64. Патогенез гострого запалення, стадії. Поєднання патологічних та пристосувально-компенсаторних змін в динаміці гострого запалення. Альтерація, види, причини, механізми.

Патогенетичну основу гострого запалення складають три пов’язані між собою компоненти: альтерація, ексудація і проліферація. При гострому запалення, як правило переважають явища ексудації та еміграції поліморфноядерних лейкоцитів(нейтрофілів). Більш повна послідовність розвитку основних подій, що розвиваються при запаленні, виглядає наступним чином:

1. Первинна альтерація, тобто ушкодження тканин, в першу чергу мембран клітин, при дії на них флогогенного агента, з одночасним викидом медіаторів запалення (метаболіти та біологічно активні речовини) ушкодженими клітинами, макрофагами та тканинними базофілами.

2. Короткочасний спазм артеріол, активація гліколізу, розвиток внутрішньоклітинного і міжклітинного місцевого ацидозу, активація лізосомальних ферментів – початок вторинної альтерації; утворення нових медіаторів запалення, артеріальна гіперемія.

3. Подальший розвиток порушень мікроциркуляції (венозна гіперемія, стаз), підвищення проникності судинної стінки, ексудація та еміграція нейтрофілів.

4. Підсилення вторинної альтерації за рахунок руйнування клітин і макромолекул активними кисневими радикалами, лізосомальними ферментами, катіонними білками, лактоферином і лізоцимом, що виробляються нейтрофілами.

5. Розвиток гіперонкії в осередку запалення з посиленням ексудації та нормалізацією рН.

6. Еміграція моноцитів-макрофагів, а потім і лімфоцитів; очищення осередку запалення, нейтралізація і знешкодження БАР, що стимулюють запальний процес; підсилення вироблення протизапальних медіаторів.

7. Проліферація фібробластів, ендотеліальних, гладком'язових, епідермальних клітин внаслідок зменшення кейлонів, зняття контактного гальмування, збільшення продукції факторів росту макрофагами.

8. Заміщення дефекту тканин (репарація) шляхом регенерації та фіброплазії.

Альтерація. Суть альтерації як початкового компонента запалення становлять дві події:

1)ушкодження клітин та позаклітинних компонентів тканини і

2)утворення, вивільнення й активація біологічно активних речовин, що отримали назву медіаторів запалення.

Види:

Первинна альтерація — це ушкодження тканини, яке виникає внаслідок безпосередньої дії флогогенних агентів.

Вторинна альтерація — це ушкодження тканини, що виникає в результаті дії факторів, які утворилися внаслідок первинної альтерації.

Молекулярні механізми альтерації клітин:

І. Ліпідні:

1. Перекисне окиснення ліпідів (ПОЛ) – найважливіший і найнебезпечніший механізм ушкодження клітинної мембрани.

2. Активація мембранних фосфоліпаз, що веде до руйнування мембран і підсилення утворення арахідонової кислоти, що в свою чергу призводить до збільшення утворення ейкозаноїдів (простагландини, лейкотрієни, тромбоксани).

3. Детергентна дія вільних жирних кислот.

ІІ. Кальцієві:

1. Активація протеіназ вільними Са2+ .

2. Активація вільними Са2+ мембранної фосфоліпази А2.

3. Надлишок Са2+ змушує витрачати енергію мітохондрій на його транспорт, що веде до зменшення градієнту Н + , що порушує спряження окиснення і фосфорування, що веде до зменшення утворення АТФ .

4. Надлишок Са2+ в ядрі активує ендонуклеази, що запускає апоптоз.

ІІІ. Електролітно-осмотичні.

1 молекула К + гідратується 10 молекулами води, а 1 молекула Na+ – 14 молекулами води. Збільшення концентрації Na+ в клітині веде до накопичення внутрішньоклітинної води, що призводить до набухання клітини.

ІV. Ацидотичні.

В позаклітинному просторі рН 7,4, в цитозолі клітини рН 6,8- 7,2. Лізосомальні ферменти активуються при рН 5-6. Зменшення рН веде до збільшення активності лізосомальних ферментів і зменшення градієнту концентрації Н + між матриксом мітохондрій та їх міжмембранним простором, що порушує спряження окиснення та фосфорування, що призводить до зменшення утворення АТФ.

V. Протеїнові.

Збільшення активності протеїназ спричинює пошкодження ферментів (які є за хімічною структурою білками), що веде до різкого порушення метаболізму клітини. Руйнування білкових макромолекул також призводить до збільшення онкотичного тиску тканин, що підсилює ексудацію.

VI. Нуклеїнові.

Механізми вторинної альтерації створювались у філогенезі для знешкодження інфекційних агентів. Вони забезпечуються як клітинами (нейтрофільні лейкоцити, макрофаги, Т-кілери, натуральні кілери, еозінофіли), так і гуморальними агентами (активні кисневі та кисневогалогенові радикали, оксид азоту, система комплементу, гідролітичні ферменти лізосом, фактори некрозу пухлин -α і -β (ФНП), катіонні білки, еозінофільні цитотоксичні білки, лактоферин). Проте більшість з цих механізмів не є селективними, а тому вони часто приносять більше шкоди, ніж користі, тому що руйнують власні клітини і матрикс міжклітинної речовини.

Із альтерацією безпосередньо пов'язано відчуття болю, яке є наслідком як впливу на больові рецептори іонів калію, гістаміну, серотоніну, кінінів, простагландинів, соматостатину, субстанції Р, так і результатом стискання нервових закінчень ексудатом.

Говорова

65. Зміни фізико-хімічних властивостей у вогнищі гострого запалення. Ацидоз: характеристика та стадії. Тканинна гіперплетія. Зміни колоїдного стану.

У вогнищі гострого запалення виникають:

1. Вільні радикали й пероксиди.

2. Гіпоксія, що виникає в результаті місцевих розладів кровообігу.

3. Місцевий ацидоз.

4. Підвищення осмотичного і онкотичного тиску у вогнищі запалення.

Розрізняють первинний і вторинний ацидоз. Первинний ацидоз виникає в

перші ЗО хв. унаслідок деполімеризації основної інтерстиціальної

речовини і вивільнення карбоксильних і сульфатних груп. Вторинний

ацидоз розвивається пізніше й обумовлений порушеннями обміну речовин

у вогнищі запалення. До його виникнення причетні накопичення молочної

кислоти (активація гліколізу), вихід з ушкоджених клітин недоокиснених

продуктів циклу Кребса (три- і дикарбонових кислот), вивільнення вільних

жирових кислот, амінокислот і фосфорної кислоти в результаті

гідролітичного розщеплення тригліце-ридів, фосфоліпідів, білків, АТФ.

При запаленні в організмі виникає підвищена потреба в нейтрофілах, що

зумовлює гіперплазію мієлоїдного паростка кісткового мозку( реактивна

або захисна гіперплазія)

Збільшення осмотичного тиску у вогнищі запалення (гіперосмія)

зумовлене насамперед виходом іонів калію з ушкоджених клітин, а також

вивільненням калію зі зв'язаного з внутрішньоклітинними білками стану.

Останнє є результатом протеолізу, що відбувається в клітинах за умов

їхнього ушкодження. Збільшення онкотичного тиску (гіперонкія)

обумовлене: 1) надходженням білків у тканину із крові в процесі

ексудації (плазмове джерело); 2) розщепленням великих білкових

молекул на дрібніші під дією лізосомних ферментів (тканинне джерело).

66. Порушення обміну речовин в осередку запалення. Порушення обміну білків, жирів, вуглеводів та енергетичного гомеостазу.

Запалення завжди починається з посилення обміну речовин. У гострому

періоді запалення переважають процеси розпаду, катаболізму.

Відбувається збільшення інтенсивності споживання кисню й активація

процесів гліколізу. Під дією лізосомних гідролаз великі молекули

розщеплюються на дрібні. Це все характеризують терміном "пожежаобміну". Аналогія полягає не тільки в тому, що обмін речовин у вогнищі

запалення різко підвищений, але й у тому, що "горіння" іде не до кінця, а з

утворенням недоокиснених продуктів. Пізніше відбувається активація

анаболічних процесів, що забезпечують явища відновлення (репарації).

Збільшується синтез нуклеїнових кислот, різко зростає утворення

глікозаміногліканів, глікопротеїнів, колагену й інших компонентів

сполучної тканини. Велике значення у вивченні біохімічних змін у

вогнищі запалення мали роботи Менкіна і Альперна. Ліпідні порушення:

1)Перекисне окиснення ліпідів (ПОЛ) – найважливіший і

найнебезпечніший механізм ушкодження клітинної мембрани.

2)Активація мембранних фосфоліпаз, що веде до руйнування мембран і

підсилення утворення арахідонової кислоти, що в свою чергу призводить

до збільшення утворення ейкозаноїдів (простагландини, лейкотрієни,

тромбоксани).

3)Детергентна дія вільних жирних кислот.

Протеїнові порушення:

Збільшення активності протеїназ спричинює пошкодження ферментів (які

є за хімічною структурою білками), що веде до різкого порушення

метаболізму клітини. Руйнування білкових макромолекул також

призводить до збільшення онкотичного тиску тканин, що підсилює

ексудацію.

67. Медіатори запалення, їх класифікація. Механізми утворення та біологічної дії плазмових медіаторів запалення.

Медіатори запалення — це біологічно активні сполуки, які утворюються у

вогнищі запалення і визначають його патогенез. Розрізняють медіатори

клітинного (утворюються в клітинах) і плазмового (утворюються й

надходять із плазми крові) походження. До медіаторів клітинного

походження відносять лізосомні фактори, продукти вільнорадикального

окиснення, продукти тканинних базофілів, похідні арахідонової кислоти,

цитокіни, фактори росту. Медіаторами плазмового походження є кініни,

продукти активації комплементу, продукти активації системи зсідання

крові і фібринолітичної системи.

Кініни. У плазмі крові є неактивний протеолітичний фермент

колікреїноген. З появою в крові активних протеаз (лізосомні ферменти,

фактор Хагемана, трипсин, тромбін, плазмін та ін.) відбувається

відщеплення ділянки молекули калікреїногену, в результаті чого він

перетворюється на активний фермент — калікреїн. . Під дією калікреїну

відбувається відщеплення від а2-глобуліну плазми крові (кініногену)

пептидів, які отримали назву кініни. Найважливішими кінінами є калідин і

брадикінін, що складаються відповідно з 9 і 10 амінокислотних залишків

(рис. 41). У вогнищі запалення кініни викликають: 1) розширення артеріол (артеріальну гіперемію); 2) підвищення проникності судинної стінки; 3)

подразнення нервових закінчень (біль).

Комплемент. Активований комплемент здатний викликати вторинну

альтерацію у вогнищі імунного запалення. Побічні продукти його

активації- СЗа й С5а- викликають дегрануляцію тканинних базофілів і є

сильними хемотаксинами для нейтрофілів. Проміжні продукти, зокрема

СЗЬ, мають властивості опсонінів, тобто полегшують фагоцитоз бактерій.

Крім того, проміжні продукти, що виявляють протеазну активність,

можуть активувати калікреїн-кінінову систему і систему зсідання крові.

У розвитку запалення можуть мати значення: 1) фібринопептиди

(відщеплюються від фібриногену при перетворенні його у фібрин) -

збільшують проникність судин і активують хемотаксис лейкоцитів;

2) продукти деградації фібрину — збільшують проникність судин;

3) активні протеази (тромбін, плазмін) — активують калікреїн-кінінову

систему й систему комплементу.

68. Медіатори запалення клітинного походження; характеристика їх біологічних ефектів. Значення біогенних амінів, простагландинів, лейкотриєнів та відповідні напрямки патогенетичної корекції у дитячому віці.

До медіаторів клітинного походження відносять лізосомні фактори,

продукти вільнорадикального окиснення, продукти тканинних базофілів,

похідні арахідонової кислоти, цитокіни, фактори росту.

До лізосомних факторів відносять: лізосомні ферменти (кислі й нейтральні

гідролази) і неферментні катіонні білки. Роль лізосомних ферментів,

основним джерелом яких є лейкоцити, полягає в ініціюванні таких змін.

1. Вони викликають вторинну альтерацію.

2. Беруть участь в утворенні і активації інших медіаторів запалення:

стимулюють дегрануляцію тканинних базофілів, активують калікреїн-

кінінову систему, систему комплементу; вивільнюють арахідонову

кислоту з фосфоліпідів клітинних мембран.

3. Безпосередньо підвищують проникність капілярів завдяки дії еластази,

колагенази і гіалуронідази на компоненти базальної мембрани судинної

стінки. 4. Викликають розвиток фізико-хімічних і метаболічних змін у

вогнищі запалення: активують гідролітичне розщеплення речовин, чим

сприяють розвитку місцевого ацидозу й гіперонкії. Неферментні катіонні

білки лізосом викликають вторинну альтерацію, підвищують проникність

судин, активують хемотаксис лейкоцитів.

Продукти тканинних базофілів:

1. Біогенні аміни — гістамін і в деяких видів тварин (зокрема щурів) -

серотонін. Основні ефекти гістаміну, що мають важливе значення в

патогенезі запалення: а) розширення артеріол, що веде до розвитку

артеріальної гіперемії в осередку запалення; б) підвищення проникності

мікросуцин (венул) - одна з причин запального набряку; в) подразнення нервових закінчень, що зумовлює розвиток болю; г) спазм гладких м'язів

бронхів, матки, кишок. Цим, зокрема, пояснюють порушення функції

зазначених органів при їхньому запаленні.

2. Гепарин. Другий основний компонент гранул тканинних базофілів є

глікозаміно-гліканом. Його вважають протизапальним медіатором,

оскільки він (1) має антикоагулянту дію, (2) гальмує адгезію і агрегацію

тромбоцитів, (3) зв'язує біогенні аміни, (4) пригнічує активацію

комплементу та калікреїн-кінінової системи.

3. Фактори, що впливають на клітини крові. До них можна віднести

поліпептиди: (1) фактор еміграції еозинофілів, (2) фактор еміграції

нейтрофілів, а також сполуку фосфоліпідного походження — (3) фактор

агрегації тромбоцитів (ФАТ). Останній відіграє особливо важливу роль у

патогенезі запалення. Утворюючись одразу після стимуляції тканинних

базофілів, ФАТ зумовлює такі ефекти у вогнищі запалення: а)активує

процеси агрегації тромбоцитів та вивільнення їхніх гранул. Як наслідок, з

тромбоцитів в осередок запалення виходять серотонін адреналін, аденінові

нуклеотиди (АТФ, АДФ, АМФ), арахідонова кислота та тромбоксани,

тромбоцитарний фактор росту та інші; б)навіть у дуже низьких

концентраціях зумовлює розширення артеріол (артеріальну гіперемію) і

збільшення проникності венул. Кількісно ці ефекти ФАТ відповідно в 100

і 10000 разів сильніші за дію гістаміну; в)значно посилює адгезію

лейкоцитів до ендотелію судин (крайове стояння) і стимулює хемотаксис

нейтрофілів та макрофагів у вогнищі запалення. Крім наведених вище

медіаторів запалення під час дегрануляції тканинних базофілів

вивільнюються лейкотрієни (повільно реагуюча субстанція анафілаксії),

гідролітичні ферменти, катіонні білки.

Похідними арахідонової кислоти є простагландини, тромбоксани,

простацикліни, лейкотрієни. Під дією ферменту фосфоліпази А2

(активується іонами кальцію) відбувається вивільнення арахідонової

кислоти з фосфоліпідів клітинних мембран. Далі можливі два шляхи її

перетворення: циклооксигеназний і ліпоксигеназний. У результаті

активації першого утворюються "класичні" простагландини Е2, D2, F2 ,

тромбоксани й простацикліни, при активації другого - лейкотрієни С4, D4,

E4. Простагландини утворюються практично у всіх клітинах. Вони мають

властивість розширювати артеріоли, звужувати венули, підвищувати

проникність судинної стінки, зменшувати поріг больової чутливості

нервових закінчень. Тромбоксани утворюються в тромбоцитах. Вони

викликають звуження артеріол і агрегацію тромбоцитів. Простацикліни

переважно вивільняються ендотеліальними клітинами судин і є

антагоністами тромбоксанів. З їх дією пов'язано розширення артеріол і

пригнічення агрегації тромбоцитів. Місцем утворення лейкотрієнів є

лейкоцити і тканинні базофіли. У вогнищі запалення вони стимулюють

хемотаксис лейкоцитів і підвищують проникність кровоносних судин. Цитокіни - це збірне поняття для позначення великої групи біологічно

активних речовин білково-пептидної природи, що регулюють взаємодію

між різними типами клітин. Цитокіни синтезуються (1) активованими

лімфоцитами (лімфокіни);2) моноцитами і макрофагами (монокіни), а

також (3) багатьма іншими клітинами (нейтрофілами, фібробластами,

ендотеліальними клітинами, тканинними базофілами, клітинами нейроглії

та ін.). На сьогодні описано понад 50 різних цитокінів. Залежно від

функціональних ефектів їх поділяють на чотири групи.

I. Інтерлейкіни (ІЛ). Це сполуки, що регулюють взаємодію між

різними видами лейкоцитів. Відомі нині 18 видів інтерлейкінів

беруть участь у здійсненні імунних реакцій, у патогенезі алергії.

II. Інтерферони (ІНФ). Зазначена група білків здійснює природний

неспецифічний противірусний захист.

III. Гемопоетичні колонієстимулятивні фактори (КСФ). Ці сполуки

(гемопоетини) здійснюють регуляцію кровотворення в червоному

кістковому мозку.

IV. Фактори, що пригнічують ріст пухлин, зокрема, фактор некрозу

пухлин (ФНП)

За участю в патогенезі запалення цитокіни поділяють на (1) прозапальні і

(2) протизапальні. Спричинювані ними ефекти виявляють себе на

місцевому рівні (в осередку запалення) і на рівні організму (системна дія).

Цитокіни є причетними до розвитку основних подій, що складають суть

запального процесу, а саме:

а) вторинної альтерації. З-поміж інших цитокінів прямий стосунок до

ушкодження клітин і позаклітинних компонентів має ФНП-р

(лімфотоксин) — продукт активації макрофагів і Т-лімфоцитів. Високі

його концентрації (1) спричинюють цитоліз (т.зв. кілінг-ефект), (2)

посилюють генерацію вільних радикалів у вогнищі запалення; (3)

індукують синтез колагеназ і, як наслідок, сприяють деградації колагену;

б) еміграції лейкоцитів. Ряд цитокінів (ІЛ-1, ФНП, ІНФ-у) індукують

синтез адгезивних білків в ендотеліальних клітинах, що сприяє розвиткові

крайового стояння (прилипання до поверхні ендотелію) нейтрофілів,

моноцитів і лімфоцитів. Крім того, деякі інтерлейкіни (ІЛ-6, ІЛ-8) значно

посилюють хемотаксис лейкоцитів у вогнищі запалення; в)проліферації.

Однією з властивостей багатьох цитокінів є їхня мітогенна активність, що

виявляє себе посиленням процесів проліферації в осередку запалення.

Водночас, деякі цитокіни (ІЛ-1, ФНП) стимулюють синтез колагену і

новоутворення кровоносних судин (ангіогенез); г) загальних проявів

запалення. У розвитку таких змін особливо велике значення має

інтерлейкін-1 (ІЛ-1) Серед відомих сьогодні цитокінів є й протизапальні медіатори, зокрема

ІЛ-10, який пригнічує синтез лейкоцитами багатьох біологічно активних

сполук — активних учасників запального процесу.

Процеси трансамінування та декарбоксилування амінокислот з

утворенням біогенних амінів у дітей відбуваються більш інтенсивно.

69. Типові зміни місцевого кровообігу при запаленні (дослід Ю. Конгейма). Патогенез окремих стадій судинної реакції у вогнищі гострого запалення.

I. Короткочасна ішемія (тривалість від 10—20 с до кількох хвилин).

II. Артеріальна гіперемія (триває 20—30 хв, максимум до 1 год).

III. Венозна гіперемія.

IV. Стаз.

Уперше зазначені зміни описав Ю. Конгейм (1867), вивчаючи кровообіг у

брижі жаби під час запалення.

Короткочасну ішемію на початку запалення обумовлює рефлекторний

спазм артеріол. Він пов'язаний зі збудженням судинозвужувальних

адренергічних нервів і виділенням їхніми закінченнями катехоламінів.

Останні, діючи на адренорецептори, викликають скорочення гладких

м'язів судинної стінки. Ішемія, що виникає, є короткочасна, тому що

швидко настає виснаження катехоламінових депо в нервових закінченнях і

відбувається руйнування вивільнених медіаторів відповідними

ферментами, зокрема, моноаміноксидазою. Крім того, вазоконстрикція в

деяких тканинах може перекриватися судинорозширювальним впливом

холінергічних нервів, що реалізується за типом аксон-рефлексу.

Артеріальна гіперемія:

1. Нейрогенні механізми (нейротонічний і нейропаралітичний. Вони

мають значення в перші хвилини розвитку артеріальної гіперемії.

2. Вплив фізично-хімічних факторів: ацидозу, збільшення вмісту іонів

калію в тканині, гіпоксії та ін.

3. Вплив продуктів метаболізму: молочної кислоти, АДФ, АМФ,

аденозину. 4. Дія медіаторів запалення: а) гістаміну і серотоніну; б)

кінінів (брадикініну і калідину); в) простагландинів і простациклінів.

Перехід артеріальної гіперемії у венозну.

Можна виділити дві групи таких факторів, які зумовлюють перехід АГ в

ВГ: І. Внутрішньосудинні фактори: 1)збільшення в'язкості крові;

2)мікротромбоутворення; 3)зсідання крові; 4)крайове стояння лейкоцитів;

5)агрегація еритроцитів; 6)набрякання ендотеліальних клітин.

II. Позасудинні фактори: 1)здавлювання венозних судин набряковою

рідиною; 2)втрата венулами еластичних властивостей внаслідок

розщеплення колагену і еластину лізосомними ферментами Такі судинні реакції забезпечують головну мету запального процесу –

відокремлення осередку пошкодження від загального кровообігу і

локальне знешкодження агента, що спричинив пошкодження клітин. Всі

реакції, які супроводжують запальний процес, здійснюються під

регуляторним впливом медіаторів запалення. Саме тому, вироблення та

активація БАР є головною ланкою патогенезу при запаленні

70. Ексудація в осередку запалення, її причини і механізми. Фази підвищення проникності судинної стінки. Види ексудатів. Особливості геморагічного (на прикладі кору) та гнійного (на прикладі дифтерії) запалення у дитячому віці.

Ексудація - це вихід рідини й розчинених у ній компонентів плазми крові

із кровоносних судин у тканину. У широкому значенні слова це поняття

включає й еміграцію лейкоцитів. В основі ексудації лежать такі механізми:

1)підвищення проникності судинної стінки;

2)збільшення гідростатичного тиску в судинах;

3)збільшення осмотичного і онкотичного тиску в тканині

Механізми і стадії підвищення проникності судинної стінки

1.Активація мікровезикулярного транспорту через ендотеліальні клітини.

2.Утворення наскрізних трансклітшних каналів в ендотеліоцитах (є

наслідком значного посилення мікровезикулярного транспорту).

3.Збільшення просвіту міжендотеліальних щілин (відбувається в

результаті скорочення й округлення ендотеліоцитів).

4.Десквамація (злущування) ендотелію. Є проявом первинної й вторинної

альтерації.

5.Деполімеризація речовин, що з'єднують ендотеліальні клітини і є

компонентами базальної мембрани судинної стінки.

Виділяють дві фази підвищення проникності судин. Пік першої (ранньої)

фази припадає на 10-15 хв від початку запалення. Основною причиною її

розвитку є гістамін. Друга (пізня) фаза починається через 1 год від початку

запалення й триває кілька діб. До її розвитку причетні всі інші медіатори

запалення, що підвищують проникність судин.

В залежності від виразності запального процесу, від того, яких формених

елементів більше в ексудаті і наскільки активні процеси фагоцитозу,

розрізняють такі види ексудатів: серозний, катаральний, гнійний,

геморагічний, фібринозний, гнилісний, змішаний.

Серозний ексудат складається переважно з води й альбумінів.

Утворюється на початку багатьох видів запалення. Виявляється, зокрема,

при алергічних запаленнях шкіри, опіками, механічними ушкодженнями(типовий приклад – ексудат у пухирях на долонях, що виникають у людей

при веслуванні та ін.); при запаленні слизових оболонок і при запаленні

серозних порожнин (серозний плеврит, перикардит, перитоніт, артрит).

Катаральний (слизуватий) ексудат виникає при запаленні слизових

оболонок носоглотки, легень, шлунково-кишкового тракту. Катаральні

ексудати містять мукополісахариди, секреторні антитіла, лізоцим.

Фібринозний ексудат утворюється при сильних ушкодженнях ендотелію,

що супроводжуються значним витоком високомолекулярного

фібриногену. Фібриноген, що вийшов із судин, полімеризується в нитці

фібрину і є характерним для деяких бактеріальних інфекцій, лістерельозу,

дифтерії, дизентерії. Виявляється при запаленні верхніх дихальних шляхів,

товстого кишечника, перикарда, очеревини.

Гнійний ексудат (рис. III) містить гній, що складається з великої кількості

життєздатних і зруйнованих нейтрофілів, «уламків» некротизованих

тканин, частково розчинених шляхом ферментативного перетравлення.

Утворюється найчастіше при інфекціях, викликаних так званими

піогенними бактеріями: стафілококами, стрептококами, пневмококами та

ін.

Геморагічний ексудат містить значні кількості еритроцитів. Утворюється

при важких ушкодженнях судин, що супроводжуються загибеллю

ендотеліальних клітин і руйнуванням базальної мембрани. Виявляється,

зокрема, при гострій грипозній пневмонії, сибірській виразці, отруєнні

фосфогеном.

Гнилісний ексудат відрізняється наявністю продуктів гнильного

розкладання тканин, внаслідок чого має брудно-зелене забарвлення і

неприємний запах. Утворюється у випадку приєднання патогенних

анаеробів.

Гнійне запалення у дітей (дифтерія) : інфільтрація лейкоцитами, гістіоцитами. класична тріада дифтерійного крупу

Геморагічна у дітей (кір) : Висип носить плямисто-папульозний характер (плями, які здіймаються над

шкірою) та характеризується етапністю: у першу добу з’являється на шкірі обличчя

та шиї, у другу добу – на тулубі і верхній частині рук, а на третю – вкриває

повністю руки та ноги

71. Еміграція лейкоцитів в осередку запалення. Послідовність, причини і механізми еміграції лейкоцитів. Роль лейкоцитів у розвитку місцевих та загальних проявів запалення.

Еміграція лейкоцитів з просвіту судин крізь судинну стінку в

міжклітинний простір осередку запалення відбувається у певній

послідовності: спочатку емігрують нейтрофільні гранулоцити, потім

моноцити і, нарешті, лімфоцити. За сучасними уявленнями, головний механізм еміграції лейкоцитів полягає у комплементарній ліганд-

рецепторній взаємодії між лейкоцитами та компонентами судинної стінки.

При цьому роль рецепторів виконують молекули клітинної адгезії, що

експресуються на поверхні лейкоцитів і ендотеліоцитів під впливом

певних медіаторів запалення. За нормальних умов такі молекули не

функціонують і знаходяться у внутрішньоклітинних гранулах. Ці

молекули поділяються на декілька родин:

Селектини – трансмембранні білки-рецептори, зовнішній

(позаклітинний) кінцевий домен яких здатен зв'язувати олігосахариди,

тобто є білком-лектином. Під впливом медіаторів запалення (ендотоксинів

бактерій; фрагментів комплементу; гістаміну; факторів хемотаксису

нейтрофілів, еозінофілів, базофілів; фактору активації тромбоцитів;

лейкотрієну В4; трансферину; цитокінів: інтерлейкіну-1, інтерлейкіну-8, γ-

інтерферону, ФНП-α і -β) вивільняються із внутрішньоклітинних гранул і

експресуються на мембрані ендотеліоцитів Е-селектини, на мембрані

ендотеліоцитів і тромбоцитів – Р-селектини, а на поверхні лейкоцитів – L-

селектини. Лігандами для Е-селектинів є олігосахаридвмісні молекули, що

містять сіалову кислоту, на мембрані нейтрофілів, для Р-селектинів –

олігосахариди на всіх лейкоцитах, а для L-селектинів – на ендотеліальних

клітинах.

Інтегрини – гетеродимерні (складаються з двох нековалентно

зв'язаних субодиниць: α- і β-) трансмембранні глікопротеїнові рецептори,

що еспресуються під впливом медіаторів запалення на мембрані

лейкоцитів, фібробластів, тромбоцитів та клітинах деяких внутрішніх

органів і зв'язують клітини з компонентами позаклітинного матриксу:

фібронектином, колагеном і ламініном. Крім адгезії лейкоцитів і

тромбоцитів, вони забезпечують діапедез лейкоцитів через судинну

стінку, хоумінг лімфоцитів і прикріплення клітин до міжклітинної

речовини, що забезпечує самоскладання тканин.

Білки суперродини імуноглобулінів – трансмембранні протеїни з

п'ятьма-шістьма позаклітинними доменами, які експресуються під

впливом інтерлейкіну-1, ФНП і γ-інтерферону на мембрані, переважно,

ендотелію. Ці білки комплементарні різним інтегринам, а тому

забезпечують адгезію і проходження лейкоцитів через судинну стінку.

Адресини – білки високого ендотелію венул, що забезпечують

еміграцію, переважно, лімфоцитів.

Певна послідовність еміграції лейкоцитів пов'язана з тим, що

першими під впливом медіаторів запалення експресуються Е-селектини,

потім L- і Р-селектини, а інтегрини, білки суперродини імуноглобулінів і

адресини з'являються на мембранах лейкоцитів і ендотеліоцитів значно

пізніше. Тому, максимальна швидкість виходу нейтрофілів випадає на

перші 2 години і значно знижується після 4-6 годин. Еміграція моноцитів

починається разом з нейтрофілами, але сягає максимума за 16-24 години. Еміграція кожного окремого лейкоцита відбувається в три етапи:

Крайове стояння лейкоцитів або їх маргинація полягає в тому, що

після експресії адгезивних молекул та їх взаємодії лейкоцити

виходять із осьового кровотоку і котяться по ендотелію (англ.

rolling), потім прикріплюються до ендотелію і „мостять” його

зсередини.

Діапедез або проникнення лейкоцитів крізь судинну стінку

капілярів і венул. При цьому нейтрофіли і моноцити

протискаються між ендотеліальними клітинами амебоподібним

засобом, випускаючи псевдоподії. Лімфоцити, крім того, мають

здатність проникати прямо крізь цитоплазму ендотеліальних

клітин, не пошкоджуючи їх. Цей спосіб має назву емперіполез.

Хемотаксис лейкоцитів до центру осередку запалення, що є

першою стадією фагоцитозу.

72. Фагоцитоз. Стадії та їх механізми. Роль фагоцитозу при запаленні. Порушення фагоцитозу та їх прояви у дитячому віці.

Фагоцитоз – це активне поглинання і перетравлювання клітинами-фагоцитами твердого матеріалу.

У ході фагоцитозу розрізняють 4 стадії: наближення (хемотаксис), прилипання, поглинання, перетравлення.

Хемотаксис – процес активного руху лейкоцитів до хімічних подразників (наприклад, до продуктів протеолізу тканин).

Одним з головних «пускових» механізмів хемотаксису вважають переміщення лейкоцитів за градієнтом концентрації речовин, які з’являються в осередку запалення. У результаті біохімічних досліджень були отримані нові дані про те, що цей процес істотно регулюється речовинами, які знаходяться в плазмі та ексудаті і чинять на пересування клітин, зокрема нейтрофілів, як стимулюючу, так і інгібуючу дію. У процесі вироблення цих речовин анаероби продукують інгібітор хемотаксису, що зумовлює тяжкий перебіг інфекційних хвороб. Розрізняють хемотаксис позитивний (рух до об’єкта фагоцитозу) та негативний (рух фагоцита від об’єкта фагоцитозу).

Позитивний хемотаксис викликають мікроби, мікробні продукти та інші хемотропні речовини (лейкотаксин, аденілові нуклеотиди).

Негативний хемотаксис спричиняють речовини, подібні до хініну.

Прилипання, або атракція. Доторкнувшись до об’єкта, фагоцит прикріплюється до нього. Основним механізмом прилипання є опсонізуючий ефект плазми. Він зумовлюється тим, що існуючі в плазмі імуноглобуліни однією частиною своєї молекули зв’язані з поверхнею мікроба, а іншою – з поліморфно-ядерними лейкоцитами, у результаті чого і відбувається фіксація мікроба на поверхні нейтрофіла. Сироваткові фактори, які називаються опсонінами та «підготовлюють» бактерії до поглинання їх лейкоцитами та макрофагами, виділили на початку віку A. Wrіghtта S. Dayglas (1903). За відсутністю опсонінів фагоцитоз виявляється менш ефективним або взагалі не відбувається. У наш час найбільш важливими сироватковими опсонінами, що сприяють фагоцитозу бактерій поліморфно-ядерними лейкоцитами і моноцитами, є система комплементу й імуноглобуліни.

Захоплення, чи занурення об’єкта у фагоцит. Розрізняють два механізми занурення:

1. Об’єкт фагоцитозу в місці контакту з фагоцитом втягується в клітину, а вільні краї мембрани стуляються над об’єктом. Утворюється вакуоль, стінкою якої є інвагінована ділянка зовнішньої мембрани; всередині вакуолі – фагоцитована частка.

Утворення псевдоподій, що обволікають об’єкт фагоцитозу і стуляються над ним таким чином, що, як і в першому випадку, фагоцитована частка виявляється у вакуолі усередині клітини. Існує точка зору, що фагоцити здатні поглинати об’єкт обома способами. Забезпечення механізму поглинання відбувається внаслідок зміни фазового стану ектоплазми, що зумовлює зниження пружності мембрани в місці контакту з поглиненим об’єктом, а також за рахунок біологічно активних речовин, що знаходяться в плазмі й ексудаті.

Внутрішньоклітинне перетравлення тісно пов’язане з двома процесами: продукцією активних метаболітів кисню і дегрануляцією. Продукція активних метаболітів кисню – головних бактерицидних речовин фагоцитів – починається після контакту фагоцитів з опсонізованими бактеріями. Саме в цей час фагоцити, що за звичайних умов використовують для поповнення енергії анаеробний гліколіз, починають посилено поглинати кисень. Виникає так званий респіраторний вибух (Д. М. Маянський, 1989).

Виникнення респіраторного вибуху пов’язано з активацією цитоплазматичної НАДФ, ОН-оксидази й утворенням різних токсичних продуктів (гіпохлорит, токсичні хлораміни та ін.). Встановлено, що висока концентрація всіх продуктів респіраторного вибуху створюється всередині фагосоми, тоді як цитоплазма фагоцита запускається від ушкоджувальної дії цих речовин ферментами супероксиддисмутазою і каталазою.

Значна частина внутрішньоклітинних перетворень поглиненого при фагоцитозі об’єкта пов’язана з дегрануляцією – переходом вмісту цитоплазматичних гранул фагоцитів усередину фагосоми. Цитоплазматичні гранули всіх облігатних фагоцитів містять велику кількість БАР – переважно ферментів, що беруть участь у «вбивстві» – наступному ушкодженні інших поглинених об’єктів.

Основним механізмом внутрішньоклітинного перетравлення є дія кислих гідролаз, що містяться у лізосомах і переміщених у травну вакуоль під час контакту (вакуоль, що містить фагоцитований об’єкт і лізосоми).

У залежності від результатів внутрішньоклітинного перетравлення розрізняють фагоцитоз завершений (повне руйнування об’єкта) і незавершений (мікроби можуть залишитися життєздатними, зруйнувати об’єкт і навіть використовувати його як середовище розмноження). Частки, що не можуть бути перетравлені фагоцитами, тривалий час залишаються в клітинах, де обволікаються тонкою мукополісахаридною плівкою. Після загибелі клітини такі частки піддаються повторному фагоцитозу або виводяться видільними органами. Фагоцитоз відбувається в широкому інтервалі рН: від 6,5 до 8.

Дит. вік: синдром ленивих лейкоцитів (поруш хемотаксис), синдром Хігаші (аномальні фаголізосоми), хронічний гранулематоз - - > прогрес бактеріальних інфекцій.

73. Проліферація клітин в осередку запалення, її стадії та механізми. Механізми мітогенної дії факторів росту і цитокінів. Регенерація та фіброплазія як способи загоєння. Особливості проліферативного запалення у дитячому віці (на прикладі утворення туберкульоми).

Регенерація – заміна втрачених клітин клітинами того ж типу можлива

лише при незначних пошкодженнях тканин.

Фіброплазія – заміщення паренхіматозних клітин сполучною

тканиною.

Регенерація і фіброплазія здійснюються в осередку запалення як

шляхом підсилення проліферації (розмноження клітин), так і за рахунок пригнічення апоптозу клітин. Стадія проліферації охоплює: 1)

розмноження клітин, тобто власне проліферацію; 2) синтез позаклітинних

компонентів сполучної тканини - колагену, еластину, протеогліканів,

глікопротеїнів. Ці події супроводжуються значним посиленням

анаболічних процесів. Необхідною передумовою активації проліферації

клітин є зменшення концентрації кейлонів і зняття контактного

гальмування. Кейлони – глікопротеїдні тканеспецифічні інгібітори росту,

що виробляються зрілими клітинами. При загибелі клітин їх концентрація

зменшується. Це ж стосується і контактного гальмування клітинного

поділу, яке не дає можливості розмножуватись клітинам при їх щільному

контакті з сусідніми клітинами.

Для фіброплазії вирішальну роль має стимуляція проліферації

фібробластів, ендотеліоцитів і гладком'язових клітин факторами росту, що

виробляються лімфоцитами, тромбоцитами, фібробластами та іншими

клітинами, але найбільше – макрофагами. Фібробласти і фіброцити, що

утворюються з фібробластів синтезують колаген, еластин, колаген-

асоційовані білки та протеоглікани, які складають основу міжклітинної

речовини сполучної тканини.

Проліферація підсилюється гормонами: ТТГ, СТГ, АКТГ,

тімозином, ангіотензином ІІ, тиреоїдними і статевими гормонами.

Соматотропін може діяти через соматомедіни, поліаміни та інсулін.

Глюкокортикоїди, навпаки, активують апоптоз і пригнічують

проліферацію і репарацію.

Утворені завдяки проліферації клітини і волокна перетворюються в

структуровані тканини завдяки процесу самоскладання. За сучасними

уявленнями, самоскладання тканин грунтується на комплементарному

розпізнаванні поверхневими структурами клітин якорних молекул

колагенових і еластичних волокон та глікозаміногліканів. Молекулярними

містками, що зв'язують між собою клітинні мембрани з компонентами

міжклітинної речовини, є колаген-асоційовані липкі глікопротеїди

(фібронектин, ламінін) та протеоглікани (сіндекан, тромбоспондин), які

синтезуються макрофагами, фібробластами, ендотеліоцитами,

гепатоцитами тощо. Поверхневими структурами клітин слугують

інтегринові рецептори, які через білки талін і вінкулін зв'язують волокна

міжклітинної речовини з актиновими мікрофіламентами клітин. Все це

забезпечує відновлення цілісності, структурованості і стабільності тканин

після пошкодженн.

Продуктивне (проліферативне) запалення — розвивається при тривалому

ушкодженні тканин, характеризується переважанням у вогнищі запалення

тривалого розмноження клітин з утворенням клітинного інфільтрату.

Туберкульоми– це клінічна форма вторинного ТБ, яка розвивається в

сенсибілізованих легенях як прогресивна або інволютивна форма і проявляє себе утворенням інкапсульованого некрозу легеневої тканини.

Схильність до формування туберкульом пов’язують з високою природною

резистентністю і вираженим протитуберкульозним імунітетом, можливо

внаслідок широкого проведення щеплень БЦЖ. Це сприяє обмеженню

поширення специфічного запалення, його осумкуванню.

Туберкульоми розвиваються як інволютивна форма із інфільтративного,

вогнищевого або дисемінованого ТБ. При цьому навколо казеозу

розсмоктується перифокальне запалення і формується капсула із

сполучної тканини, ізолюючи казеоз від здорових тканин особливо, якщо

лікування розпочате своєчасно – гомогенна туберкульома. Коли в

результаті інволюції ТБ інфільтрату інкапсулюється фокус специфічної

пневмонії з обмеженими ділянками казеозу і нахилом до продуктивної

реакції формується туберкульома інфільтративно-пневмонічного типу.

Туберкульоми можуть формуватись також при прогресуванні

вогнищевого або обмеженого інфільтративного ТБ, коли навколо капсули

виникає свіже запалення з некротизацією тканини і наступною

інкапсуляцією некрозу. Іноді такі періоди загострення повторюються

кілька разів, внаслідок чого туберкульома набуває пошарову структуру.

Якщо інкапсуляції підлягає група осередків, то туберкульома

набуває конгломератну структуру. Суттєву роль у патогенезі розвитку

туберкульоми відіграє сенсибілізація перифокальної легеневої тканини і

відносне збереження загальної імунологічної резистентності організму.

У дит. : погірш Фагоцитоз, мало комплементу - - > генералізація інфекції (флегмона новонародженого), септичне ураження, альтеративне запалення (осередки масивного некрозу)

74. Роль реактивності організму в розвитку запалення. Особливості запалення у дитячому віці. Зв’язок між патологічною імунною відповіддю і запаленням. Вплив гормональних чинників на запалення.

Перебіг запальної реакції залежить від реактивності організму, що

визначається станом нервової, ендокринної та імунної систем. Еволюційне

формування усіх цих систем, а також судинної, сприяло ускладненню і

удосконаленню запалення, як захисної реакції на пошкодження тканини.

Стан нервової системи визначає ступінь вираженості первинного

пошкодження, а також можливості виникнення запалення. Значення цієї

системи в динаміці розвитку патологічного процесу підтверджується

чисельними випадками виникнення ознак опіку у пацієнтів під впливом

гіпнозу. В практиці психіатричної клініки неодноразово виникали випадки

розвитку гіперергічного запалення при місцевій дії пошкоджуючого

агента за умов маніакального збудження, а під час важкої депресії

запальна реакція протікала дуже в’яло. Зміни нервово-імпульсних та нервово-трофічних впливів на пошкоджену

тканину можуть сприяти підсиленню мікроциркуляції. Нейромедіатори і

речовини-трофогени, які виділяються при пошкодженні нервових

закінчень у вогнищі запалення, здатні впливати на активність фагоцитів,

стимулюючи в них вільнорадикальні процеси. Нервовотрофічні впливи

визначають ступінь зрілості тканини, її здатність до відновлення білкового

складу, біогенезу ультраструктур, проліферацію клітин і міжклітинної

речовини. Порушення аферентної інервації підсилює альтеративні

процеси і сповільнює репарацію паренхіматозних клітин. Найактивніше

проліферативні процеси відбуваються на периферії вогнища запалення

тому, що саме там нервові волокна регенерують в першу чергу і

анаболічні процеси найактивніші також на периферії. Активну участь в

регуляції проліферативно-відновних процесів приймають нейропептиди,

особливо опіоїдні пептиди. Стимуляція цими пептидами опіоїдних

рецепторів С-волокон зменшує відчуття болю, пригнічує виділення

норадреналіну з симпатичних нервових закінчень, припиняє активацію

лаброцитів і тромбоцитів, усуває розлади мікроциркуляції, порушення

гемостазу, зменшує активність вільнорадикальних процесів, які залежать

від катехоламінів.

Запалення в процесі філогенезу сформувалося як захисна реакція

організму теплокровних особин. Організм захищається від

пошкоджуючого агента завдяки відмежуванню пошкодженої ділянки.

Навколо вогнища запалення утворюється бар’єр, який пропускає різні

речовини лише в одному напрямку (в центр вогнища) завдяки закупорці

вивідних кровоносних та лімфатичних судин. У вогнищі запалення

створюються неблагоприємні умови для розвитку мікроорганізмів. Але

значне пошкодження тканини чи порушення мікроциркуляції може

провокувати суттєві розлади метаболізму, значну гіпоксію, загальну

інтоксикацію. Запалення є яскравим прикладом патологічного процесу,

який відображає одночасне поєднання елементів пошкодження (полому)

та протидії організму (міра проти полому), що спрямоване на виживання.

"Білки гострої фази запалення" ("реактанти гострої фази") - це білки,

концентрація яких у плазмі крові при гострому запаленні збільшується

більш як на 50 %. Вони утворюються в основному в печінці під впливом:

а)продуктів, що надходять у кров з вогнища запалення (продуктів

альтерації); б)інтерлейкіну-1 макрофагального походження. Нині відомо

більше 10 "білків гострої фази запалення". Всі вони в основному мають

захисне значення. До них відносять:. 1)інгібітори протеаз (орозомукоїд, а-

антитрипсин); 2)антиоксиданти (гаптоглобін, церулоплазмін);

3)імуноглобуліни й антитілоподібніречовини (антитіла, С-реактивний

білок).Запалення, як і будь-який патологічний процес, являє собою єдність і

боротьбу двох начал: власне патологічного і захисно-компенсаторного. У

запаленні завжди наявні руйнівний і захисний компоненти. Власне

патологічними явищами при запаленні слід вважати первинну і вторинну

альтерацію, набряк, фізично-хімічні зміни й порушення обміну речовин у

вогнищі запалення, біль і порушення функції. Захисне значення мають

еміграція лейкоцитів, знищення флогогенних агентів, активація процесів

репарації ушкодженої тканини, загальні реакції організму, спрямовані на

збільшення його резистентності (гарячка, лейкоцитоз, збільшення вмісту

"білків гострої фази запалення").

За механізмом впливу на запалення гормони поділяють на прозапальні й

протизапальні. Прикладом прозапальних гормонів, тобто гормонів, що

посилюють запалення, можуть бути мінералокортикоїди зокрема

альдостерон- Під його впливом істотно підвищується проникність стінок

судин, у результаті чого збільшується ексудація. Найважливішими

протизапальними гормонами є глюкокортикоїди. У високих (лікувальних)

дозах вони викликають дерепресію гена, що кодує структуру особливого

білка - ліпокортину. Ліпокортин є природним внутрішньоклітинним

інгібітором фосфоліпази А2. Пригнічення цього ферменту ліпокортином

має два важливих наслідки: 1)з одного боку, зменшується утворення

лізофосфоліпідів, у результаті чого зменшуються явища альтерації

(стабілізація мембрани); 2)з другого боку, зменшується утворення

арахідонової кислоти та її похідних (простагландинів, тромбоксанів,

простациклінів, лейкотрієнів). Ця обставина пояснює інші протизапальні

ефекти глюкокортикоїдів — зменшення ексудації і еміграції лейкоцитів,

ослаблення порушень мікроциркуляції. У результаті пригнічення процесів

клітинного поділу й біосинтезу білка зменшуються явища проліферації у

вогнищі запалення.

75. Гарячка: визначення поняття, принципи класифікації. Зв’язок між гарячкою і запаленням. Види пірогенів. Утворення пірогенів при інфекції, асептичному ушкодженні та імунних реакціях. Хімічна природа і походження вторинних пірогенів, механізм їх дії.

Гарячка - це типовий патологічний процес, що розвивається у вищих

гомойотермних організмів у відповідь на пірогенні подразники і виявляє

себе перебудовою терморегуляції, спрямованою на активне підвищення

температури тіла.

Постійна, або стійка гарячка. Спостерігається постійно підвищена

температура тіла і протягом доби різниця між ранковою і вечірньою

температурою не перевищує 1°С. Вважається, що подібне підвищення температури тіла характерне для крупозного запалення легенів, черевного

тифу, вірусних інфекцій (наприклад, грипу).

Послаблювальна гарячка (ремітуюча). Спостерігається постійно

підвищена температура тіла, але добові коливання температури

перевищують 1°С. Подібне підвищення температури тіла зустрічається

при туберкульозі, гнійних захворюваннях (наприклад, при тазовому

абсцесі, емпіємі жовчного міхура, рановій інфекції), а також при

злоякісних новоутвореннях.

Переміжна гарячка (інтермітуюча). Добові коливання перевищують 1 °С,

але тут ранковий мінімум лежить в межах норми. В цьому випадку

підвищена температура тіла з'являється періодично, приблизно через рівні

проміжки (найчастіше біля полудня або вночі) на декілька годин.

Переміжна гарячка особливо характерна для малярії, а також її

спостерігають при генерализованій цитомегаловірусній інфекції, гнійній

інфекції (наприклад, холангіті).

Виснажлива гарячка (гектична). Вранці, як і при інтермітуючій,

спостерігають нормальну або навіть знижену температура тіла, але ось

добові коливання температури доходять до 3-5°С і часто

супроводжуються масивним потовиділенням, що виснажує. Подібне

підвищення температури тіла характерне для активного туберкульозу

легенів і для септичних захворювань.

Зворотна, або збочена гарячка відрізняється тим, що ранкова температура

тіла більша за вечірню, хоча періодично все одно буває звичайне невелике

вечірнє підвищення температури. Зворотна гарячка зустрічається при

туберкульозі (частіше), сепсисі, бруцельозі.

Неправильна, або нерегулярна гарячка проявляється чергуванням різних

типів її і супроводжується різноманітними й неправильними добовими

коливаннями. Неправильна гарячка зустрічається при ревматизмі,

ендокардиті, сепсисі, туберкульозі.

Зв’язок між гарячкою і запаленням. Можна сказати, що гарячка, імунітет(

алергія) і запалення це своєрідна тріада, яка визначає відповідь на

інфекційний вплив. Зв’язок між цими трьома реакціями такий тісний, що

вони не існують одна без одної, а виникнувши, одна підтримує іншу.

За походженням розрізняють інфекційні і неінфекційні гарячки. У процесі

еволюції гарячка виробилася насамперед як відповідь на проникнення в

організм мікроорганізмів і їхніх токсинів. У той же час відомо, що вона

може виникнути і потраплянні в організм речовин, що не мають відношення до інфекції, наприклад, при переливанні крові, при введенні

білків і ліпідів з метою парентерального харчування.

Неінфекційна гарячка поділяється на два види - гарячка при асептичному

запаленні і гарячка при алергії. Патогенез їх однаковий - вони

викликаються інтерлейкіном 1. Пусковим механізмом утворення і

виділення інтерлейкіну 1 також вважається фагоцитоз: при асептичних

запаленнях (інфаркт міокарда, хвороби сполучної тканини, запальні

реакції у відповідь на пухлини) - фагоцитоз загиблих і пошкоджених

клітин або клітинних фрагментів; при алергіях - фагоцитоз комплексів

антиген-антитіло.

Інтерлейкін 1 - білок низької молекулярної маси, який викидається

фагоцитуючими клітинами в кровоток і досягає центра терморегуляції. Це

дуже могутній стимулятор центра, він викликає гарячку в нанограмових

кількостях. У фагоцитуючих клітинах його нема в готовому вигляді, він

утворюється в процесі фагоцитозу. Секреція інтерлейкіну 1 не

супроводжується загибеллю фагоцитів.

Центр терморегуляції, на який діє інтерлейкін 1, локалізований в передній

частині гіпоталамуса біля дна третього шлуночка.

Пірогенними речовинами називаються такі речовини, що, потрапляючи в

організм ззовні або утворившись усередині нього, викликають гарячку. По

походженню пірогенні речовини розділяються на екзогенні (бактеріальні,

небактеріальні) і ендогенні (лейкоцитарні), а по механізму дії ‑ на

первинні і вторинні.

Мікроорганізми містять у собі пірогенні речовини (зовнішні, екзогенні

пірогени). Вони є складовою частиною мікробних токсинів. Найбільше

вивчені в цьому плані ендотоксини грамнегативних бактерій. Вони

складаються з трьох фракцій - ліпідної, полісахаридної і білкової.

Пірогенні властивості має ліпідна фракція (ліпоїд А). Із грамнегативних

бактерій вдалося виділити високоочищені пірогени і створити препарати

для клінічного застосування - пірогенал, пірексаль, піромен. Діючою

речовиною у них є ліпоїд А.

Вихідним матеріалом для одержання пірогенів як лікарських засобів

послужили грамнегативні бактерії. Вітчизняний препарат пірогенал

отриманий з Pseudomonas aerugenosa, швейцарський пірексаль був

виділений з Salmonella abortus equi.

Первинні пірогени можуть утворюватися в самому організмі, незалежно

від мікроорганізмів (гарячка при переломі кісток, при переливанні крові,

при інфаркті міокарда). Ці "жаронесучі" речовини утворюються при

ушкодженні або руйнуванні власних тканин і здійснюють на організм дію,

аналогічна дії "справжніх", тобто мікробних пірогенів.Вторинними називають лейкоцитарні пірогени, які утворюються і

вивільнюються лейкоцитами під впливом первинних пірогенів. Вторинні

пірогени мають здатність безпосередньо впливати на центр терморегуляції

й викликати розвиток гарячки. Сьогодні відомо, що одним із вторинних

лейкоцитарних пірогенів є інтерлейкін-1. Ця речовина утворюється і

вивільнюється лейкоцитами (нейтрофілами й макрофагами) у процесі

активації фагоцитозу. Поряд з дією на центр терморегуляції інтерлейкін-1

виявляє цілу низку інших ефектів, що визначають клінічні прояви гарячки.

76. Гарячка: стадії розвитку, зміни терморегуляції, обміну речовин та фізіологічних функцій. Захисне значення та патологічні прояви гарячки. Принципи жарознижувальної терапії. Поняття про піротерапію.

Виділяють три стадії гарячки – підвищення (st. incrementi), високого

стояння (st. fastigi) і зниження температури (st. decrementi). У першій стадії

температура тіла підвищується, у другій— утримується якийсь час на

підвищеному рівні, у третій — знижується до вихідного рівня.

1. Стадія підвищення температури тіла. Характерною особливістю цієї

стадії є переважання теплопродукції над тепловіддачею (А>Б). Не треба

думати, що в цьому періоді втрачається контроль над регуляцією тепла.

Навпаки, референтна температура “установочної точки” активно

зміщується вгору, і всі механізми теплопродукції і тепловіддачі

перебудовуються таким чином, щоб утримати температуру тіла на вищому

рівні. Перш за все, обмежується тепловіддача, і цей механізм має

вирішальне значення. Звужуються периферичні судини, зменшується

приплив теплої крові до периферичних тканин, зменшується

потовиділення і випаровування. Крім того, блокуються всі інші шляхи

віддачі тепла – радіація, кондукція, конвекція. Відбувається скорочення

м'язів волосяних цибулин, що збільшує теплоізоляцію і як результат –

поява "гусячої шкіри".

Збільшення теплопродукції досягається в результаті активізації обміну

речовин у м'язах (скорочувальний термогенез) на тлі підвищеного тонусу

м'язів і м'язового тремтіння. М'язове тремтіння пов'язане зі спазмом

периферичних судин. Через зменшення припливу крові температура шкіри

знижується іноді на кілька градусів. Терморецептори збуджуються,

виникає відчуття холоду – остуда. У відповідь на це центр терморегуляції

посилає еферентні імпульси до рухових нейронів – виникає тремтіння.

Одночасно з цим підсилюється і нескорочувальний термогенез, тобто

утворення тепла в органах, таких як печінка, легені, мозок. Це є

результатом трофічної дії нервів на тканину, унаслідок якого активуються

ферменти, збільшуються споживання кисню і вироблення тепла. У

розбалансуванні теплового гомеостазу визначеальну роль можуть грати також гуморальні фактори. Відомо, що деякі бактеріальні токсини мають

здатність роз'єднувати окислювання й окисне фосфорилювання і тим

самим сприяти утворенню тепла. Цей додатковий термогенез може

прискорити підвищення температури в I стадії лихоманки.

2. Температура тіла зростає до того часу, поки не досягне референтної

температури “установочної точки”. На цьому рівні вона залишається

певний час (години, дні), тобто настає стадія високого стояння

температури. При цьому теплопродукція знову приходить у рівновагу з

тепловіддачею (А = Б), хоча при більш високій, ніж у нормі, температурі.

Хворий відчуває прилив тепла (жар). Підвищується не тільки температура

внутрішніх органів, але й температура шкіри.

Підтримка температури на підвищеному рівні зумовлюється тим, що під

впливом лейкоцитарного пірогена змінюється “установочна точка” центра

терморегуляції. На цьому рівні відновляється механізм підтримки сталості

температури з характерними коливаннями ранком і ввечері, амплітуда

яких значно перевищує таку в нормі.

Новий рівень температури, її коливання протягом доби визначаються

рядом факторів, серед яких вирішальне значення має кількість пірогенів і

чутливість до них центрів терморегуляції. Крім того, має значення

потужність системи віддачі тепла, точність і надійність функціональної і

трофічної іннервації, утворення речовин-роз'єднувачів, і, нарешті,

наявність в організмі енергетичного запасу матеріалу, насамперед жиру. У

виснажених людей інфекційні хвороби можуть протікати без гарячки. У

дітей вона розвивається швидко, у старих – повільно, до невисокого рівня.

За ступенем підйому температури тіла в другій стадії розрізянють такі

види гарячки:

а) субфебрильна - до 38 0С;

б) помірна - 38-39 0С;

в) висока - 39-41 0С;

г) гіперпіретична - понад 41 0С.

3. Стадія зниження температури. Після припинення дії пірогенів центр

терморегуляції повертається у попередній стан, установочна точка

температури опускається до нормального рівня. Тепло, що нагромадилося

в організмі, виводиться в результаті розширення судин шкіри, появи

рясного потовиділення і частого дихання.

Зниження температури може бути поступовим, літичним (протягом

декількох діб) або швидким, критичним. В останньому випадку може

відбутися занадто різке розширення судин, а в поєднанні з інтоксикацією

може наступити небезпечний для життя колапс.

Значення гарячки полягає в активізації імунологічного захисту. Підйом

температури тіла призводить до підвищення фагоцитозу, збільшення

синтезу інтерферонів, активації і диференціюванню лімфоцитів і стимуляції антитілогенеза. Підвищена температура тіла перешкоджає

розмноженню вірусів, бактерій й інших мікроорганізмів.

У патогенезі гарячки можна виділити кілька етапів. I. Індукція утворення

й вивільнення вторинного лейкоцитарного пірогену (інтерлейкіну-1)

первинними пірогенами. II. Вплив інтерлейкіну-1 на центр терморегуляції

й перебудова його роботи. III. Етап клінічних проявів гарячки (зміна

температури тіла).

Механізми дії антипірогенної терапії є достатньо різноманітними, що

дозволяє клініцисту вибрати у кожному конкретному випадку найбільш

адекватні засоби.

При застосуванні етіотропної терапії лікар позбавляє організм від дії

первинних пірогенів і таким чином, переривається ланцюжок, що

призводить до утворення вторинних пірогенів, а отже, гарячка зникає. Але

часто цей принцип є недосяжним, тому найдієвішим є патогенетичний

принцип лікування гарячок. В його основі лежить зниження «установочної

точки» центру терморегуляції. Це досягається пригніченням утворення

простагландинів групи Е за допомогою застосування інгібіторів

циклооксигенази. До них належать ацетилсаліцилова кислота,

індометацин, парацетамол та інші ненаркотичні анальгетики. Ще один

шлях пригнічення утворення простагландинів Е – застосування інгібіторів

фосфоліпази А2 .

Добре відомим в клініці є антипірогенний ефект глюкокортикоїдів. Існує

декілька механізмів їх жарознижуючої дії. Зокрема, глюкокортикоїди

знижують реактивність ЦТ і тим самим, зменшують його чутливість до дії

пірогенів, також вони інгібують простагландинсинтетазу, пригнічують

лейкопоез і фагоцитоз, зменшують проникність судинної стінки. З іншого

боку, численні побічні ефекти застосування глюкокортикоїдів

зумовлюють їх використання в якості антипірогенів тільки у терапії

найважчих недуг.

Досить часто в практичній медицині застосовують симптоматичне

лікування гарячок, що полягає у збільшенні тепловіддачі внаслідок

застосування, знову ж таки, ненаркотичних анальгетиків, або за

допомогою прохолодних компресів, обтирань, тощо. Використовують

також засоби, що викликають обмеження теплопродукції. Таку дію мають

рослинні алкалоїди, зокрема хіни. Ці засоби пригнічують окисно-відновні

процеси у тканинах і, тим самим, зменшують утворення тепла. Зменшують

теплопродукцію і водночас збільшують тепловіддачу такі препарати як

барбітурати, великі дози етанолу, аміназин. Їх необережне застосування

може викликати навіть розвиток гіпотермії.Поняття про піротерапію

Піротерапією називають метод лікування за допомогою штучного

підвищення температури тіла. Цей метод лікування відомий досить давно і

часто він використовується в комплексі з іншими методами лікування.

Методи піротерапії поділяються на загальні та місцеві. Загальна

піротерапія проводиться за допомогою пірогенних препаратів (пірогенал,

пірексаль, піромен), які стимулюють утворення вторинних пірогенів.

Останнім часом в клініці починають застосовувати ІЛ-1, ефективність

якого є високою, а побічна дія практично відсутня.

Місцева піротерапія проводиться в комплексі з іншими методами

лікування і базується на локальному зігріванню організму. Вона охоплює

широкий перелік засобів, починаючи від народних (компреси) і

закінчуючи препаратами, що роз’єднують процеси окислення та

фосфорилювання, стимулюючи тим самим специфічні та неспецифічні

механізми реактивності.

Піротерапія застосовується:

для підвищення специфічної та неспецифічної резистентності

організму;

для посилення репаративних процесів після травм, опіків, операцій;

для розсмоктування патологічних зростів (спайок), карбів (рубців);

для підвищення неспецифічної реактивності при лікуванні деяких

інфекційних та венеричних захворювань (кістково-суглобовий

туберкульоз, гонорея, пізні стадії сифілісу);

для лікування онкологічних захворювань.

Ефективність піротерапії пов’язана з розширенням судин, покращанням

трофіки тканин, посиленням процесів лейкогенезу та антитілоутворення,

збільшенням проникності гістогематичних бар’єрів, що дозволяє

потрапити лікувальним препаратам у забар’єрні органи (наприклад, у

головний мозок при сифілісі). При онкологічних захворюванях гарячка

підвищує чутливість пухлин до хіміо- та променевої терапії.

77. Особливості розвитку запалення і гарячки у дитячому віці. Патогенетичне обґрунтування застосування протизапальної та жарознижувальної терапії у дитячому віці.

У дит. : погірш Фагоцитоз, мало комплементу - - > генералізація інфекції (флегмона новонародженого), септичне ураження, альтеративне запалення (осередки масивного некрозу)

Механізми терморегуляції недосконалі, розвиваються дуже швидко і швидко зникають, новонароджені - фебрильні судоми.

Жарознижувальна терапія: середній вік - краще не збивати (позитивних ефектів більше), до 2 років - збивати якщо вище 38,5 (фебрильні судоми)

78. Основні відмінності між гарячкою, екзогенним перегріванням та іншими видами гіпертермії. Експериментальні моделі гаряки, екзо- та ендогенної гіпертермії.

При гарячці має місце не порушення, а перебудова терморегуляції.

Організм сам підтримує високу температуру, оскільки "установочна

точка" терморегуляторного центру налаштована на більш високий рівень.

Якщо тварину з гарячкою охолоджувати, то її температура не

зменшується, а продовжує зберігатися високою. При гіпертермії

терморегуляція порушена. Температура тіла підвищується всупереч

прагненням організму підтримувати температурний гомеостаз.

"Установочна точка" терморегуляторного центру не міняється. Якщо

тварину з гіпертермією охолоджувати, то в результаті різкого збільшення

тепловіддачі температура тіла починає зменшуватися.

До, так званих, гарячкоподібних станів (ГПС) належать екзогенні

гіпертермії, викликані підвищеною температурою і вологістю зовнішнього

середовища, та ендогенні гіпертерміі, пов’язані з ушкодженням систем

організму. В залежності від провідного механізму ушкодження їх

поділяють на неврогенні, ендокринні та лікарські.

79. Артеріальна і венозна гіперемії: визначення поняття, прояви, види, причини і механізми розвитку, варіанти завершення і наслідки. Дослід К. Бернара.

Артеріальна гіперемія - це збільшення кровонаповнення органа або

тканини за рахунок надмірного надходження крові по артеріальних

судинах.

При артеріальній гіперемії спостерігають:розширення дрібних артерій, артеріол, вен і капілярів;

-прискорення течії крові в них, пульсацію дрібних артерій і капілярів,

-збільшення числа видимих оком судин

-збільшення тиску в артеріолах, капілярах і венах.

У результаті зазначених змін виникає почервоніння, підвищується

місцева температура, збільшується об'єм гіперемованої ділянки,

підвищується тургор тканини, посилюються обмін речовин і функція

органа.

Причиною артеріальної гіперемії може бути вплив фізичних, хімічних і

біологічних факторів зовнішнього середовища; збільшення навантаження

на орган або ділянку тканини; психогенні впливи.

Фізіологічною називають артеріальну гіперемію, що виникає під дією

звичайних фізіологічних подразників (збільшення навантаження на орган,

психогенні впливи). Основними її різновидами є робоча й реактивна

гіперемія.

Робоча гіперемія - це збільшення течії крові в органі під час посилення

його функції (збільшення вінцевого кровообігу при посиленні роботи

серця, гіперемія слинних залоз під час приймання їжі та ін.).

Реактивна гіперемія являє собою збільшення течії крові після його

короткочасного обмеження. Розвивається зазвичай у нирках, головному

мозку, шкірі, кишках, м'язах.

Патологічна артеріальна гіперемія виникає під дією незвичайних

(патологічних) подразників або в результаті підвищення чутливості судин

до звичайних впливів. Вона супроводжує розвиток таких патологічних

процесів, як запалення, алергія, опіки, гарячка, її клінічними прикладами

можуть бути інфекційний або алергічний висип, почервоніння обличчя

при багатьох інфекційних хворобах (кір, скарлатина, висипний тиф),

почервоніння половини обличчя при невралгії трійчастого нерва і т. д.

Розрізняють два механізми: нейрогенний і пов'язаний з дією місцевих

хімічних (метаболічних) факторів.

Нейрогенна артеріальна гіперемія залежно від конкретних механізмів її

розвитку може бути нейротонічного і нейропаралітичного типів.

Гіперемію, пов'язану з дією місцевих гуморальних факторів, іноді

називають- паралітичною, підкреслюючи тим самим первинність

порушень скоротливих властивостей гладких м'язів судин під впливом

хімічних агентів.

Нейротонічний тип артеріальної гіперемії розвивається при збільшенні

імпульсації по судинорозширювальних нервах (вазодилататор). До останніх належать парасимпатичні нерви і симпатичні холінергічні нерви,

медіатором яких є ацетилхолін.

Нейропаралітична артеріальна гіперемія розвивається при припиненні

імпульсації по симпатичних адренергічних нервах, що мають

судинозвужувальну дію.

Артеріальна гіперемія міопаралітичного типу може розвиватися за умов

дії трьох груп гуморальних факторів:

1) неорганічних іонів (калію, водню) і дефіциту кисню;

2) метаболітів (молочної кислоти, органічних кислот циклу

Кребса, АДФ, АМФ, аденозину);

3) біологічно активних речовин (гістаміну, серотоніну,

кінінів, простагландинів). Зазначені фактори спричиняють

розширення судин, діючи або безпосередньо на гладкі м'язи

судинної стінки, або опосередковано, через вплив на ендотелій

судин.

Під впливом цілого ряду місцевих гуморальних факторів, зокрема,

біологічно активних речовин, ендотеліальні клітини судин виділяють

речовину, що отримала була назву фактора релаксації ендотеліального

походження. Нині відомо, що цією речовиною є оксид азоту (II), який

утворюється з амінокислоти аргініну під впливом ферменту NO-синтази.

Оксид азоту діє на гладком'язові клітини судинної стінки й викликає їхню

гіперполяризацію. Результатом цього є зменшення базального тонусу

кровоносних судин та їх розширення під дією тиску крові.

У більшості випадків артеріальна гіперемія

супроводжується збільшенням інтенсивності обміну речовин і

посиленням діяльності органа, що є пристосуванням до дії

підвищеного функціонального навантаження.

Однак можливі й несприятливі наслідки. При артеріосклерозі, наприклад,

різке розширення судини може супроводжуватися розривом її стінки і

крововиливом у тканину.

Венозна гіперемія - це збільшення кровонаповнення органа або ділянки

тканини в результаті утрудненого відтоку крові по венах.

Порушення відтоку крові по венах може бути пов'язане з такими

чинниками:

1) внутрішньосудинними (закупорка вен тромбом або

емболом); 2) позасудинними (здавлювання вен пухлиною, рубцем,

збільшеною маткою, набряковою рідиною);

3) факторами самої судинної стінки (конституціональна

слабкість еластичного апарату вен, недостатній розвиток і

знижений тонус гладком'язових елементів їхніх стінок);

4) порушеннями загальної гемодинаміки (ослаблення функції правого

шлуночка серця, зменшення присмоктувальної дії грудної клітки,

утруднення течії крові в малому колі кровообігу).

Для венозної гіперемії характерне збільшення об'єму органа або ділянки

тканини, ціаноз, місцеве зниження температури, набряк, підвищення

тиску у венах і капіляpax застійної ділянки, уповільнення течії крові,

вихід еритроцитів за межі судинного русла (діапедез). На завершальному

етапі гіперемії можливий маятникоподібний рух крові і стаз. Тривале

розширення вен призводить до розтягнення їхньої стінки, що може

супроводжуватися гіпертрофією м'язової оболонки, явищами

флебосклерозу і варикозного розширення вен.

Місцеві зміни при венозній гіперемії пов'язані в основному з кисневим

голодуванням (гіпоксією) тканини. Гіпоксія при цьому спочатку

обумовлена обмеженням припливу артеріальної крові, а потім дією на

тканинні ферментні системи продуктів порушення обміну, наслідком чого

є порушення утилізації кисню. Кисневе голодування при венозній

гіперемії обумовлює розлади тканинного метаболізму, викликає атрофічні

і дистрофічні зміни, надмірне розростання сполучної тканини (наприклад,

цироз печінки при венозному застої, викликаному недостатністю функції

серця).

Якщо венозна гіперемія має генералізований характер, то можливим є

ряд загальних гемодинамічних порушень з важкими наслідками.

Найчастіше вони виникають при закупорці великих венозних судин -

ворітної, нижньої

порожнистої вен. Скупчення крові в зазначених судинних резервуарах (до

90 % всієї крові) супроводжується різким зниженням артеріального

тиску,порушенням живлення життєво важливих органів (серця, мозку),

може призвести до смерті.

В експерименті на тваринах нейротонічний тип артеріальної гіперемії відтворюють шляхом подразнення судинорозширювальних нервів. Так, подразнення chorda tympani (гілка n. facialis) викликає артеріальну гіперемію і посилення секреції піднижньощелепної слинної залози (дослід К. Бернара).

80. Ішемія: визначення поняття, прояви, види, причини, механізми розвитку, наслідки. Механізми ішемічного пошкодження клітин. Синдром ішемія – реперфузія.

Ішемія - це зменшення кровонаповнення органа або ділянки тканини в

результаті обмеження або повного припинення припливу артеріальної

крові. Ішемію називають ще місцевим недокрів'ям.

Прояви: Ішемія характеризується зблідненням ділянки органа, зниженням

його температури, порушенням чутливості (відчуття оніміння,

поколювання, "повзання мурашок"), больовим синдромом, зменшенням

швидкості течії крові і об'єму органа, зниженням артеріального тиску на

ділянці артерії, розташованій нижче перешкоди; зниженням напруги

кисню в ішемізованій ділянці органа або тканини, зменшенням утворення

тканинної рідини і зниженням тургору тканини, порушенням функції

органа або тканини, дистрофічними змінами.

Види: Основними типами ішемії є компресійна, обтураційна і

ангіоспастична.

Причини: Компресійна ішемія виникає в результаті здавлювання артерій

ззовні лігатурою, рубцем, пухлиною, стороннім предметом та ін.

Обтураційна ішемія є наслідком часткового звуження або повного

закриття просвіту артерій атеросклеротичною бляшкою, тромбом або

емболом. Ангіоспастична ішемія виникає внаслідок спазму артерій,

викликаного емоційним впливом (страх, хвилювання, гнів), фізичними

факторами (холод, травма, механічне подразнення), хімічними агентами,

біологічними подразниками (токсини бактерій) і т. д. В основі спазму

можуть лежати нервові рефлекторні механізми або безпосередня дія

подразників на гладкі м'язи судин (вплив вазопресину, ангіотензину II,

ендотеліну).

Механізми розвитку: Основним патогенетичним чинником розвитку змін

в ішемізованих органах і тканинах є кисневе голодування. Характер

метаболічних, функціональних і структурних порушень визначається

ступенем кисневого голодування. Важкість гіпоксії, у свою чергу,

залежить від швидкості розвитку й типу ішемії, її тривалості, локалізації,

характеру колатерального кровообігу, функціонального стану органа або

тканини. Ішемія, що виникає на ділянці повної обтурації або компресії

артерій, за інших рівних умов викликає важчі зміни, ніж при спазмі.

Ішемія, що швидко розвивається, як і тривала, протікає важче порівняно з

ішемією, що розвивається повільно, або нетривалою. Ішемія

життєвоважливих органів (мозок, серце) має важчі наслідки, ніж ішемія

нирок, легень, селезінки, а ішемія останніх - важчі, якщо порівнювати з

ішемією скелетної, м'язової, кісткової або хрящової тканини. Мозок і

серце характеризуються високим рівнем енергетичного обміну, але,

незважаючи на це, їх колатеральні судини функціонально не здатні

компенсувати порушення кровообігу. Навпаки, скелетні м'язи й особливо

сполучна тканина, завдяки низькому рівню енергетичного обміну в них,

більш стійкі в умовах ішемії. Утруднення припливу артеріальної крові при підвищеній функціональній активності органа або тканини небезпечніше,

ніж у стані спокою.

Наслідки: Ішемія веде до гострого чи хронічного ушкодження клітин. У

разі необоротності такого ушкодження розвиваються некрози (інфаркти)

або ж відбувається дифузне розростання сполучної тканини (напр.

атеросклеротичний кардіосклероз).

Механізм ішемічного пошкодження клітин. Виділяють такі стадії

патогенезу:

I. Порушення енергетичного обміну. Вони виявляють себе зниженням

ефективності циклу Кребса і тканинного дихання, активацією гліколізу, а

в кінцевому підсумку - зменшенням вмісту в клітинах макроергічних

сполук — креатинфосфату і АТФ. Порушення утворення енергії на ділянці

ішемії патогенетично пов'язане з недостатньою доставкою кисню й

необхідних для окиснення субстратів, зниженням активності й синтезу

ферментів, виходом ферментів з ушкоджених клітин, роз'єднанням

окиснення й фосфорування.

II. Порушення енергозалежних процесів у клітинах, викликане

зменшенням утворення енергії. При цьому порушуються специфічні

функції клітин (скоротлива, секреторна та ін.), механізми активного

транспорту речовин, зокрема, робота іонних насосів; знижується біосинтез

білків неколагенового типу, що беруть участь у структурній організації

клітин і тканин. В остаточному підсумку розвиваються ушкодження

клітин і некробіотичні зміни, які в найважчих випадках закінчуються

утворенням осередку некрозу - інфаркту.

III. Посилення біосинтезу компонентів сполучної тканини - колагену,

глікозаміногліканів, глікопротеїнів, що є основою для наступного

склерозування ішемізованої ділянки тканини або органа.

Синдром ішемія-реперфузія. Реперфузійні ушкодження тканин

виникають у ситуаціях, коли відновлюється кровопостачання ішемізованої

ділянки тканини або органа. Ступінь вираженості реперфузійного

синдрому залежить від об’єму ішемізованої тканини і тривалості ішемії.

При тривалій ішемії, особливо такій, що розвивається в тканинах з

відносною або абсолютною недостатністю колатерального кровообігу,

функціональне відновлення тканини не відбувається, навпаки,

посилюється її ушкодження. Відсутність кисню і поживних речовин

протягом періоду ішемії створює в тканинах умови, за яких виснажуються

і не відновлюються антиоксидантні системи. Тому відновлення циркуляції

зумовлює розвиток у зоні ішемії вільнорадикального ушкодження тканин

унаслідок утворення із кисню, що починає надходити, активних кисневих

радикалів на тлі відсутності антиоксидантного захисту.

Слід зазаначити, що ділянка ушкодження тканини при ішемії-реперфузії

велика, що є можливим , наприклад, при синдромі тривалого здавлення, то

потрапляння великої кількості БАР (біологічно-активних речовин) і метаболітів із вогнища ішемії при реперфузії в системний кровотік може

спричинити системні ефекти, аж до розвитку шоку.