Аристотель

(384 – 322 рр. до н. е.)

Учень афін­сь­кої філософської “А­ка­де­мі­ї” Пла­то­на, ви­хо­ва­тель Оле­к­са­н­д­ра Ма­ке­дон­сь­ко­го, за­сно­в­ник фі­ло­соф­сь­кої шко­ли афін­сь­ко­го “Лі­ке­ю”, в яко­му за­йма­в­ся пе­да­го­гі­ч­ною ді­я­ль­ні­с­тю.

Ос­но­в­ні тво­ри – “Ні­ко­ма­хо­ва ети­ка”,

“По­лі­ти­ка”.

Теорія обміну. Не­об­хід­ність об­мі­ну, вважає Аристотель, зу­мо­в­лю­єть­ся по­ді­лом су­с­пі­ль­с­т­ва (вна­слі­док дії при­ро­д­них за­ко­нів) на вільних і ра­бів, а їх пра­ці – на ро­зу­мо­ву й фі­зи­ч­ну. “Дій­с­но, не із двох лі­ка­рів утво­рю­єть­ся су­с­пі­ль­с­т­во, але із лі­ка­ря і хлібо­ро­ба, і вза­га­лі з лю­дей не­од­на­ко­вих і нері­в­них…”. Іде­а­ль­ним ва­рі­а­н­том го­с­по­дар­сь­ко­го роз­ви­т­ку Аристотель вва­жає осно­ва­ну на пра­ці ра­бів мо­дель не­ве­ли­ко­го сільськогосподар­сь­ко­го під­при­єм­с­т­ва, ді­я­ль­ність яко­го спря­мо­ва­на на са­мо­за­бе­з­пе­чен­ня жит­тє­ви­ми бла­га­ми. Про­те, зви­чай­но, всі бла­га ство­ри­ти в ра­м­ках од­но­го го­с­по­дар­с­т­ва не­мо­ж­ли­во, то­му об’­єк­ти­в­но ви­ни­кає не­об­хід­ність об­мі­ну ре­зуль­та­та­ми ді­я­ль­но­с­ті із су­сі­да­ми.

У зв’я­з­ку з цим Аристотель відзначає дво­їс­ту при­ро­ду спо­жи­ван­ня ко­ж­но­го бла­га (то­ва­ру). Він вва­жає, що, в од­но­му ви­па­д­ку, річ­чю ко­ри­с­ту­ють­ся “за­ра­ди вла­с­ти­вої їй мети, за­ра­ди то­го, для чо­го во­на при­зна­че­на”, а в ін­шо­му – для об­мі­ну, який не є “при­ро­д­ним спо­со­бом спо­жи­ван­ня бла­га”, про­те все ж та­ки при­но­сить ко­ристь її вла­с­ни­ку, то­му що дає мо­ж­ли­вість отри­ма­ти ін­ше бла­го. Та­ким чи­ном, Аристотель фа­к­ти­ч­но ви­ді­ляє дві вла­с­ти­во­с­ті ре­чі – вла­с­ти­вість бу­ти спо­жи­тою вла­с­ни­ком і вла­с­ти­вість бу­ти об­мі­ня­ною на ін­шу річ. Ці дві влас­ти­во­с­ті ре­чей уче­ний зво­дить до од­ні­єї ос­но­ви – зда­т­но­с­ті при­но­си­ти користь для лю­ди­ни.

Еквівалентність обміну і теорія грошей. Ана­лі­зу­ю­чи про­цес об­мі­ну, Аристотель ста­вить пи­тан­ня, яке че­рез ба­га­то ві­ків для ба­га­тьох по­ко­лінь уче­них ста­не ви­хі­д­ним пун­к­том по­да­ль­шо­го еко­но­мі­ч­но­го ана­лі­зу, – чим ви­зна­ча­єть­ся спів­від­но­шен­ня об­мі­ну то­ва­рів? Аристотель ба­чить в об­мі­ні ре­чей пе­в­ну рі­в­ність і на­ма­га­єть­ся знай­ти якусь за­га­ль­ну ос­но­ву та­кої рі­в­но­сті: “… все, що під­да­єть­ся об­мі­ну, по­ви­нно по­рі­в­ню­ва­ти­ся з чи­мось од­ним”. Аристотель вва­жає, що по­рі­в­ню­ва­ни­ми то­ва­ри ро­б­лять гро­ші: “…не­о­б­хі­д­но, щоб все ви­мі­рю­ва­ло­ся чимось од­ним… Цим од­ним є … по­тре­ба, яка для всьо­го є з’єднувальною лан­ко­ю. Як за­мі­на по­тре­би за до­мо­в­ле­ні­с­тю з’яв­и­ла­ся мо­не­та…. Мо­не­та, мов би мі­ра, яка ро­бить усі ре­чі по­рі­в­ню­ва­ни­ми, при­рі­в­ню­є”.

За Аристотелем, гро­ші – це за­ко­но­мі­р­ний ре­зуль­та­т про­це­су об­мі­ну, во­ни є спе­ци­фі­ч­ним то­ва­ром, який на ос­но­ві до­мо­в­ле­но­с­ті об­слу­го­вує ак­ти об­мі­ну – дає можливість по­рі­в­ню­ва­ти усі товари. Звід­си, гро­ші ви­ко­ну­ють та­кі дві основ­ні функції: по­-пе­р­ше, це за­сіб по­рі­в­нян­ня благ, або (в су­час­ній те­р­мі­но­ло­гії) мі­ра вар­то­с­ті, а, по­-дру­ге, вони виступають як по­се­ре­д­ни­к в про­це­сі об­мі­ну, або як за­сі­б обі­гу.

Окрім цих двох фу­н­к­цій, Аристотель у про­це­сі ви­рі­шен­ня про­бле­ми “спра­ве­д­ли­во­го об­мі­ну” на­зи­ває ще од­ну функцію грошей – за­сіб на­громаджен­ня ба­гатс­т­ва. Ана­лі­зу­ю­чи прин­ци­пи фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня су­с­пі­ль­с­т­ва, він стве­р­джує, що “спра­ве­д­ли­вий об­мін” – це той, ко­ли “… ні­хто не те­р­пить зби­т­ку і не на­жи­ва­є­ть­ся­”­. Про­те, в ре­а­ль­ному житті цей прин­цип до­сить ча­с­то по­ру­шу­єть­ся, і причину цього Аристотель по­в’я­зу­є з фу­н­к­ці­о­ну­ван­ням ли­х­вар­с­т­ва та отри­ман­ням ли­х­ва­ря­ми про­це­н­тів за на­дан­ня гро­шей у по­зи­ку. Такий спо­сіб зба­га­чен­ня, на думку вченого, су­пе­ре­чить прин­ци­пу спра­ве­д­ли­во­с­ті.

Предмет досліджень. Аристотель розділяє економічну науку на дві сфе- ри – “е­ко­но­мі­ку” і “хре­ма­ти­с­ти­ку”. Еко­но­мі­ка – це ком­плекс знань про го­с­по­да­р­чу ді­я­ль­ність, по­в’я­за­ну з ви­ро­б­ни­ц­т­вом спо­жи­в­чих цін­но­с­тей. “Ми­с­те­ц­т­во еко­но­мі­ї” (еко­но­мі­ка), за ви­сло­вом Аристотеля, “за­с­лу­го­вує по­хва­ли”, то­му що пра­ця хліборобів, ре­мі­с­ни­ків і дрі­б­них то­р­го­в­ців при­но­сить су­с­пі­ль­с­т­ву ре­а­ль­ні бла­га, які не­об­хід­ні для но­р­ма­ль­ної жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті.

Хре­ма­ти­с­ти­ка (від сло­ва “хре­ма” – май­но, во­ло­дін­ня) по­ви­нна ви­вча­ти ді­я­ль­ність, спрямовану на збільшення ба­гатств у гро­шо­вій фо­р­мі і не по­в’я­за­ну із ство­рен­ням ре­а­ль­них жит­тє­вих благ. “Ми­с­те­ц­т­во на­громаджен­ня гро­шей”, або на­жи­ви, за Аристотелем, по­ви­нно “… ви­кли­ка­ти спра­ве­д­ли­ве осу­джен­ня”, то­му що ді­я­ль­ність кру­п­них то­р­го­в­ців і ли­х­ва­рів має на меті нагромадження багатства по­над не­об­хід­ні потреби.