Рудольф Гі­ль­фе­р­динг

(1877 − 1941)

Еко­но­міст, ви­да­т­ний по­лі­тич­ний ді­яч, ре­да­к­тор га­зе­ти ні­ме­ць­кої со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ти­ч­ної пар­ті­ї, мі­ністр фі­нан­сів Вей­мар­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки.

Ос­но­в­ний твір – “Фі­на­н­со­вий ка­пі­тал” (1910).

1. Ана­лі­зує про­цес фо­р­му­ван­ня фі­к­ти­в­но­го ка­пі­та­лу, фо­н­до­вих бірж та роль остан­ніх на ри­н­ку фі­нан­со­во­го ка­пі­та­лу.

2. Уво­дить ка­те­го­рію фі­на­н­со­вого ка­пі­талу, яка ві­до­бра­жає про­цес мо­бі­лі­за­ції та кон­це­н­т­ра­ції ба­н­ків­сь­ко­го ка­пі­та­лу і йо­го зро­щен­ня з про­ми­с­ло­вим.

3. Фо­р­мує ос­но­в­ні ри­си ім­пе­рі­а­лі­з­му:

а) фі­нан­со­вий ка­пі­тал;

б) ко­ло­ні­а­лізм.

Ми­хай­ло Іва­но­вич Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий

(1868 − 1919)

Професор політекономії Київського та Санкт-Петербурзького університетів

Ос­но­в­ні тво­ри – “Пе­рі­о­ди­ч­ні про­ми­с­ло­ві кри­зи” (1894), “О­с­но­ви по­лі­тич­ної еко­но­мі­ї” (1909), “Со­ці­а­ль­ні ос­но­ви ко­о­пе­ра­ції” (1919) .

Ме­то­до­ло­гі­я досліджень. Учений вважає, що по­лі­тич­на еко­но­мія вивчає су­час­ний го­с­по­дар­сь­кий лад у йо­го іс­то­ри­ч­но­му роз­ви­т­ку і має опи­са­ти характерні для нього яви­ща та сфо­р­му­ва­ти на цій ос­но­ві си­с­те­му на­у­ко­вих по­нять, виходячи із ін­те­ресів лю­ди­ни вза­га­лі, не­за­ле­ж­но від її ставлення до то­го чи ін­шо­го кла­су.

Окрім роз­ро­б­ки си­с­те­ми ос­но­в­них по­нять, на­у­ка по­ви­нна по­яс­ню­ва­ти яви­ща, тоб­то у кі­н­це­во­му ра­ху­н­ку зво­ди­ти їх до при­чин­но-­фу­н­к­ці­о­на­ль­них за­ле­ж­но­с­тей і за­ко­нів. У цій сфері, на­го­ло­шує вчений, вже не можна здійснювати аналіз на основі теологічних і етичних норм. В ній не­об­хід­но спи­ра­ти­ся на об’­єк­ти­в­ні ме­то­ди ін­ду­к­ції та де­ду­к­ці­ї.

Ви­хо­дя­чи з та­ких ме­то­до­ло­гі­ч­них прин­ци­пів, уче­ний здій­с­нює свої основ­ні на­у­ко­ві роз­ро­б­ки, у яких по­єд­ну­ють­ся ма­те­рі­а­лізм Ма­р­к­са і суб’єктивізм ав­с­т­рій­сь­кої шко­ли, теоретичні надбання соціального напряму історичної школи і філософія кантіанства.

Те­о­рія цін­но­с­ті. У про­це­сі сво­їх роз­ду­мів про цін­ність економіст робить висно­во­к, що те­о­рія гра­ни­ч­ної ко­ри­с­но­с­ті не суперечить теорії вартості. Працю­ю­чи над си­н­те­зом да­них кон­це­п­цій, М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий вва­жає за необ­хід­не роз­ме­жу­ва­ти центра­ль­ні ка­те­го­рії те­о­рії цін­но­с­ті і по­до­ла­ти один із не­до­лі­ків тру­до­вої те­о­рії цін­но­с­ті Ма­р­к­са, який пе­ре­оці­нив зна­чен­ня пра­ці у ство­рен­ні ва­р­то­с­ті то­ва­ру і, по су­ті, ство­рив не тру­до­ву те­о­рію ва­р­то­с­ті, а теорію аб­со­лю­т­ної тру­до­вої цін­но­с­ті. “Тру­до­ва цін­ність Ма­р­к­са, − пи­ше вчений, − є не що ін­ше, як тру­до­ва ва­р­тість. Але по­ми­л­ка Ма­р­к­са − не термінологі­ч­ного характеру. Маркс не тіль­ки на­звав су­с­пі­ль­но ­не­о­б­хі­д­ну пра­цю цін­ні­с­тю то­ва­ру, але й по­стій­но на­ма­га­в­ся зве­с­ти мі­но­ві від­но­си­ни то­ва­рів один до од­ного­…­Ті­ль­ки зо­всім ро­зі­рва­в­ши по­нят­тя цін­но­с­ті й ва­р­то­с­ті, ми мо­же­мо по­бу­ду­ва­ти ло­гі­ч­но правильну і ту, що по­го­джується з фа­к­та­ми, те­о­рію цінно­с­ті й ва­р­то­с­ті”. То­му М. Ту­ган-Ба­ра­нов­сь­кий вво­дить у на­у­ко­ву практику но­ві те­р­мі­ни:

а) тру­до­ва ва­р­тість го­с­по­дар­сь­ких благ, “під якою слід ро­зу­мі­ти пра­цю, затра­че­ну на ви­ро­б­ни­ц­т­во го­с­по­дар­сь­ко­го пред­ме­та”;

б) ва­р­тість, кваліфіковану як “го­с­по­дар­сь­ку ви­тра­ту, здій­с­не­ну для при­дбан­ня господарсько­го пред­ме­та”.

Цін­ність же, на думку вченого, “ви­з­на­ча­єть­ся ті­єю ко­ри­с­тю, яку ми до­бу­ва­є­мо з цих ре­чей, точніше ка­жу­чи: ко­ри­с­ні­с­тю остан­ньої одиниці ре­чей цьо­го ро­ду”, тобто граничною ко­ри­с­ні­с­тю.

Надалі М. Ту­ган-Ба­ра­нов­сь­кий виділяє фа­к­то­ри, що ви­зна­ча­ють то­ва­р­ний за­пас, який, у свою чергу, впливає на значення граничної корисності, і робить висновок, що цей запас за­ле­жить від ­по­ді­лу пра­ці між рі­з­ни­ми га­лу­зя­ми ви­ро­б­ни­ц­т­ва. “Гра­ни­ч­на кори­с­ність – ко­ри­с­ність остан­ніх оди­ниць ко­ж­но­го ро­ду про­ду­к­тів – змі­ню­єть­ся за­ле­ж­но­ від об­ся­гів ви­ро­б­ни­ц­т­ва. Ми мо­же­мо зни­жу­ва­ти або підвищувати гра­ни­ч­ну ко­ри­с­ність шля­хом роз­ши­рен­ня або ско­ро­чен­ня виробни­ц­т­ва. На­впаки, тру­до­ва ва­р­тість оди­ни­ці продукту − це щось об’єктивно да­не, що не за­ле­жить від на­шої во­лі. Звід­си ви­пли­ває, що при скла­дан­ні господар­сь­ко­го пла­ну ви­зна­ча­ль­ним мо­ме­н­том має бу­ти тру­до­ва ва­р­тість, зумо­в­ле­ним – гра­ни­ч­на ко­ри­с­ність. Го­во­ря­чи ма­те­ма­ти­ч­ною мо­вою, гра­ни­ч­на ко­ри­с­ність має бу­ти фу­н­к­ці­єю тру­до­вої ва­р­то­с­ті”.

За­ле­ж­ність між гра­ни­ч­ною ко­ри­с­ні­с­тю і тру­до­вою ва­р­ті­с­тю М. Ту­ган-Бара­нов­сь­кий ви­во­дить на ос­но­ві сфо­р­мо­ва­ної ним те­о­ре­ми, згі­д­но з якою “ко­рисність остан­ніх оди­ниць ві­ль­но від­тво­рю­ва­них про­ду­к­тів ко­ж­но­го ро­ду – їх гра­ни­ч­на ко­ри­с­ність – має бу­ти обе­р­не­но про­по­р­цій­ною від­но­с­ній кі­ль­ко­с­ті цих про­ду­к­тів, що ви­ро­б­ля­ють­ся в оди­ни­цю ро­бо­чо­го ча­су, ін­ши­ми сло­ва­ми, має бу­ти пря­мо про­по­р­цій­ною тру­до­вій ва­р­то­с­ті тих самих про­ду­к­тів”.

От­же, “…гра­ни­ч­на ко­ри­с­ність ви­зна­чає, у пе­р­шій ін­ста­н­ції, роз­ці­н­ку го­с­по­дар­сь­ких пред­ме­тів. Але са­ма гра­ни­ч­на ко­ри­с­ність по від­но­шен­ню до ві­ль­но від­тво­рю­ва­­них про­ду­к­тів, ви­зна­ча­єть­ся у дру­гій ін­ста­н­ції тру­до­вою ва­р­ті­с­тю остан­ніх”.

Со­ці­а­ль­на те­о­рія до­хо­дів. Ви­зна­ча­ю­чи до­хо­ди су­с­пі­ль­с­т­ва, М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий на­го­ло­шує на не­об­хід­но­с­ті їх до­слі­джен­ня з по­зи­цій іс­то­ри­ч­но­го та со­ці­а­ль­но-­кла­со­во­го під­хо­ду. Всі іс­ну­ю­чі в еко­но­мі­ч­ній те­о­рії під­хо­ди він вва­жає не­до­с­ко­на­ли­ми, оскільки во­ни спрямовані на фо­р­му­ван­ня те­о­рії роз­по­ді­лу залежно від те­о­рії цін­но­с­ті. Здійснюючи ак­ти об­мі­ну, ін­ди­ві­ди вже со­ці­а­ль­но не­рі­в­ні, тому що вони на­ле­жать до рі­з­них кла­сів су­с­пі­ль­с­т­ва. Ця не­рі­в­ність ві­до­бра­жа­єть­ся у до­хо­дах, які впли­ва­ють на об­мін без­по­се­ре­д­ньо.

Рі­з­ні ка­те­го­рії до­хо­дів – це скла­д­ний ре­зуль­тат бо­ро­ть­би со­ці­а­ль­них кла­сів за зро­с­тан­ня на­ле­ж­ної їм ча­с­т­ки су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту. За­ро­бі­т­на пла­та – це до­хід, з яко­го жи­ве працівник і який він отри­мує в об­мін на свою пра­цю, яка про­да­єть­ся ка­пі­та­лі­с­ту. Об’­єк­том про­да­жу при на­й­ман­ні працівників є ро­бо­ча си­ла. Остання – це спе­ци­фі­ч­ний то­ва­р, він ре­а­лі­зу­єть­ся за ці­ною, що до­рі­в­нює за­ро­бі­т­ній пла­ті. Її роз­мір, вважає вчений, “ви­з­на­ча­єть­ся дво­ма умо­ва­ми: про­ду­к­тив­ні­с­тю су­с­пі­ль­ної пра­ці, яка вста­но­в­лює те, на­скі­ль­ки ве­ли­кий су­с­пі­ль­ний про­дукт, що по­ви­нен бу­ти по­ді­ле­ний між су­с­пі­ль­ни­ми кла­са­ми; со­ці­а­ль­ною мі­ц­цю ро­бі­т­ни­чо­го кла­су, від якої за­ле­жить роз­мір ча­с­т­ки су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту, що потрапляє до праців­ни­ка”. Та­ким чи­ном, вста­но­в­лен­ня за­ро­бі­т­ної пла­ти на пе­в­но­му рі­в­ні зав­жди є на­с­лід­ком бо­ро­ть­би ро­бі­т­ни­ків і ка­пі­та­лі­с­тів за отримання бі­ль­шої ча­с­ти­ни су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту.

До­хід кла­су ка­пі­та­лі­с­тів – при­бу­ток – ґру­н­ту­єть­ся не на пра­ці, а на во­ло­дін­ні ка­пі­та­лом – про­ду­к­том люд­сь­кої пра­ці, який ви­ко­ри­с­то­ву­єть­ся для оде­р­жан­ня не­тру­до­во­го до­хо­ду. Це стає можливим завдяки наявності спе­ци­фі­ч­них вза­є­мо­від­но­си­н ро­бі­т­ни­ка і ка­пі­та­лі­с­та, що да­ють остан­ньо­му мо­ж­ли­вість екс­плу­а­та­ції на­й­ма­ної пра­ці й ви­лу­чен­ня до­да­т­ко­вої ва­р­то­с­ті. От­же, при­бу­ток – це до­хід, осно­ва­ний на екс­плу­а­та­ції ро­бі­т­ни­ка ка­пі­та­лі­с­том. Фа­к­то­ри, що ви­зна­ча­ють при­бу­ток, скла­да­ють­ся із про­ду­к­ти­в­но­с­ті су­с­пі­ль­ної пра­ці, соціальних відносин між ка­пі­та­лі­с­тами і ро­бі­т­ни­ками, а також швид­ко­сті обі­гу су­с­пі­ль­но­го ка­пі­та­лу.

При­бу­ток і за­ро­бі­т­на пла­та ви­сту­па­ють як дві ча­с­ти­ни су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту і то­му їх ве­ли­чи­на за­ле­жить від си­ли фа­к­то­рів, яки­ми во­ни ви­зна­ча­ю­ть­ся. Отже, ці два до­хо­ди перебувають в обе­р­не­ній за­ле­ж­но­с­ті: чим бі­ль­ший при­бу­ток, тим ме­н­ша за­ро­бі­т­на пла­та і на­впа­ки. Са­ме то­му за­ро­бі­т­на пла­та і при­бу­ток фо­р­му­ють­ся у ре­зуль­та­ті вза­є­мо­від­но­син пра­ці й ка­пі­та­лу при розпо­ді­лі су­с­піль­но­го про­ду­к­ту. Од­нак, ра­зом із тех­ні­ч­ним про­гре­сом ці два до­хо­ди мо­жуть роз­ви­ва­тись па­ра­ле­ль­но; зро­с­тан­ня про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці збі­ль­шує са­му ма­су су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту і то­ді збі­ль­шен­ня при­бу­т­ку від­бу­ва­єть­ся не за ра­ху­нок зме­н­шен­ня за­ро­бі­т­ної пла­ти, а за ра­ху­нок збі­ль­шен­ня про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці.

Зе­ме­ль­на ре­н­та − це до­да­т­ко­вий до­хід зе­м­ле­вла­с­ни­ка, що зали­шає­ть­ся пі­с­ля по­крит­тя із зви­чай­ним при­бу­т­ком на ко­ристь ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го під­при­єм­ця всіх витрат на сільськогосподарське ви­ро­б­ни­ц­т­во­.­ У сво­їх по­гля­дах на ре­н­ту М. Ту­ган-Ба­ра­нов­сь­кий від­сто­ює те­о­рію ди­фе­ре­н­цій­ної ре­н­ти, а ка­те­го­рію аб­со­лю­т­ної ре­н­ти К. Ма­р­к­са вва­жає по­ми­л­ко­вою і на­ду­ма­но­ю.

Уче­ний роз­гля­дає ре­н­ту як ре­зуль­тат при­ро­д­них стій­ких від­мін­но­с­тей у про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці за рі­з­ними пун­к­тами ви­ро­б­ни­ц­т­ва і ви­зна­чає її як не­т­ру­до­вий до­хід, що ви­пли­ває з ко­ри­с­ту­ван­ня стій­ки­ми ко­ри­с­ни­ми вла­с­ти­во­с­тя­ми зе­м­лі. Роз­рі­з­няє три дже­ре­ла ви­ни­к­нен­ня зе­ме­ль­ної ре­н­ти: 1) від­мін­но­с­ті зе­- мель­них ді­ля­нок за мі­с­цем їх роз­та­шу­ван­ня, 2) дія за­ко­ну спа­дної про­ду­к­ти­в­но­с­ті хлібороб­сь­кої пра­ці або спа­дної про­ду­к­ти­в­но­с­ті майбутніх ви­трат у сільському господарстві, 3) від­мін­ності зе­ме­ль­них ді­ля­нок за ро­дю­чі­с­тю.

М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий вва­жав, що роз­мір ре­н­ти ви­зна­ча­єть­ся рі­з­ни­цею у про­ду­к­ти­в­но­с­ті пра­ці, яка має місце на певній земельній ділянці, та тією, що формується на ділянці, яка вважається гра­ни­ч­ною. Гранична ділянка є, на думку вченого, тим пун­к­том ви­ро­б­ни­ц­т­ва, де не створюється ні­яко­го над­ли­ш­ко­во­го до­хо­ду, а тіль­ки від­но­в­люється ви­тра­че­ний ка­пі­тал із зви­чай­ним прибут­ком. Ви­хо­дя­чи з та­ко­го ро­зу­мін­ня ре­н­ти, вче­ний роз­гля­дав її зро­с­тан­ня як озна­ку про­гре­су в обробітку землі, пе­ре­хо­ду йо­го до більш ін­те­н­си­в­но­го та про­ду­к­ти­в­но­го го­с­по­дар­с­т­ва, а зна­чить, у кі­н­це­во­му підсумку, і до зро­с­тан­ня на­род­но­го ба­гат­с­т­ва.

М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий визнавав ре­н­ту осо­б­ли­вим, від­но­с­но ста­бі­ль­ним ви­дом до­хо­ду, на який ставлення кла­сів і со­ці­а­ль­них груп без­по­се­ре­д­ньо не впли­ває. В силу цього вчений у сво­їй со­ці­а­ль­ній те­о­рії роз­по­ді­лу ренту не розглядав.

Те­о­рія еко­но­мі­ч­них ко­ли­вань. Уче­ний все­бі­ч­но про­ана­лі­зу­вав умо­ви ре­а­лі­за­ції су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту при про­с­то­му й роз­ши­ре­но­му від­тво­рен­ні, по­бу­ду­ва­в­ши для цьо­го вла­с­ні схе­ми да­но­го про­це­су. Він по­ка­зав, що осо­би­с­те спо­жи­ван­ня – це не єди­ний фа­к­то­р по­гли­нан­ня ви­ро­б­ле­но­го про­ду­к­ту, то­му що іс­нує ви­ро­б­ни­че спо­жи­ван­ня, яке мо­же бу­ти не­за­ле­ж­ним від роз­мі­рів спо­жи­ван­ня осо­би­с­то­го.

Ана­лі­зу­ю­чи роз­ви­ток кра­їн сві­ту на по­ча­т­ку ХХ сто­літ­тя, вчений зве­р­нув ува­гу на досить по­ві­ль­не зро­с­тан­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва пред­ме­тів спо­жи­ван­ня і шви­д­ке зро­с­тан­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва, а також збі­ль­шення частки на­се­лен­ня, за­йня­то­го ви­ро­б­ни­ц­т­вом цих за­со­бів. Отже, по­пит на пред­ме­ти спо­жи­ван­ня за­мі­щу­єть­ся по­пи­том на за­со­би ви­ро­б­ни­ц­т­ва. Са­ме то­му об­ме­же­ність ін­ди­ві­ду­а­ль­но­го спо­жи­ван­ня в середовищі про­ле­та­рі­а­ту зо­всім не за­гро­жує фу­н­к­ці­о­ну­ван­ню ри­н­ко­вої еко­но­мі­ки. “Вза­га­лі, − стве­р­джує вче­ний, – по­пит на то­ва­ри ство­рю­єть­ся са­мим ви­ро­б­ни­ц­т­вом і ні­яких зо­в­ні­ш­ніх меж роз­ши­ре­но­го від­тво­рен­ня, крім бра­ку про­ду­к­ти­в­них сил, не іс­ну­є. Як­що тіль­ки за­пас про­ду­к­ти­в­них сил до­сить ве­ли­кий, зав­жди мо­ж­на роз­ши­ри­ти ви­ро­б­ни­ц­т­во і знай­ти вмі­щен­ня для но­во­го ка­пі­та­лу”. Од­нак та­ке роз­ши­рен­ня від­бу­ва­єть­ся хви­ле­по­ді­б­но, пе­рі­оди про­ми­с­ло­во­го під­йо­му чергуються із спа­дом, формуючи в су­ку­п­но­с­ті економічний цикл.

Свою теорію циклу М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий виклав, порівнюючи цей процес з дією парового двигуна. Нагромадження капіталу, вважає вчений, є ніби парою в циліндрі: коли її тиск досягає певної сили, поршень рухається, випускаючи пару, і знову повертається у вихідне положення. Тобто, позичковий капітал починає рух таким чином, що створює елементи основного капіталу, потім знову необхідний певний час для нагромадження, а ще пізніше – інвестування цього капіталу. Такий процес і визначає циклічні коливання економічної кон’юнктури: “Ка­пі­та­лі­с­ти­ч­ний цикл скла­да­єть­ся із трьох фа­з: про­ми­с­ло­во­го піднесення, кри­зи і про­ми­с­ло­во­го за­сто­ю. Од­нак кри­за не є не­ми­ну­чою фа­зою ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­го ци­к­лу – піднесення ­ мо­же пе­ре­хо­ди­ти в за­стій по­сту­по­во, без го­с­т­рої кри­зи”.

Мо­дель со­ці­а­лі­з­му. Своє за­вдан­ня вче­ний уба­чає в роз­ро­б­ці мо­де­лі со­ці­а­лі­з­му з ура­ху­ван­ням но­вих те­н­де­н­цій еко­но­мі­ч­но­го і су­с­пі­ль­но­го роз­ви­т­ку, що бу­ли ха­ра­к­те­р­ні для по­ча­т­ку ХХ сто­літ­тя.

М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий є сві­д­ком бу­р­х­ли­вих про­це­сів кон­це­н­т­ра­ції і центра­лі­за­ції су­с­пі­ль­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва, він спостерігає по­яву со­ці­а­лі­с­ти­ч­них еле­ме­н­тів і на цій ос­но­ві ви­су­ває те­зу про те, що со­ці­а­лізм на­ро­джу­єть­ся в над­рах ка­пі­та­лі­з­му, який має зна­ч­ні ре­зе­р­ви роз­ви­т­ку і по­сту­по­во бу­де транс­фо­р­му­ва­ти­ся у новий лад.

Со­ці­а­лізм як іде­ал май­бу­т­ньо­го су­с­пі­ль­с­т­ва має дві мо­де­лі – со­ці­а­лізм у ву­зь­ко­му і со­ці­а­лізм у ши­ро­ко­му значенні сло­ва (ко­му­нізм). У си­с­те­мах, які від­но­сяться до со­ці­а­лі­з­му у ву­зь­ко­му ро­зу­мін­ні, роз­по­діл здій­с­ню­єть­ся за допомогою гро­шей і цін на пред­ме­ти спо­жи­ван­ня. Тут збе­рі­га­ють­ся осо­би­с­ті гро­шо­ві до­хо­ди, а, от­же, й осо­би­с­та вла­с­ність на пред­ме­ти спо­жи­ван­ня. По­шук най­кра­щих го­с­по­дар­сь­ких рі­шень у цій си­с­те­мі здій­с­ню­єть­ся за до­по­мо­гою цін, які є го­ло­вни­м орі­є­н­ти­ром для еко­но­мі­ч­них су­б’єк­тів.

У со­ці­а­лі­с­ти­ч­ній си­с­те­мі ін­шо­го ти­пу, тоб­то ко­му­ні­с­ти­ч­ній, роз­по­діл про­ду­к­тів здій­с­ню­єть­ся без гро­шей: із громадських ма­га­зи­нів пред­ме­ти спо­жи­ван­ня без­по­се­ре­д­ньо пе­ре­хо­дять до окре­мих осіб. На цій підставі М. Ту­ган-Ба­ра­нов­сь­кий на­зи­ває ко­му­нізм “на­ту­ра­ль­ним го­с­по­дар­с­т­вом”, у яко­му роз­по­діл ре­сур­сів здій­с­ню­єть­ся шля­хом без­по­се­ре­д­ньо­го зі­с­та­в­лен­ня ко­ри­с­но­с­ті й ви­трат пра­ці. Тут ска­со­ву­ють­ся осо­би­с­ті до­хо­ди, а, от­же, й осо­би­с­та вла­с­ність на пред­ме­ти спо­жи­ван­ня.

Со­ці­а­лі­с­ти­ч­не го­с­по­дар­с­т­во по­ви­нно ма­ти пла­но­мі­р­ний ха­ра­к­тер і бути спря­мо­ва­ним на ви­рі­шен­ня го­ло­вної ме­ти – най­бі­ль­шо­го за­до­во­лен­ня по­треб зайнятої в ньому ча­с­ти­ни су­с­пі­ль­с­т­ва. Скла­да­ю­чи го­с­по­да­р­чий план, у про­це­сі чо­го по­ви­нні вра­хо­ву­ва­ти­ся, з од­но­го бо­ку, гра­ни­ч­на ко­ри­с­ність ко­ж­но­го про­ду­к­ту, а з ін­шо­го – тру­до­ва ва­р­тість, со­ці­а­лі­с­ти­ч­не су­с­пі­ль­с­т­во має ке­ру­ва­ти­ся ти­ми самими мі­р­ку­ван­ня­ми, що і при­ва­т­ний го­с­по­дар, який ве­де на­ту­ра­ль­не го­с­по­дар­с­т­во.

На ду­м­ку М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­ко­го, цін­ність то­го чи ін­шо­го про­ду­к­ту, який пла­ну­єть­ся виробляти, ви­зна­ча­єть­ся його кі­ль­кі­с­тю, що, в свою чер­гу, за­ле­жить го­ло­вним чи­ном від тру­до­вої ва­р­то­с­ті ви­ро­б­ни­ц­т­ва цьо­го про­ду­к­ту. Та­ким чи­ном, вва­жає вче­ний, со­ці­а­лі­с­ти­ч­не су­с­пі­ль­с­т­во бу­де то­ч­но вра­хо­ву­ва­ти тру­до­ву ва­р­тість ко­ж­но­го про­ду­к­ту і, ви­хо­дя­чи з цьо­го, а та­кож враховуючи кри­ву ко­ри­с­но­с­ті про­ду­к­ту, ви­зна­ча­ти план виробництва су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту.

М. Ту­ган-­Ба­ра­нов­сь­кий на­го­ло­шує, що най­більш аде­к­ва­т­ною пе­ре­хі­д­ною фо­р­мою ве­ден­ня го­с­по­дар­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті в умо­вах пла­но­мі­р­но­го го­с­по­да­рю­ван­ня мають ста­ти “тру­до­ві ко­о­пе­ра­ти­ви”.