Тема 9. Неокласика хх століття. Неолібералізм

Неокласична теорія у ХХ столітті еволюціонувала в бік посилення макроекономічного характеру досліджень при збереженні основних принципів лібералізму. У даній темі розглядаються основні причини зміни характеру неокласичних досліджень, визначаються теоретико-методологічні підходи до аналізу змішаної економіки, встановлюються специфічні особливості неоліберальних і консервативних шкіл неокласичного напряму.

З середини ХХ століття у неокласичній теорії відбуваються процеси, пов’язані з модернізацією її теоретичного та аналітичного інструментарію для того, щоб досліджувати нові макроекономічні проблеми.

Iсторичнi умови

1. Новий виток розвитку НТР і необхідність зміни структури суспільного капіталу на користь працезбережних технологій і капіталомісткого виробництва.

2. Поєднання інфляційних процесів з уповільненням темпів економічного зростання і масовим безробіттям (стагфляція).

3. Зростання соціальних витрат держави як основи її регулюючого впливу на сукупний попит, падіння стимулів до нагромадження капіталу, заощаджень і застосування нових технологій.

4. Прискорення процесів інтернаціоналізації, поширення міжнародних монополій і функціонування системи недосконало конкурентних ринків.

Особливостi економiчних поглядiв

1. Ренесанс ліберальних ідей у плані відстоювання концепції природного порядку, підтримання вільної торгівлі й звуження ролі державної влади. Формування неолібералізму.

2. Предметом дослiдження здебiльшого виступають не кiлькiснi, а якiснi, iнституцiональнi проблеми.

3. Поряд з мікроекономічним застосовується макроекономiчний пiдхiд до аналiзу економiчної дiйсностi.

4. Проголошується ідея iндивiдуальної свободи на основi приватної власності; а також висловлюється думка про необхідність державного регулювання iнституцiональних основ формування прибутку i конкуренцiї.

9.1. Ордолібералізм Фрайбурзької школи

На основi iдей неокласики, молодої iсторичної школи та лiберальних ідей класичної полiтекономiї у 30 – 40-х роках ХХ ст. в Німеччині зароджується неоліберальна течія, біля витоків якої стояли вчені Фрайбурзького університету В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов, А. Мюллер-Армак, Л. Эрхард. Вони доповню-ють методологічний арсенал неокласики інституціональним підходом і на цій основі створюють теоретичні моделі економіки, в яких поєднується саморегулюючий механізм вільного ринку з обмеженим державним регулюванням. Нижче подаємо коротку характеристику поглядів одного з представників фрайбурзької школи.

Вальтер Ойкен

(1891 − 1950)

Нiмецький економiст, викладач Фрайбурзького унiверситету.

Основний твір – „Основи національної економіки” ( 1947).

Методологія досліджень. Ойкен робить спробу створити методологічну основу економічного аналізу, відхиляючи деякі постулати історичної школи, яка відстоювала описовий, індуктивний, міждисциплінарний підхід, а також маржиналістські абстрактні, позаісторичні моделі.

Натомість учений розробляє новий методологічний підхід, у якому поєднує теоретичну однорідність й історичну багатоманітність явищ, наголошуючи на необхідності поєднання в економічних дослідженнях теоретичного й емпіричного аналізу. Економічна теорія, на його думку, повинна займатися дослідженням кількісних взаємозалежностей у повсякденному господарському процесі й пізнанням інституціонального середовища, де відбуваються економічні процеси.

Теорія господарського порядку. Розглядаючи повсякденні проблеми окремої людини та окремого господарства, учений робить висновок, що господарські рішення економічних суб’єктів приймаються під впливом двох груп факторів, а саме:

Перша група (клімат, наявність природно-мінеральних ресурсів, величина працездатного населення тощо) не залежать від людини.

Друга (закони, господарсько-політичні рішення, інститути, що визначають характер економічного управління) – створюються, підтримуються і змінюються тільки під впливом суспільства.

Тому в кожній економічній системі існує господарський порядок − сукупність усіх формальних і неформальних суспільних інститутів, що сприймається окремими господарствами як середовище, незалежне від їхньої волі, але яке необхідно враховувати у прийнятті господарських рішень. Основними складовими господарського порядку Ойкен вважає:

а) свободу конкуренцiї, яка забезпечує ефективнiсть ринкової системи;

б) вiльнi цiни як регулюючий iнструмент в умовах конкуренцiї являють собою сигнал рiвня обмеженностi ресурсiв i важіль для їх перерозподiлу мiж галузями виробництва;

в) “державнi проблеми” − стабiльнicть грошей, вiльний доступ до ринкiв, гарантiя недоторканності приватної власностi, сталiсть i послiдовнicть економiчної полiтики.

Господарський порядок може встановлюватись переважно державою або ж виникати спонтанно в ході історичного розвитку. Однак він не існує поза державною політикою. „Держава, по суті, обмежується формуванням економічного устрою, тоді як саме по собі регулювання і рух господарського процесу відбувається спонтанно”, − вважає вчений.

Типологія економічних систем. Економічні системи відрізняються одна від одної принципами і правилами господарювання та управління. Серед усiх господарських систем учений видiляє два “чистих” типи:

1. Централiзовано-кероване господарство – система, у якій повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, що виходять з одного центру. У свою чергу таке господарство можна поділити на такі групи:

а) індивiдуальне (рабовласницька латифундія, феодальне помістя);

б) централiзовано-адмiнiстративне (плановий соцiалiзм, командна економі-ка нацизму).

2. Господарство обмiну (ринкове) – система, у якій суб’єкти самостійно розробляють плани і вступають в економічні відносини між собою у формах, відповідних формам ринку (конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія індивідуального або картельного типу).

У реальному життi iдеальнi (“чисті”) типи економiчних систем не iснують. Той чи iнший порядок у конкретнiй країнi i в конкретний час являє собою певне поєднання чистих типiв господарства. Найбiльш привабливим з економiчної точки зору вважається соціально вільне ринкове господарство, основними принципами якого є свобода особистості та підприємництва. Держава повинна створювати умови для його функціонування і запобігати деформаціям, які може спричинити діяльність владних економічних структур.