Висновки

Критерії засвоєння

Рекомендована література до лекції

Основна: 1

Допоміжна: 4,5,6.

Питання для самоперевірки

Змістовий модуль 4.

Стратегія соціально відповідальної поведінки в ринковому середовищі

Мета вивчення: сприяння формування у студентів уявлення про стратегію соціально відповідальної поведінки у сфері захисту прав споживачів.

Навчальні завдання лекції:

- дослідити міжнародні та вітчизняні ініціативи у сфері захисту прав споживачів

- визначити основні принципи та напрямки впровадження КСВ у сфері захисту прав споживачів

- дослідити міжнародний та вітчизняний досвід впровадження принципів соціальної відповідальності у відносинах зі споживачами

Місце лекції в модулі і загальній структурі дисципліни: після вивчення питання стосовно взаємовідносин з працівниками.

План лекції.

1. Міжнародні і українські ініціативи в сфері захисту прав споживачів

2. Основні принципи і напрямки впровадження КСВ у сфері захисту прав споживачів

3. Міжнародний і український досвід впровадження принципів соціальної відповідальності відносно споживачів

Основні поняття теми лекції

Захист прав споживачів, сподивач, права споживачів, чесний маркетинг.

1. Міжнародні і українські ініціативи в сфері захисту прав споживачів

«Поняття «споживач» за своїм визначенням включає нас усіх», - сказав Кеннеді у своїй заяві Конгресу 15 березня 1962 року, де вперше офіційно були окреслено права людини як споживача (цей день проголошено ООН Всесвітнім днем захисту прав споживачів).

У демократично розвинених країнах споживач є керівним важелем на ринку, і держава саме через нього забезпечує свої національні інтереси, вибудовує економічну стратегію. Міжнародний досвід свідчить, що споживча політика як одна з найбільш важливих галузей державного регулювання, є інструментом, здатним впливати на соціальний клімат та формувати позитивне ставлення населення до влади.

Фундаментальна функція «державне гарантування захисту прав споживачів» була за­кладена Генеральною Асамблеєю ООН у 1985 році в «Керівних принципах для захисту інтересів споживачів», до яких приєдналась Україна, і які зобов'язують уряди країн, осо­бливо тих, що розвиваються, дотримуватися цих положень при формуванні концепції державної політики.

Свій внесок також зробила Хартія захисту споживачів, прийнята у 1973 році. Керівні принципи ООН було ухвалено 9 квітня 1985 року. Активну позицію у розробці та вдосконаленні прав споживачів займають Всесвітня Організація Союзів Споживачів, Європейське бюро споживачів. У1936 році з'явилася Національна асоціація споживачів у США, в 1951 році - у Франції, в 1957 році-у Великобританії.

Інтенсивно напрямок політики захисту прав споживачів почав розвиватися лише з по­чатку 90-х років минулого століття. Однак фундаментальні права, закріплені в статті 153 Договору про Європейську Спільноту, були вперше перераховані у Програмі дій в сфері захисту прав споживачів, запропонованій Комісією ЄС у 1975 р. У цьому документі пе­редбачено п'ять фундаментальних прав, на яких повинно ґрунтуватися законодавство Європейської Спільноти у цій сфері, зокрема:

право на здоров'я і безпеку: товари і послуги не повинні становити загрози за нормальних умов їх використання;

право на захист економічних інтересів: споживач має бути захищений від зловживань виробників/продавців;

право на відшкодування збитків: споживач має право на негайне відшкодування моральної і матеріальної шкоди від неякісних товарів і послуг;

право на інформацію та навчання: достатня інформація і доступ до неї мають бути належним чином надані з метою сприяння споживачам у здійсненні вибору товарів і послуг, їх безпечного та ефективного використання;

право на представництво: зміни до законодавства, що впливатимуть на інтереси споживачів, мають бути узгоджені з представницькими організаціями споживачів.

Цікаво, що деякі експерти стверджують, що єдиного визначення поняття «споживач» в законодавстві ЄС немає. Це поняття визначено в Директивах ЄС, що вважаються актами вторинного законодавства, залежно від предмету регулювання цієї Директиви. Якщо уза­гальнити надані у директивах визначення, то можна сказати, що споживачем в ЄС є тільки фізична особа, яка придбаває товар, послуги тощо, для особистих (зокрема сімейних) потреб.

Загалом напрями регулювання споживчого сектора в ЄС можна поділити на дві загальні категорії: горизонтальні та галузеві директиви.

Прикладами горизонтальних директив є Директива про загальну безпеку продукції 2001/95/ЄС; Директива про оманливу рекламу 97/55/ЄС з доповненнями, внесеними Директивою про порівняльну рекламу 84/450/ЄЕС, Директива про індикативні ціни 1998/6/ЄС, Директива про недобросовісні умови споживчих контрактів 93/13/ЄЕС і Директива про продаж споживчих товарів і асоційованих гарантій 99/44/ЄС.

Прикладами галузевих директив є директиви про харчову продукцію 2000/13/ЄС, про косметичні засоби 76/768/ЄЕС, про найменування текстильної продукції 96/74/ЄС, про медичну продукцію для застосування людьми 2001/83/ЕС, про комплексні тури 90/314/ ЄЕС, про захист прав споживачів при укладенні договорів поза бізнес-приміщеннями 85/577/ЄЕС, про споживче кредитування 87/102/ЄЕС, про контракти за умов дистанційної торгівлі 97/7/ЄС, про вимірювальні прилади 2004/22/ЄС та про набуття права використання нерухомого майна протягом певного часу 94/47/ЄС.

Якщо розглянути директиви «старого» та «нового» підходів, то директиви щодо продукції, створені до прийняття «нового підходу», не враховують європейських ви­мог безпеки (маркування знаком «СЄ»), тому вони вважаються «директивами старого підходу». Безпосередньо в текстах таких документів старого підходу містилися всі технічні деталі, що полегшувало законодавства; з іншого боку, директиви вимагали постійного перегляду для пристосування до технічного прогресу, що потребувало чимало часу.

В директивах «нового підходу», які застосовуються сьогодні для продукції різних типів, нормування такої продукції базується на загальному форматі і обмежене лише «Основ­ними вимогами до охорони здоров'я та безпеки». Логічне обґрунтування «директив нового підходу» полягає в тому, щоб встановити лише мінімальні стандарти (так звану «мінімальну гармонізацію») для всіх держав - членів ЄС і тим самим сприяти вільному переміщенню продукції в межах внутрішнього ринку. Всі виробники, представництва та імпортери повинні бути в змозі довести, що їхня продукція відповідає мінімальним вимо­гам безпеки, передбаченим директивами.

Захист прав споживачів передбачено у так званих установчих документах (первинне зако­нодавство) - Договорі про Європейську Спільноту (ст. 153). Для розвитку положень ст. 153 Договору про Європейську Спільноту приймають акти вторинного законодавства - регламенти, директиви, рекомендації, рішення. Здебільшого це директиви.

Документів у сфері захисту прав споживачів ухвалено досить багато. Однак основними визнано 8 директив, які стануть основою уніфікації законодавства у цій сфері і фактично є документами «доробку Спільноти»:

Директива 85/577/ЄЕС від 20.12.1985 про захист прав споживачів при укладенні договорів поза межами торговельних приміщень та офісів.

Директива 90/314/ЄЕС від 13.06.90 про організовану туристичну подорож, канікули та турне.

Директива 93/13/ЄЕС від 05.04.1993 про несправедливі умови в контрактах зі споживачами.

Директива 94/47/ЄС від 26/10/1994 про захист покупців щодо деяких аспектів договорів стосовно прав покупців, що використовують нерухоме майно протягом певного часу.

Директива 97/7/ЄС від 20.05.1997 про захист споживачів в договорах, які укладають на відстані.

Директива 98/6/ЄС від 16.02.1998 про захист прав споживачів при встановленні цін на товари, пропоновані споживачам (щодо встановлення цін).

Директива 98/27/ЄС від 19.05.1998 про накладення судових заборон. «Судова заборона» - це наказ, який видає судовий орган і відповідно до якого певна особа зобов'язана щось виконати або утриматися від виконання визначеної дії.

Директива 1999/44/ЄС від 25.05.1999 про деякі аспекти продажу споживчих товарів і пов'язаних з цим гарантій.

18 липня 2003 року Комісія ЄС прийняла пропозицію стосовно Регламенту щодо співробітництва у галузі захисту прав споживачів. Його мета - встановити контакт між національними правоохоронними органами, забезпечивши можливість скоординованої діяльності, спрямованої проти торгівців-шахраїв, які зловживають свободою внутрішнього ринку для введення споживачів у оману. Прийнятий регламент ліквідував бар'єри, що перешкоджали інформаційному обмінові та співпраці, а також забезпечив можливість правоохоронним органам вимагати і забезпечувати здійснення заходів з боку своїх партнерів в інших державах - членах ЄС.

Протягом декількох років споживчу політику в межах ЄС переглядають для кращого реа­гування на зростаючу конкуренцію в глобальній економіці, а також на потреби громадян у поліпшенні захисту їхніх споживчих інтересів, особливо у транскордонній торгівлі. Для цього 13 березня 2007 року Рада Європи та Європейський Парламент ухвалили Споживчу програму на 2007 -2013 рр., спрямовану на досягнення таких цілей:

забезпечити високий рівень захисту прав споживачів, головним чином через вдоскона­лене надання інформації з питань, що стосуються споживачів, поліпшене консультування та краще представництво інтересів споживачів;

забезпечити ефективне застосування правил захисту прав споживачів, особливо че­рез розвиток співробітництва між органами влади та організаціями, відповідальними за практичне виконання споживчого законодавства, інформування, освіту та розв'язання конфліктів, пов'язаних зі скаргами споживачів.

Стратегія базується на основних 5 положеннях:

створення єдиного законодавства в сфері захисту прав споживачів;

створення єдиної жорсткої системи вимог компенсації за неякісні товари;

удосконалення законодавства стосовно безпеки товарів;

посилення ролі споживачів у політиці ЄС через створення спільного ринку;

покращення інформування споживачів.

На реалізацію Стратегії на цей період передбачено виділити 156.8 млн. євро. Забезпечувати виконання законодавства Європейського Союзу є обов'язком держав - членів ЄС згідно статті 10 Угоди про створення ЄС, яка вимагає від держав - членів ЄС вживати всіх необхідних заходів, щоб забезпечити виконання своїх зобов'язань, які випливають з Угоди. Також законодавство Союзу містить явні вимоги до держав - членів ЄС щодо діяльності з ринкового нагляду. Застосовано принцип пріоритетності нижчої ланки у прийнятті рішень, тому держави - члени ЄС мають самостійно визначати адміністративні структу­ри, які використовуватимуть для виконання своїх зобов'язань у цій сфері.

Україна першою серед республік колишнього Союзу прийняла Закон «Про захист прав споживачів». Для практичної реалізації Закону було створено Державну інспекцію із захисту прав споживачів, яка в 1992 році набула статусу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів, який пізніше було введено до складу Державного комітету з питань технічного регулювання і споживчої політики (надалі - Держспоживстандарт) України.

Процес становлення та формування системи захисту прав споживачів ґрунтується на статті 42 Конституції України, згідно з якою «держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт».

У статті 50 головного закону України встановлено: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шко­ди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена».

Захист прав споживачів забезпечується Законом України «Про захист прав споживачів». Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) та виробниками, виконавцями, продавцями різних форм власності, а також встановлює права споживачів, а також визначає поняття «споживач», згідно якого споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції (роботи, послуги, що реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на:

захист своїх прав державою;

належну якість продукції та обслуговування;

безпеку товарів (робіт, послуг);

необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця);

відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством;

звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав;

об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Законодавство щодо захисту прав споживачів складається також з низки нормативно-правових актів різних рівнів. Це закони України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. № 270, «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 1 лютого 1998 р. № 113, «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. № 2408, «Про підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 р. № 2406, «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту ети­лового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 груд­ня 1995 р. № 481, декрети Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додер­жанням стандартів, норм і правил і відповідальність за їх порушення» від 8 квітня 1993 р. № 30 та ін.

Захист прав споживачів у сфері торгівлі забезпечується відповідними положеннями законів України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя на­селення», «Про пестициди і агрохімікати», «Про застосування реєстраторів розрахун­кових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», «Про лікарські засоби», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про вилучення з обігу, перероблення, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм».

Окрему групу актів законодавства становлять закони України, які регулюють відносини за участю споживачів у відповідних сферах життєдіяльності. До таких актів можна віднести закони України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. № 324, «Про страхування» від 7 бе­резня 1996 р. № 85, «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р. № 1280 та ін. Зазначені закони базуються на основних вимогах Закону України «Про захист прав споживачів».

Особливу категорію складають закони, що забезпечують право споживача на отриман­ня якісної інформації, в тому числі про товари (роботи, послуги). До них, зокрема, на­лежать закони України: «Про інформацію», «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні», «Про науково-технічну інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про рекламу» та «Про видавничу справу».

Підстави та процедура притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживачів також закріплені в документах законодавчого органу влади: Законі України «Про захист прав споживачів», Цивільному кодексі України, Цивільно-процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кримінальному кодексі України та інших нормативних актах.

У 1989 році була зареєстрована громадська організація «Українська асоціація споживачів», яка взяла на себе відповідальність працювати за міжнародними правовими нормами. У 2000 році підписано Угоду про основні напрямки співробітництва держав-учасників СНД в галузі захисту прав споживачів, в 1992 році в нашій країні створено перший державний орган із захисту прав споживачів - Держспоживзахист України (нинішній Держспоживстандарт України), і нашу державу першою серед країн СНД було обрано рівноправним членом Ради Міжнародної організації з стандартизації. У 2003 році створе­но громадську організацію «Спілка споживачів України».

В Україні діють також певні європейські директиви в межах міжнародних угод, підписаних нашою країною, які доповнюють вітчизняне законодавство про захист прав та інтересів споживачів нормами, визнаними у світовій та європейській спільноті, зокрема звернення до Страсбурзького суду.

Україна першою серед країн СНД у вересні 2004 року стала членом Ради Міжнародної організації із стандартизації (150). До складу цієї впливової міжнародної організації вхо­дять національні органи з стандартизації 48 країн світу. В Україні протягом останніх двох років розроблено та впроваджено 18 технічних регламентів з підтвердження відповідності конкретних видів продукції, що запроваджують в державі європейські директиви, розро­блялись коментарі до міжнародного стандарту із соціальної відповідальності, наразі - розробляється національний стандарт із соціальної відповідальності.