Я. Степовий упорядкував та гармонізував збірки пісень, К. Стеценко написав нові хори, М. Леонтович – хорові поеми. Популярними були хорові обробки пісень Г. Вірьовки, П. Козицького, М. Вериковського. З інструментальних творів того часу відомі соната для віолончелі з фортепіано В. Косенка, прелюдії Л. Ревуцького, симфонія ля-мажор, Другий квартет і Перше фортепіанне тріо Б. Лятошинського.

Значні перетворення сталися у концертному житті: набули широкого розповсюдження концерти-мітинги, концерти-лекції за участю аматорів і професійних музикантів. Інтенсивно розвивалися хоровий спів і художня самодіяльність. Активізації камерно-інструментальної творчості сприяли створення Державної хорової капели “Думка” (1920), Українського державного симфонічного оркестру (1923), державних оперних театрів (1925–1926), Української державної філармонії (1927–1928), з’явилися також музично-творчі організації. Високого рівня досягла українська музично-виконавча культура (капела “Думка”, Державна зразкова капела бандуристів, “Жінхоранс” – жіночий хоровий ансамбль.

1919 року в Києві відкрився перший професійний український оперний театр “Музична драма”. Українські театри були створені в Харкові (1925), Києві й Одесі (1926). Поряд із заснованими у дореволюційний час консерваторіями (Київська, Одеська й Харківська) діяли нові музичні навчальні заклади, зокрема Музично-драматичний інститут ім. М.В. Лисенка в Києві (1918–34), народні консерваторії, музичні школи. Існували Всеукраїнське товариство революційних музикантів (ВУТОРМ, 1928–31), Асоціація революційних композиторів України (АРКУ), Асоціація пролетарських музикантів України (АПМУ). 1932 року згідно з постановою ЦК ВКП(б) “О перестройке литературно-художественных организаций” створена Спілка композиторів України. Важливим чинником, що об’єднав музичну культуру дореволюційного часу із радянською, була творча діяльність послідовників Лисенка – М. Леонтовича, Я. Степового (збірка обробок революційних пісень), К. Стеценка (хор “Перше Травня” й музика до “Гайдамаків” Шевченка).

В період Великої Вітчизняної війни головними темами музичної творчості були захист Вітчизни, дружба народів, подвиги радянських людей на фронті і в тилу: твори Григорія Верьовки, Бориса Лятошинського, Пилипа Козицького, Юлія Мейтуса. Швидко став популярним Державний український народний хор під керівництвом Г. Вірьовки, створений 1943 року.

Не все було безхмарним; великою помилкою партійного керівництва можна вважати нищівну критику так званих “представників антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напряму” – композиторів Лятошинського, Колеси, Вериковського, Таранова, і музичних творів: опер “Богдан Хмельницький” К. Данькевича та “Від усього серця” Г. Жуковського.

У 50–70-ті роки справжнього розквіту досягла українська виконавська культура. Широке визнання здобули співаки – народні артисти СРСР Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Анатолій Мокренко, Анатолій Солов’яненко, Белла Руденко.

Таким чином, професійна музика на території України відома з часів Київської Русі. З введенням християнства поширився церковний спів, заснований на візантійських і південнослов’янських традиціях. У 15–16 ст. з’явився своєрідний різновид народного героїчного епосу – думи, розвивалося кобзарське мистецтво, інструментальне музикування серед бандуристів, лірників, ансамблів “троїсті музики”. В кінці 18 – першій половині 19 ст. з’явилися опери, камерно-інструментальні твори, розвивалася симфонічна музика (М.С. Березовський, Д.С. Бортнянський, А. Ведель). В 19–20 ст.ст. творчість С. Гулака-Артемовського, М.Лисенка, М.Аркаса, К. Стеценка, Л. Ревуцького утримували українську музику на високому рівні світового мистецтва. В 20–80-х рр. ХХ століття було створено ефективну систему державного регулювання музично-мистецької діяльності.