2. Прагматизм пізньої класики

Томас Роберт Мальтус

(1766 − 1834)

Дворянин за походженням, випускник Кембриджу і згодом священик, а з 1805 р. – професор сучасної історії та політекономії коледжу Ост-Індської компанії.

Основні твори – „Дослідження закону народонаселення”(1798), Дослідження про природу і зростання ренти” (1815), „Принципи політичної економії, що розглядаються у розрахунку на їх практичне застосування” (1820).

Методологія досліджень. Мальтус зводить економічні закономірності до природної основи і відстоює визначальний вплив на економіку природних факторів, виходячи з обмеженості ресурсів і неможливості безмежного удосконалення природи самої людини. Тому завданням політичної економії вчений вважає пошук закономірностей, які сприяють збільшенню матеріального багатства суспільства.

Інструментарій наукових досліджень Мальтуса відзначається певною новизною: він уперше намагається оперувати величинами приросту, ілюструючи закон спадної родючості земельних ділянок, а також, застосовуючи широкі масиви статистичних даних, здійснює першу спробу прогнозування тенденцій економічного розвитку. Разом з цим, ми бачимо в теорії вченого і певні спроби макроекономічного аналізу, зокрема, простого агрегування, яке він блискуче запровадив при формулюванні категорії “ефективного попиту”. Отже, Мальтус поєднує ідеї класицизму і, одночасно, стоїть біля витоків зовсім нової методології, яку надалі будуть називати неокласичною теорією або “економікс”.

Теорія народонаселення базується на даних статистичних досліджень, проведених Бенджаміном Франкліним щодо чисельності населення американських колоній. Провівши необхідні розрахунки, Мальтусу вдалося встановити, що населення подвоюється приблизно кожні 20 років. Звідси він зробив висновок, що за наявності необмежених ресурсів для забезпечення життя чисельність населення може зростати у геометричній прогресії. Цю закономірність у темпах зростання населення вчений пов’язує з такими факторами:

1) Площа землі, придатна для сільського господарства, обмежена на Земній кулі.

2) Різні земельні ділянки мають неоднакову родючість і в міру розширення посівних площ доводиться використовувати гірші землі.

3) Якщо до однієї і тієї самої ділянки землі прикладати більше праці, то це не приведе до збільшення врожаю з неї у тій самій пропорції. Так, два працівники оброблять землю краще, ніж один, що безумовно позначиться на збільшенні врожаю. Однак, залучення нових працівників у кінці кінців не буде давати зростаючої віддачі, оскільки врожай залежить не тільки від праці, але й від природної родючості ґрунту.

Провівши розрахунки, Мальтус дійшов висновку: як би людство не намагалося, кількість продуктів, які можна отримати із сільського господарства, може рости тільки в арифметичній прогресії. “Приймемо населення земної кулі, –пише Мальтус,–на даний час як тисячу мільйонів. Людська природа розмножувалась би як 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256, у той час як засоби існування зростали б як 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. Через два століття народонаселення відносилось би до засобів існування, як 256 до 9; через три століття, як 4096 до 13, а через дві тисячі років відношення це було б безмежним і невизначеним”.

Оскільки арифметична прогресія зростає повільніше, ніж геометрична, то людству загрожує голодна смерть. Отже, “… для того, щоб наявне населення мало відповідні продукти, необхідно щоб розмноження постійно затримувалося яким-небудь вищим законом”. Розглядаючи фактори, які стримують розмноження, Мальтус поділяє їх на дві групи: попереджувальні та руйнівні. Перші носять добровільний характер і спрямовані на “моральну поведінку” людини (статева помірність, пізні шлюби, безшлюбність, удівство). До других Мальтус відносить “… усі шкідливі для здоров’я заняття, всяку працю, грубу, надмірну і ту, що піддає людину загрозам стихії, крайню бідність, погане піклування про дітей, нездорові умови життя у великих містах, всілякі надмірності, хвороби, епідемії, війну, чуму, голод”. Мальтус вважає, що протидіяти факторам, які стримують народжуваність, не в змозі “… жодна форма уряду, жоден проект виселення, ніякі благодійні установи, ніяка енер-гетична діяльність або удосконалене застосування праці.” Тобто, він вважає свою теорію народонаселення законом природи, якому слід підкоритися.

Теорія вартості і доходів.Вартість Мальтус пов’язує із затратами на виробництво товару, до яких відносить затрати живої та опредмеченої праці, а також прибуток на авансований капітал. Останній кваліфікується вченим як надлишок над працею, що була затрачена при виробництві, тобто як номінальна надбавка до витрат, що виникає в результаті продажу товару за більш високою ціною. Щодо інших доходів, то в теорії Мальтуса вони є породженням затрат на працю, капітал і землю.

Теорія відтворення. Розглядаючи сукупні доходи суспільства, Мальтус наголошує, що вони для повної реалізації продукту повинні дорівнювати сумі витрат на фактори виробництва. Доки інвестиції покривають різницю між доходами і витратами, доти реалізація продукту буде повною. Якщо заощадження не інвестуються, то споживання знижується, а це супроводжується зниженням попиту, цін, прибутків і, як наслідок, – тимчасовою зупинкою виробництва. Остання буде мати місце доти, доки у виробників не з’явиться стимул у вигляді зростання прибутку. Це можливо лише за рахунок зростання “ефективного попиту”, під яким Т. Мальтус розуміє такий рівень попиту, який викликає довготривалу пропозицію з достатнім прибутком.

Реалії періоду, коли жив і працював Мальтус, показували, що фактичний попит у суспільстві, який формують робітники, підприємці та невиробничий клас, суттєво відстає від ефективного. Такий стан речей учений пов’язує з тим, що в робітників заробітна плата завжди менша від маси випущеного продукту, а підприємці повинні нагромаджувати частину доходу для подальшого інвестування. Отже, на думку Мальтуса, для того, щоб прибуток реалізовувався, потрібні покупці, які не є продавцями і одночасно не виступають виробниками. Ця категорія людей повинна мати достатні грошові суми як для оплати номінальної надбавки прибутку, так і для оплати виробленої вартості. Для цієї ролі Мальтус вибрав невиробничі верстви населення (землевласники, церковні служителі, чиновники), які формують попит без пропозиції і, тим самим, урівноважують перевагу пропозиції над попитом. Саме вони і створять необхідну величину “ефективного попиту”.