2.2. Еко­но­мі­ч­ні вчен­ня ан­ти­чної Гре­ці­ї

При­ро­д­но-­ге­о­г­ра­фі­ч­ні осо­б­ли­во­с­ті Ста­ро­да­в­ньої Гре­ції зу­мо­в­лю­ва­ли певну ві­д­о­со­б­ле­ність од­на від од­ної гре­ць­ких об­щин, що роз­ви­валися як мі­ста-де­р­жави (по­лі­си). У мі­с­тах, най­ві­до­мі­ши­ми з яких бу­ли Афі­ни, Спа­р­та, Коринф, Мі­лет, Ха­л­кі­да, про­цві­та­ли ре­ме­с­ло (бу­ді­в­ни­ц­т­во, тка­ц­т­во, суднобудуван­ня, ви­ро­б­ни­ц­т­во ке­ра­мі­ки то­що), яке ба­зу­ва­ло­ся на зна­ч­них власних при­ро­д­них ре­сур­сах, що, в свою чер­гу, сти­му­лю­ва­ло роз­ви­ток то­р­гі­в­лі, в тому числі зо­в­ні­ш­ньої. Шви­д­кий роз­ви­ток ре­ме­сел, то­р­гі­в­лі як най­більш зна­чу­щих для да­в­ньо­гре­ць­кої еко­но­мі­ки, а та­кож сіль­сь­ко­го го­с­по­дар­с­т­ва у VІ­ІІ − ­VІ ст. до н. е. зу­мо­в­лю­є ши­ро­ке ви­ко­ри­с­тан­ня в цих галузях пра­ці ра­бів, які потра­п­ля­ють у кра­ї­ну, в ос­но­в­но­му, за ра­ху­нок ве­ден­ня війн і ко­ло­ні­за­ці­ї інших народів.

Ці осо­б­ли­во­с­ті еко­но­мі­ч­но­го роз­ви­т­ку Да­в­ньої Гре­ції ви­зна­ча­ють пе­в­ну спе­ци­фі­ку су­с­пі­ль­но-­еко­но­мі­ч­них по­гля­дів. Для еко­но­мі­ч­ної ду­м­ки цьо­го періоду ха­ра­к­те­р­не до­слі­джен­ня за­ко­но­мі­р­но­с­тей зро­с­тан­ня до­хі­д­но­с­ті замкнуто­го до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дар­с­т­ва, про­блем на­ту­ра­ль­но­го об­мі­ну й гро­шей. По­гля­ди пред­ста­в­ни­ків да­в­ньо­г­ре­ць­кої економічної ду­м­ки набули свого найбільш яскравого ви­ра­жен­ня в пра­цях Ксе­но­фо­н­та, Пла­то­на й Аристотеля. Нижче подаємо коротку характеристику економічної системи кожного з них.

Ксе­но­фонт

(430 – 355 рр. до н. е.)

Афін­сь­кий ари­с­то­к­рат і

по­лі­тич­ний ді­яч, зе­м­ле­вла­с­ник.

Ос­но­в­ні тво­ри – “До­мо­с­т­рой”, “Кі­ро­пе­ді­я”.

Предмет наукових досліджень. Учений об’­єд­нує ко­ло пи­тань, які сто­су­ють­ся про­блем ра­ці­о­на­ль­но­го го­с­по­да­рю­ван­ня, в осо­б­ли­ву га­лузь знань – “ой­ко­но­мі­ю” (від грец. “ой­кос” – го­с­по­дар­с­т­во, “но­мос” – за­кон) і вва­жає, що остан­ня має зо­се­ре­ди­тись на ви­вчен­ні за­ко­нів ве­ден­ня до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дарства. “Ой­ко­но­мія – це на­зва на­у­ки, за до­по­мо­гою якої лю­ди мо­жуть зба­га­чу­ва­ти го­с­по­дар­с­т­во, а го­с­по­дар­с­т­во, це все без ви­нятку май­но … те, що ко­ри­с­не в жит­ті, а ко­ри­с­не все те, чим лю­ди­на вміє ко­ри­с­ту­ва­ти­ся”.

Го­с­по­дар­с­т­во для Ксе­но­фо­н­та – це во­ло­дін­ня і май­но в ос­но­в­ній га­лу­зі ви­ро­б­ни­ц­т­ва – сільському господарстві. “Сільське господарство – ма­ти і го­ду­валь­ни­ця всіх про­фе­сій. … Ко­ли хлібо­роб­с­т­во про­цві­тає, про­цві­та­ють і ін­ші ми­с­те­ц­т­ва”. Ос­но­в­ним фа­к­то­ром ви­ро­б­ни­ц­т­ва в го­с­по­дар­с­т­ві, на пе­ре­ко­нан­ня Ксе­но­фо­н­та, по­ви­нна бу­ти пра­ця ра­бів. Ра­зом з тим, ро­зу­мі­ю­чи ни­зь­ку про­дукти­в­ність раб­сь­кої пра­ці, він ре­ко­ме­н­дує го­с­по­да­рям ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти ма­те­рі­а­ль­ні сти­му­ли до тих, хто відзна­ча­єть­ся ста­ран­ням при ви­ко­нан­ні ро­бо­ти. Са­ме то­ді, як вва­жає Ксе­но­фонт, го­с­по­дар­с­т­во бу­де ор­га­ні­зо­ва­но ра­ці­о­на­ль­но.

Теорія розподілу праці й цінності. Ксенофонт ана­лі­зу­є про­це­си роз­по­ді­лу пра­ці та їх вплив на при­бу­т­ко­вість до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дар­с­т­ва. Спо­ча­т­ку він при­хо­дить до ро­зу­мін­ня по­ді­лу пра­ці в сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві: фі­зи­ч­ною пра­цею за­йма­ють­ся ра­би, ві­ль­ні лю­ди ви­ко­ну­ють фу­н­к­ції на­гля­ду й управ­лін­ня. Надалі про­бле­му розпо­ді­лу пра­ці Ксе­но­фонт тра­к­тує вже в ра­м­ках усі­єї еко­но­мі­ч­ної си­с­те­ми, про­ти­ста­в­ля­ю­чи сла­бо­роз­ви­ну­то­му розпо­ді­лу пра­ці в дрі­б­них мі­с­тах від­но­с­но ви­со­кий йо­го рі­вень у великих. Та­ким чи­ном, у про­це­сі ана­лі­зу ці­єї ка­те­го­рії вче­ний упри­тул під­хо­дить до про­бле­ми за­ле­ж­но­с­ті розпо­ді­лу пра­ці від роз­мі­рів ри­н­ку.

Ксе­но­фонт упе­р­ше в еко­но­мі­ч­ній лі­те­ра­ту­рі ста­вить пи­тан­ня про дві вла­с­ти­во­с­ті то­ва­ру: “Цін­ність – все те, від чо­го мо­ж­на отри­ма­ти ко­ристь. … Зе­м­ля, ві­в­ці, гро­ші не є цін­ні­с­тю для тих, хто не вміє ни­ми ко­ри­с­ту­ва­ти­ся”. Од­но­ча­с­но, він стве­р­джує, що ко­ли річ, якою лю­ди­на не вміє ко­ри­с­ту­ва­ти­ся, про­да­ти, то мо­ж­на мати з цього зиск і, тим са­мим, на­да­ти ре­чі цін­ність.

Теорія гро­шей. На думку Ксенофонта, гро­ші − осо­б­ли­вий то­вар, спе­ци­фіч­ність яко­го по­ля­гає в ненасиченості. “Гро­шей ні­хто не має сті­ль­ки, щоб не ба­жа­ти їх ма­ти ще бі­ль­ше, а як­що у ко­го-­не­будь во­ни ви­яви­ли­ся в над­ли­ш­ку, то він, за­ко­пу­ю­чи над­ли­шок, отри­мує не ме­н­ше за­до­во­лен­ня, ніж як­що б він ним ко­ри­с­ту­ва­в­ся.” Та­ким чи­ном, Ксе­но­фонт ви­ді­ляє дві фу­н­к­ції гро­шей – ­да­ва­ти ко­ристь і ство­рю­ва­ти ска­р­би.

Хо­ча Ксе­но­фонт був при­хи­ль­ни­ком на­ту­ра­ль­но­го го­с­по­дар­с­т­ва, він все ж та­ки на­ма­га­в­ся запроваджу­ва­ти то­ва­р­но-­гро­шо­ві від­но­си­ни, вва­жав за мо­ж­ли­ве ви­ко­ри­с­тан­ня то­р­гі­в­лі для зба­га­чен­ня ра­бо­вла­с­ни­ків.

Пла­тон

(427 – 347 рр. до н. е.)

Ари­с­то­к­рат, за­сно­в­ник фі­ло­соф­сь­кої школи –

афін­сь­кої “А­ка­де­мі­ї”, в якій ви­кла­дав протя-

гом остан­ніх два­дця­ти ро­ків сво­го жит­тя.

Ос­но­в­ні тво­ри – “Де­р­жа­ва”, “За­ко­ни”.

Модель „ідеальної держави”. Ця мо­дель ”і­де­а­ль­но­го” дер­жа­в­но­го устрою, на думку Платона, ба­зу­єть­ся на прин­ци­пах при­ро­д­но­го роз­по­ді­лу пра­ці. Лю­ди­ні від на­ро­джен­ня при­та­ман­ний ли­ше пе­в­ний, при­чо­му єдиний та­лант: “о­д­ні на­ро­дже­ні для управ­лін­ня, ін­ші – для на­дан­ня до­по­мо­ги, а ін­ші – для хлібороб­с­т­ва й ре­мі­с­ни­ц­т­ва”. Зва­жа­ю­чи ж на те, що по­тре­би лю­дей рі­з­но­ма­ні­т­ні, то іс­нує пе­в­не про­ти­річ­чя між по­тре­ба­ми лю­дей і мо­ж­ли­во­с­тя­ми їх за­до­во­лен­ня. Це про­ти­річ­чя мо­ж­ли­во зня­ти шля­хом ство­рен­ня та­кої дер­жа­ви, в якій ко­ж­ний ви­ко­ну­вав би пе­в­ні фу­н­к­ції за сво­їм та­ла­н­том і отри­му­вав би частину су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту згі­д­но з при­ро­д­ними зді­б­но­с­тями. Ви­хо­дя­чи з та­ких пе­ре­д­у­мов, Пла­тон об­ґру­н­то­вує по­діл на­се­лен­ня в іде­а­ль­ній дер­жа­ві на три ста­ни: 1) фі­ло­со­фи (керують дер­жа­вою); 2) во­ї­ни (охо­ро­ня­ють дер­жа­ву); 3) хлібо­ро­би, ре­мі­с­ни­ки, то­р­гі­в­ці (ви­ро­б­ля­ють про­ду­к­ти). Ра­би не від­но­сять­ся до жо­д­но­го ста­ну, то­му що во­ни – зна­ря­д­дя пра­ці.

Представники пе­р­шого і дру­гого ста­ну не мо­жуть ма­ти ні­якої вла­с­но­с­ті, тому вони мають бу­ти зві­ль­не­ні від про­ду­к­ти­в­ної пра­ці для то­го, щоб ви­ко­рі­ни­ти в собі при­страсть до зба­га­чен­ня і та­ким чи­ном за­без­пе­чи­ти пра­ви­ль­не управ­лін­ня. Представники тре­тього стану мають при­ва­т­ну вла­с­ність і за­без­пе­чують на її ос­но­ві діяльність філософів і воїнів, спо­жи­ван­ня яки­ми су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту ор­га­ні­зу­єть­ся на прин­ци­пах зрівняльності. Та­ким чи­ном, Пла­тон за­кла­дає в ос­но­ву іде­а­ль­ної дер­жа­ви розпо­діл пра­ці, який випливає з про­ти­річ­чя між ба­га­то­ма­ні­т­ні­с­тю по­треб лю­дей і од­но­ма­ні­т­ні­с­тю їхніх зді­б­но­с­тей. Розпо­діл пра­ці об’єд­нує в дер­жа­ві всі три ста­ни.

Торгівля і гроші. Торгівля не­об­хід­на у дер­жа­ві, вважає Платон, то­му що са­ме во­на об­слу­го­вує розпо­діл пра­ці. А оскі­ль­ки є то­р­гі­в­ля, то не­об­хід­ні й гро­ші. Ана­лі­зу­ю­чи гро­шові відносини, вче­ний ви­ді­ляє три фу­н­к­ції грошей: мі­ра ва­р­то­с­ті, за­сіб обі­гу і за­сіб на­ко­пи­чен­ня цінностей, вва­жа­ю­чи, од­но­ча­с­но, ви­пра­в­да­ни­ми (спра­ве­д­ли­ви­ми) пе­р­ші дві фу­н­к­ції і не­га­ти­в­ною – тре­тю.

Окрім об­слу­го­ву­ван­ня розпо­ді­лу пра­ці, то­р­гі­в­лі на­ле­жить, на ду­м­ку Пла­то­на, ще од­на ва­ж­ли­ва роль – за­вдя­ки їй від­бу­ва­єть­ся порі­в­нян­ня всіх то­ва­р­них тіл, тобто то­р­гі­в­ля ро­бить то­ва­ри по­рі­в­ню­ва­ни­ми, не­зва­жа­ю­чи на те, що во­ни ви­сту­па­ють но­сі­я­ми “рі­з­но­ма­ні­т­ної і непорівнюваної вла­с­но­с­ті”. Та­ким чи­ном, Пла­тон ви­су­ває ге­ні­а­ль­не для сво­єї епо­хи тве­р­джен­ня про по­рі­в­нян­ність і рі­в­ність то­ва­рів, хо­ча й не ви­рі­шує ще про­бле­му, за­вдя­ки чо­му ці то­ва­ри є по­рі­в­ню­ва­ни­ми.