7. 3. Су­ча­с­ний ма­р­к­сизм

Пі­с­ля здій­с­не­ної в Ро­сії бі­ль­шо­виць­кої ре­во­лю­ції і по­бу­до­ви пер­шої мо­де­лі со­ці­а­лі­з­му на прак­ти­ці, яка надалі ді­с­та­ла на­зву “во­єн­но­го ко­му­ні­з­му”, ста­ло оче­ви­д­ним, що те­о­ре­ти­ч­но­го над­бан­ня К. Ма­р­к­са, Ф. Е­н­ге­ль­са та їх за­хі­д­них по­слі­до­в­ни­ків яв­но не­до­ста­т­ньо для по­яс­нен­ня ба­га­то­пла­но­вої дійснос­ті. Найбільше все це сто­су­ва­лось прак­ти­ки по­бу­до­ви со­ці­а­лі­з­му, про що кла­си­ки марксизму ска­за­ли у сво­їй те­о­рії зо­всім не­ба­га­то. То­му 20 − 30 ро­ки XX століття для Радянського Союзу ста­ють пе­рі­одом творчого під­не­сен­ня еко­но­міч­ної ду­м­ки марк­си­з­му, її ви­хо­ду на сві­то­вий рі­вень.

Учен­ня К. Ма­р­к­са до­по­в­ню­єть­ся іде­я­ми ра­ні­ше про­ти­лежних на­у­ко­вих шкіл, по­чи­на­ють фо­р­му­ва­ти­ся но­ві те­о­ре­ти­ч­ні по­ло­жен­ня економічної науки. Ці­ла пле­я­да та­ких ви­значних ра­дян­сь­ких еко­но­мі­с­тів, як О.­ Ча­я­нов, М. Кондрать­єв, О.­ Бо­г­да­нов, М. Бу­ха­рін, С. Стру­мі­лін, В. Ба­за­ров, Г. Кржижановсь­кий та ін­ші роз­ви­ва­ли в цей пе­рі­од ма­р­к­си­ст­сь­ке вчен­ня. Їхні ідеї охо­п­лю­ва­ли ши­ро­ке ко­ло пи­тань про сут­ніс­ть пе­ре­хі­д­но­го пе­рі­оду, шля­хи роз­ви­т­ку се­лян­сь­ких го­с­по­дарств, ме­то­ди пла­ну­ван­ня і регулю­ван­ня ри­н­ко­вої кон’­ю­н­к­ту­ри, ці­но­у­т­во­рен­ня, кре­ди­ту то­що.

Од­нак на фо­ні та­ко­го те­о­ре­ти­ч­но­го плю­ра­лі­з­му по­сту­по­во по­чи­нає формува­ти­ся пе­в­ний си­н­тез еко­но­мі­ч­ної на­у­ки і пар­тій­ної іде­о­ло­гії, який потім при­звів до пе­ре­ро­джен­ня політекономії у вчен­ня, основним завдан­ням яко­го бу­ло до­ве­ден­ня пе­ре­ваг со­ці­а­лі­з­му, ви­пра­в­дан­ня еко­но­мі­ч­ної по­лі­ти­ки ко­му­ні­с­ти­ч­ної пар­тії, у роз­ро­б­ці якої, до ре­чі, са­мі те­о­ретики жодної участі не бра­ли. Ця теорія була догматичною, вона зде­бі­ль­шо­го, за­йма­лась ци­ту­ван­ням і тлу­ма­чен­ням ідей кла­си­ків ма­р­к­си­з­му, під­по­ряд­ку­ван­ням їх напрацювань про­гра­м­ним докуме­н­там пар­тії та уря­ду.

Лі­нія тво­р­чо­го роз­ви­т­ку ма­р­к­си­з­му, ха­ра­к­те­р­на для радянської еко­но­мі­ч­ної ду­м­ки 20– 30-х ро­ків, бу­ла обі­рва­на на­си­ль­ни­ць­ки­ми ме­то­да­ми пар­тій­ної іде­о­ло­гії “за­хи­с­ту ма­р­к­си­з­му від во­ро­жих еле­ме­н­тів”. Заклик Ста­лі­на до “ви­корчо­ву­ван­ня” те­о­рій Ча­я­но­ва, Гро­ма­на, Ба­за­ро­ва, що за його словами, “за­с­мі­чу­ють го­ло­ви на­ших прак­ти­ків”, насправді озна­чав “ви­ко­р­чо­ву­ван­ня” са­мих те­о­ре­ти­ків. Про­це­си Тру­до­вої се­лян­сь­кої пар­ті­ї і Со­ю­з­но­го бю­ро меншо­ви­ків при­бра­ли із офіційної на­у­ки всіх тих, хто не сприймав догматичне мислення, а “пергляд справи 1937 – 1938 років” обірвав жит­тя багатьох науковців, які творчо розвивали марксистську теорію.

Пі­с­ля по­ді­б­них ре­п­ре­сій над ці­ли­ми по­ко­лін­ня­ми по­літ­еко­но­мів ви­сів да­мо­к­лів меч стра­ху пе­ред фі­зи­ч­ною роз­пра­вою за ін­ак­о­дум­с­т­во. То­му в еконо­-мі­ч­ній те­о­рії тих часів бі­ль­ше не іс­нує офі­цій­них на­у­ко­вих шкіл, рі­з­ко зни­жу­єть­ся ін­те­ле­к­ту­а­ль­ний по­те­н­ці­ал на­у­ки. Та­ким чи­ном, до се­ре­ди­ни 50-х ро­ків у радян­сь­кій ма­р­к­си­ст­сь­кій еко­но­мі­ч­ній ду­м­ці вже бу­ло сфо­р­мо­ва­но догматичний на­пря­м, по­зба­в­ле­ний тво­р­чо­го роз­ви­т­ку еко­но­мі­ч­них ідей К. Ма­р­к­са. Всі бі­льш-­менш про­гре­си­в­ні ідеї зосереджуються “тільки в го­ло­вах” вітчизняних ма­р­к­си­с­тів без вся­кої на­дії бу­ти об­на­ро­ду­ва­ни­ми, а також реалізуються на Заході другою хвилею еміграції із країни. І ли­ше у 90-ті ро­ки ХХ ст., в пе­рі­од ринкової пе­ре­бу­до­ви со­ці­а­лі­с­ти­ч­но­го су­с­пі­ль­с­т­ва, від­бу­ва­єть­ся ре­а­бі­лі­та­ція еко­но­мі­с­тів, що неза­кон­но під­ля­г­ли ста­лін­сь­ким ре­п­ре­сі­ям, і по­во­рот еко­но­мі­ч­ної теорії в бік на­у­кових досліджень, а не панування іде­о­ло­гі­ї.

Про­те, не­зва­жа­ю­чи на всі про­ти­дії кон­се­р­ва­ти­в­них сил вітчизняного наукового середовища, у межах еко­но­мі­ко-­ма­те­ма­ти­ч­них до­слі­джень 50-х років відбуваються суттєві зміни. Економісти-математики, які потім та­кож бу­дуть віднесені ідеологією до “бу­р­жу­а­з­ної” ма­те­ма­ти­ч­ної шко­ли, розро­б­ля­ють­ ме­то­ди си­с­те­м­но­го ана­лі­зу со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­них проце­сів і об­ґру­н­то­ву­ють­ ре­ко­ме­н­да­ції що­до удо­ско­на­лен­ня ор­га­ні­за­цій­них стру­к­тур управ­лін­ня, прин­ци­пів ра­ці­о­на­ль­но­го ве­ден­ня го­с­по­дар­с­т­ва на ос­но­ві но­вих ме­то­дів ана­лі­зу і прин­ци­пу оп­ти­ма­ль­но­с­ті. Та­ка ро­бо­та бу­ла іде­о­ло­гі­ч­но до­зво­ле­ною, оскільки не су­пе­ре­чи­ла ма­р­к­си­ст­сь­кій ідеї про пла­но­ву ор­га­ні­за­цію со­ці­а­лі­с­ти­ч­но­го господарства.

У ме­жах до­слі­джен­ня пла­но­вих про­це­сів со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної еко­но­мі­ки російсь­кий уче­ний Ле­о­нід Ві­та­лі­йо­вич Ка­н­то­ро­вич (1912 − 1986) вво­дить в економіч­ну на­у­ку ка­те­го­рію мо­де­лі лі­ній­но­го про­гра­му­ван­ня. Остан­ня бу­ла вико­ри­с­тана з метою роз­ро­б­ки оп­ти­ма­ль­но­го під­хо­ду до про­це­су ви­ко­ри­с­тан­ня ресур­сів. На цій ос­но­ві вче­ний упе­р­ше бу­дує ста­ти­с­ти­ч­ну і ди­на­мі­ч­ну мо­де­лі по­то­ч­но­го та пе­р­с­пе­к­ти­в­но­го пла­ну­ван­ня у ви­ко­ри­с­тан­ні еко­но­мі­ч­них ре­сур­сів на ос­но­ві но­вих ма­те­ма­ти­ч­них під­хо­дів у сфері си­с­те­м­ної по­бу­до­ви еко­но­мі­ч­них по­ка­з­ни­ків, які за­сто­со­ву­ють­ся при ана­лі­зі ці­но­у­т­во­рен­ня, ефе­к­ти­в­но­с­ті ка­пі­та­ло­вк­ла­день. За цю ро­бо­ту Л. Ка­н­то­ро­вич, до ре­чі єди­ний із ра­дян­сь­ких еко­но­мі­с­тів, був удо­сто­є­ний Но­бе­лів­сь­кої пре­мії у 1975 р.

На За­хо­ді, осо­б­ли­во в пе­рі­од 50 – 60-х ро­ків, ува­гу до­слі­д­ни­ків починають при­ве­р­та­ти ма­р­к­си­ст­сь­кі кон­це­п­ці­ї. По­ве­р­нен­ня на­у­ки в бік К. Ма­рк­са бу­ло по­в’я­за­не з но­ви­ми про­це­са­ми, що від­бу­ва­ли­ся в еко­но­мі­ч­ній дій­с­но­с­ті. На­у­ко­во-те­х­ні­ч­на ре­во­лю­ція і по­сту­по­ва змі­на ін­ду­с­т­рі­а­ль­них тех­но­ло­гій на пост­ін­ду­с­т­рі­а­ль­ні ка­р­ди­на­ль­но змі­ни­ла со­ці­а­ль­ні від­но­си­ни в за­хід­но­му су­с­пі­ль­с­т­ві. То­му еко­но­мі­ч­на на­у­ка по­чи­нає здій­с­ню­ва­ти пе­ре­хід від ана­лі­зу фу­н­к­ці­о­на­ль­них за­ле­ж­но­с­тей до безпосередніх до­слі­джень усьо­го ком­пле­к­су со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­них про­блем.

Най­бі­ль­шо­го поширення у да­ний пе­рі­од на­бу­ва­ють концепції, по­в’я­за­ні з по­да­ль­шою роз­ро­б­кою ма­р­к­си­ст­сь­кої те­о­рії ци­к­лу і, перш за все, те­о­рії М. Кон­д­ра­ть­є­ва про до­в­го­хви­льо­ві ко­ли­ван­ня еко­но­мі­ч­ної кон’­ю­н­к­ту­ри. Цим займаються П. Бокка­ра, Л. Фо­н­т­вей (Фран­ція), Е. ­Ма­н­делл ( Бель­гія), Е. Аль­т­фа­тер ( Ні­ме­ч­чи­на). Активно ведеться науковий по­шу­к де­мо­к­ра­ти­ч­ної аль­те­р­на­ти­ви і со­ці­а­ль­но­го іде­а­лу сто­со­в­но роз­ви­т­ку за­хід­но­го су­с­пі­ль­с­т­ва, який здійснюють со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ти К. Шу­ма­хер, Е.­ О­л­ле­н­ха­у­ер, Ф. Фа­р­т­манн, Н. Ви­чо­рек, В. Май­с­нер, К. Цинн. До­слі­джен­нями транс­фо­р­ма­цій еко­но­мі­ч­ної си­с­те­ми та гу­ма­ні­за­ції всіх сто­рін жит­тя лю­ди­ни займається ра­ди­ка­ль­на по­літ­еко­но­мія П. Ба­ра­на, П. Су­ї­зі, Ч. Міл­л­са, Г. Ма­к­ру­зе (США), Р. Е­бі­н­ха­у­зе­на, Р. Вінкельмана (Ні­ме­ч­чи­на), А.­ Рат­та­н­сі (Ве­ли­ко­бри­та­нія) то­що.

Се­ред усіх наявних ма­р­к­си­ст­сь­ких до­слі­джень саме радикальна політекономія на­бу­ла най­бі­ль­шої по­пу­ля­р­но­с­ті у США. На фо­ні під­не­сен­ня мо­ло­ді­ж­но­го по­лі­тич­но­го ру­ху 50 − 60-х ро­ків в аме­ри­кан­сь­кій ака­де­мі­ч­ній на­у­ці по­ча­ло­ся ідей­не роз­ме­жу­ван­ня тра­ди­цій­но налаштованих еко­но­мі­с­тів та їхніх лі­во­ра­ди­ка­ль­них ко­лег. Ре­зуль­та­том цьо­го про­це­су ста­ло фо­р­му­ван­ня до­сить се­р­йо­з­них на­у­ко­вих центрів, які по­єд­ну­вали навколо себе всіх не зго­д­них з тра­ди­цій­ною лі­ні­єю по­літ­еко­но­мів, по­лі­то­ло­гів, іс­то­ри­ків, со­ці­о­ло­гів. Під да­хом Ма­с­са­чу­сет­сь­ко­го уні­вер­си­те­ту в Ам­хе­р­с­ті, Но­вої шко­ли со­ці­а­ль­них до­слі­джень у Нью-­Йо­р­ку, Аме­ри­кан­сь­ко­го уні­вер­си­те­ту у Ва­шинг­то­ні та в ін­ших на­вча­ль­них і на­у­ко­вих за­кла­дах ці­ла пле­я­да мо­ло­дих уче­них під­дає кри­ти­ч­но­му ана­лі­зу за­хі­д­не су­с­пі­ль­с­т­во, ви­вчає пе­р­с­пе­к­ти­ви йо­го роз­ви­т­ку на ос­но­ві ме­то­до­ло­гії ма­р­к­си­з­му, вва­жа­ю­чи К. Ма­р­к­са пе­р­шим ве­ли­ким ра­ди­ка­ль­ним еко­но­мі­с­том, а се­бе – йо­го по­слі­до­в­ни­ка­ми.

До­слі­д­ни­ки ра­ди­ка­лі­з­му ви­ді­ля­ють у ньо­му дві великі те­чії: спо­жи­в­чу й гу­ма­ні­с­ти­ч­ну. Пе­р­ша течія роз­ви­ває те­о­рію еко­но­мі­ч­ної екс­плу­а­та­ції ро­бі­т­ни­ків та еко­но­мі­ч­ної ста­г­на­ції су­с­пі­ль­с­т­ва, зо­се­ре­джує ува­гу на та­ких со­ці­а­ль­но-еко­но­мі­ч­них про­бле­мах як вза­є­мо­від­но­си­ни між спо­жи­ва­ча­ми і ви­ро­б­ни­ка­ми, на­ро­с­тан­ня між ни­ми протиріч (П. Ба­ран, П. Су­їзі, Ш. Бет­те­льхейм, Е. Ма­н­делл). Дру­га те­чія ана­лі­зує со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­ні про­бле­ми впли­ву лю­ди­ни на зо­в­ні­ш­нє се­ре­до­ви­ще, відчуження від про­це­су пра­ці, де­гу­ма­ні­за­цію су­с­пі­ль­с­т­ва (Ч. Р. Міллс, Г. Ма­к­ру­зе, Е. Фромм). Далі подаємо характеристику одного з найбільш яскравих представників радикальної політекономії.

Поль Баран

( дати життя невідомі )

Про­фе­сор еко­но­мі­ки Стенфордського уні­вер­си­те­ту, член ре­д­ко­ле­гії лі­во­ра­ди­ка­ль­но­го жур­на­лу “Monthly Reviev”.

Ос­но­в­ні тво­ри – “По­лі­те­ко­но­мія зро­с­тан­ня” (1956), “Монополістичний ка­пі­тал” (1966, написана у спів­ав­то­р­с­т­ві з П. Су­їзі).

Методологія досліджень. П. Ба­ран на­ма­га­єть­ся за­сто­су­ва­ти ма­р­к­си­ст­сь­кий ана­ліз ка­пі­та­лі­з­му як до ім­пе­рі­а­лі­с­ти­ч­них, так і до сла­бо­роз­ви­не­них кра­їн, і про­де­мо­н­с­т­ру­ва­ти ще раз, що ма­р­к­си­ст­сь­кий „ме­тод ко­ри­с­ний, більше то­го, жит­тє­во не­об­хід­ний для будь якого ви­вчен­ня ка­пі­та­лі­с­ти­ч­ної дій­с­но­с­ті”. Ме­то­до­ло­гі­ч­ну ба­зу тра­ди­цій­но­го ма­р­к­си­з­му вчений до­по­в­ню­є но­ви­ми ме­то­да­ми ма­к­ро­еко­но­мі­ч­но­го ана­лі­зу, ста­ти­кою і ди­на­мі­кою, типовими мікроекономічними підходами у дослідженні ринкових структур.

У су­час­ній еко­но­мі­ч­ній на­у­ці П. Ба­ран ви­ді­ляє три ос­но­в­ні на­пря­м­и і вва­жає їх “трьо­ма го­ло­вни­ми те­ма­ми на­шої епо­хи”, а саме: важке становище сла­бо­роз­ви­не­них кра­їн під бо­ком у “ві­ль­но­го сві­ту”; змі­ни в си­с­те­мі мо­но­по­лі­с­ти­ч­но­го ка­пі­та­лі­з­му на ета­пі йо­го за­не­па­ду; пе­р­с­пе­к­ти­ви роз­ви­т­ку со­ці­а­лі­с­ти­ч­них су­с­пільств, що ви­ни­ка­ють у Єв­ро­пі й Азі­ї. Лейт­мо­ти­вом усіх на­у­ко­вих праць П. Ба­ра­на бу­ло до­ве­ден­ня не­ми­ну­чо­с­ті ре­во­лю­цій­ної за­мі­ни “і­рра­ці­о­на­ль­но­го” мо­но­по­лі­з­му еко­но­мі­ч­но най­більш ра­ці­о­на­ль­ним су­с­пі­ль­с­т­вом – со­ці­а­лі­з­мом. Остан­ній, з його точки зору, базується на су­с­пі­ль­ній вла­с­но­с­ті, пла­но­мі­р­но­му управ­лін­ні й рі­в­но­мі­р­но­му роз­по­ді­лі. За­вдя­ки цьо­му со­ці­а­лізм мо­же шви­д­ко при­ско­рю­ва­ти роз­ви­ток про­ду­к­ти­в­них сил в ін­те­ре­сах за­до­во­лен­ня спо­ча­т­ку ма­те­рі­а­ль­них, а по­тім і ду­хо­в­них по­треб лю­ди­ни (аж до по­тре­би у сво­бо­ді й тво­р­чій пра­ці). Та­ка іде­а­ль­на мо­дель су­с­пі­ль­с­т­ва по­рі­в­ню­ва­лась із ре­а­ль­но іс­ну­ю­чи­ми еко­но­мі­ч­ни­ми си­с­те­ма­ми, саме на цьому фо­р­му­ва­лись ос­но­в­ні те­о­ре­тич­ні по­ло­жен­ня ав­то­ра, що вка­зує на йо­го при­хи­ль­ність до ме­то­до­ло­гі­ч­них за­са­д тра­ди­цій­но­го по­зи­ти­ві­з­му.

Те­о­рія на­громадження. Дослідник уводить в еко­но­мі­ч­ну науку ка­те­го­рії потенційного і фактичного економічного надлишку. Остан­ній ро­зу­мі­єть­ся ав­то­ром як рі­з­ни­ця між фа­к­ти­ч­ною по­то­ч­ною про­ду­к­ці­єю су­с­пі­ль­с­т­ва і йо­го фа­к­тич­ним по­то­ч­ним спо­жи­ван­ням. “Фа­к­ти­ч­ний еко­но­мі­ч­ний над­ли­шок, – пише учений, – та­ким чи­ном, іде­н­ти­ч­ний по­то­ч­но­му заощадженню або на­громадженню і зна­хо­дить своє вті­лен­ня у рі­з­но­го ро­ду ак­ти­вах, що до­да­ють­ся до на­ці­о­на­ль­но­го ба­гат­с­т­ва протягом досліджуваного пе­рі­оду, а са­ме: у ви­ро­б­ни­чо­му об­ла­д­нан­ні, у за­па­сах си­ро­ви­ни і го­то­вої про­ду­к­ції, в ак­ти­в­них са­ль­до при роз­ра­ху­н­ках з іно­зе­м­ни­ми дер­жа­ва­ми і в зо­ло­то­му за­па­сі”.

На думку вченого, по­те­н­цій­ний еко­но­мі­ч­ний над­ли­шок – це рі­з­ни­ця між про­ду­к­ці­єю, яка мо­же бу­ти ви­ро­б­ле­ною у да­них при­ро­д­них і тех­ні­ч­них умо­вах за до­по­мо­гою на­яв­них за­со­бів ви­ро­б­ни­ц­т­ва, і тим, що мо­же роз­гля­да­тись як не­об­хід­не спо­жи­ван­ня. Цей надлишок ви­сту­пає у чо­ти­рьох фо­р­мах. Пе­р­ша – над­мі­р­не спо­жи­ван­ня су­с­пі­ль­с­т­ва (го­ло­вним чи­ном з бо­ку груп з най­бі­ль­ши­ми до­хо­да­ми). Дру­га – це про­ду­к­ція, що втра­че­на су­с­пі­ль­с­т­вом вна­слі­док іс­ну­ван­ня працівників, не зайнятих у виробництві. Тре­тя – про­ду­к­ція, втра­че­на через ір­ра­ці­о­на­ль­ність ор­га­ні­за­ції іс­ну­ю­чо­го ви­ро­б­ни­чо­го апа­ра­ту, що при­зво­дить до ма­р­но­трат­с­т­ва. І, нарешті, че­т­ве­р­та фо­р­ма – не­до­ви­ро­б­ле­на про­ду­к­ція через без­ро­біт­тя, ви­кли­ка­не ана­р­хі­єю ви­ро­б­ни­ц­т­ва і браком су­ку­п­но­го по­пи­ту.

Без­по­се­ре­д­ньо еко­но­мі­ч­не зро­с­тан­ня ви­зна­ча­єть­ся вче­ним як збі­ль­шен­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва ма­те­рі­а­ль­них благ на ду­шу на­се­лен­ня протягом пе­в­но­го про­мі­ж­ку ча­су. “Те­м­пи і на­пря­м­и еко­но­мі­ч­но­го роз­ви­т­ку в якій-­не­будь кра­ї­ні за­ле­жать, –вва­жає ав­тор, – від фа­к­ти­ч­но­го еко­но­мі­ч­но­го над­ли­ш­ку і від спо­со­бу йо­го ви­ко­ри­с­тан­ня. У свою чер­гу, ці фа­к­то­ри ви­зна­ча­ють­ся (і са­мі ви­зна­ча­ють) сту­пе­нем роз­ви­т­ку про­ду­к­ти­в­них сил, від­по­ві­д­ною стру­к­ту­рою су­с­пі­ль­но-­еко­но­мі­ч­них від­но­син і си­с­те­мою при­вла­с­нен­ня еко­но­мі­ч­но­го над­ли­ш­ку, яку ці від­но­си­ни при­пу­с­ка­ють”. Як­що в су­с­пі­ль­с­т­ві іс­нує те­н­де­н­ція зро­с­та­ю­чо­го пе­ре­ви­щен­ня по­те­н­цій­но­го еко­но­мі­ч­но­го над­ли­ш­ку над фа­к­ти­ч­ним, то це го­во­рить про ірраціональність іс­ну­ю­чо­го еко­но­мі­ч­но­го уст­рою і про не­об­хід­ність йо­го за­мі­ни більш ра­ці­о­на­ль­ним ла­дом. Із та­ких те­о­ре­ти­ч­них по­си­лань П. Ба­ран по­чи­нає фо­р­му­ва­ти свою кон­це­п­цію еко­но­мі­ч­но­го зро­с­тан­ня для мо­но­по­лі­с­ти­ч­ної ста­дії су­час­но­го ка­пі­та­лі­з­му.

Теорія стагнації монополістичного капіталізму. Де­та­ль­но про­ана­лі­зу­ва­в­ши ри­н­ко­ву по­ве­ді­н­ку мо­но­по­лі­с­ти­ч­них стру­к­тур з по­зи­цій мі­к­ро­еко­но­мі­ч­но­го і ка­у­за­ль­но­го ана­лі­зу, вчений робить ви­сно­во­к, що за умов на­яв­но­с­ті у ви­ро­б­ни­ка ри­н­ко­вої вла­ди від­бу­ва­єть­ся за­ко­но­мі­р­ний про­цес пе­ре­ви­щен­ня мож­ли­во­с­тей на­громадження над мо­ж­ли­во­с­тя­ми ін­ве­с­ту­ван­ня. Це від­бу­ва­єть­ся вна­слі­док то­го, що на мо­но­по­лі­с­ти­ч­ній ста­дії роз­ви­т­ку ка­пі­та­лі­з­му ме­ха­нізм ви­рі­в­ню­ван­ня но­р­ми при­бу­т­ку діє ли­ше в дуже ско­ро­че­но­му кон­ку­ре­н­т­но­му се­к­то­рі еко­но­мі­ч­ної си­с­те­ми. Там но­р­ма при­бу­т­ку ни­зь­ка, і ма­са при­бу­т­ку, яка мо­же бу­ти ви­ко­ри­с­та­на для ка­пі­та­ло­вк­ла­день, від­но­с­но не­ве­ли­ка. У се­к­то­рі, де ді­ють мо­но­по­лії та олі­го­по­лії, на­впа­ки, но­р­ма при­бу­т­ку ви­со­ка і ма­са при­бу­т­ку, яка мо­же бу­ти ви­ко­ри­с­та­на для ка­пі­та­ло­вк­ла­день, до­ся­гає ве­ли­че­з­них роз­мі­рів. Од­нак, тут ви­ро­б­ни­ки вва­жа­ють не­ре­н­та­бе­ль­ни­ми ре­ін­ве­с­ти­ції у вла­с­ні під­при­єм­с­т­ва і на­ти­ка­ють­ся на все бі­ль­ші тру­д­но­щі при ін­ве­с­ту­ван­ні при­бу­т­ків у ін­ші га­лу­зі го­с­по­дар­с­т­ва. Це від­бу­ва­єть­ся вна­слі­док то­го, що тех­ні­ч­ні ви­на­хо­ди, які мо­жуть зни­зи­ти виробничі витрати і при­ве­с­ти до зро­с­тан­ня об­ся­гів ви­пу­с­ку продукції, не цікавлять мо­но­по­лі­с­та, при­бу­т­ки яко­го ско­рі­ше впа­дуть, ніж під­ви­щать­ся унаслідок на­си­чен­ня ри­н­ку да­ним то­ва­ро­м. Та­ким чи­ном, мо­но­по­лії та олі­го­по­лії ве­дуть від­бір тех­ні­ч­них но­вацій, на­ма­га­ю­чись уни­к­ну­ти збі­ль­шен­ня випуску про­ду­к­ції, про­те од­но­ча­с­но ба­жа­ю­чи до­ся­г­ти еко­но­мії фа­к­то­рів ви­ро­б­ни­ц­т­ва.

В умо­вах олі­го­по­лії тех­ні­ч­ні мо­ж­ли­во­с­ті зни­жен­ня ви­ро­б­ни­чих витрат з ме­тою ви­ті­с­нен­ня сво­їх кон­ку­ре­н­тів і за­хо­п­лен­ня всьо­го ри­н­ку та­кож не при­во­дять до ба­жа­но­го ре­зуль­та­ту. Спра­ва у то­му, що для за­ве­р­шен­ня “ці­но­вої вій­ни” олі­го­по­лі­с­там не­об­хід­но витра­ти­ти та­кі ве­ли­че­з­ні су­ми ка­пі­та­лів і пі­ти на та­кий ве­ли­че­з­ний ри­зик, що за­зви­чай вони воліють обі­йтись без застосування цінової конкуренції. Олігополії укладають більш-менш яв­ні уго­ди, або вста­но­в­лю­ють си­с­те­му лі­дер­с­т­ва в ці­нах, за­вдя­ки якій уникають за­пе­к­лої кон­ку­ре­н­т­ної бо­ро­ть­би. На думку П. Барана, “…фі­р­ми з ви­со­ки­ми ви­тра­та­ми не ви­ті­с­ня­ють­ся з ри­н­ку, а мо­жуть про­до­в­жу­ва­ти свою ді­я­ль­ність по­ряд з більш при­бу­т­ко­ви­ми під­при­єм­с­т­ва­ми. То­му над­ли­ш­ко­ві по­ту­ж­но­с­ті не лі­к­ві­дову­ю­ть­ся. Во­ни збе­рі­га­ють­ся не тіль­ки у фо­р­мі ви­ро­б­ни­чо­го по­те­н­ці­а­лу най­більш про­ду­к­ти­в­них фірм, що пе­ре­ви­щу­ють їх по­то­ч­не ви­ро­б­ни­ц­т­во, але та­кож у фо­р­мі не­ефе­к­ти­в­них під­при­ємств, які за­хи­ще­ні від “не­годи” па­ра­со­ль­кою олі­го­по­лі­с­ти­ч­ної ор­га­ні­за­ці­ї. Над­ли­шок ви­ро­б­ни­чих по­ту­ж­но­с­тей у свою чер­гу пе­ре­шко­джає но­вим ка­пі­та­ло­вк­ла­ден­ням, осо­б­ли­во в тих га­лу­зях, де налічується небагато фірм і де про іс­ну­ван­ня та­ко­го над­ли­ш­ку до­б­ре ві­до­мо”. Отже, при монополістичному капіталізмі не існує досить сильної тенденції до автоматичного створення умов, які б забезпечили додаткові стимули для інвестування економічного надлишку.

Як чинники, що про­ти­ді­ють да­ній те­н­де­н­ції, ви­сту­па­ють, вважає вчений, “зо­в­ні­ш­ні ім­пу­ль­си”, тоб­то фа­к­то­ри, не по­в’я­за­ні з без­по­се­ре­д­ні­ми ри­н­ко­ви­ми вза­є­мо­від­но­си­на­ми мо­но­по­лі­с­ти­ч­но­го ка­пі­та­лі­з­му. Найпростішим і най­більш оче­ви­д­ним за­со­бом ство­рен­ня та­ких зо­в­ні­ш­ніх ім­пу­ль­сів є збі­ль­шен­ня частки спо­жи­ван­ня в су­ку­п­но­му про­ду­к­ті. З од­но­го бо­ку, це зни­зи­ло б частку про­ду­к­ції, яка формує фа­к­ти­ч­ний еко­но­мі­ч­ний над­ли­шок, а, з ін­шо­го – ство­ри­ло б умо­ви для но­вих ка­пі­та­ло­вк­ла­день унаслідок роз­ши­рен­ня су­ку­п­но­го по­пи­ту. “Про­те, − стве­р­джує ав­тор, − в еко­но­мі­ч­ній си­с­те­мі, за якої роз­по­діл до­хо­дів між ка­пі­та­лом і пра­цею базується на пра­г­нен­ні окре­мих фірм до ма­к­си­мі­за­ції прибутку, це не­мо­ж­ли­во… Ті за­хо­ди, які мо­г­ли б бу­ти ці­л­ком ро­зу­м­ни­ми для ка­пі­та­лі­с­ти­ч­ної си­с­те­ми в ці­ло­му, озна­ча­ли б зби­т­ки або на­віть ба­н­к­рут­с­т­во для окре­мих ка­пі­та­лі­с­тів, які б ста­ли їх за­сто­со­ву­ва­ти”. На ду­м­ку П. Ба­ра­на, в умо­вах мо­но­по­лі­с­ти­ч­но­го ка­пі­та­лі­з­му мо­ж­ли­во­с­ті зро­с­тан­ня су­ку­п­но­го по­пи­ту за ра­ху­нок під­ви­щен­ня спо­жи­ван­ня з бо­ку на­се­лен­ня і фірм до­сить об­ме­же­ні, а, от­же, для то­го, щоб сти­му­лювати при­бу­т­ко­ве ви­ко­ри­с­тан­ня по­то­ч­но­го еко­но­міч­но­го над­ли­ш­ку, будуть потрібними осо­б­ли­ві зо­в­ні­ш­ні ім­пу­ль­си, що при­во­дять­ся в дію сві­до­мо за допомогою держави.

Теорія державного регулювання. П. Ба­ран ви­ді­ляє такі можливі на­пря­м­и дер­жа­в­но­го впли­ву на економіку:

1. Не про­ти­ді­я­ти зро­с­тан­ню без­ро­біт­тя й па­дін­ню ви­ро­б­ни­ц­т­ва до тих пір, по­ки во­но не бу­де від­по­ві­да­ти роз­мі­ру ефе­к­ти­в­но­го по­пи­ту. Од­нак, та­ка по­лі­ти­ка не­без­пе­ч­на у со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­но­му від­но­шен­ні, а то­му, на пе­ре­ко­нан­ня ав­то­ра, не при­йн­я­т­на.

2. Ско­ро­чен­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва шля­хом за­га­ль­но­го зме­н­шен­ня три­ва­ло­с­ті ро­бо­чого тижня. Цей на­прям, вва­жає П. Ба­ран, зу­стрі­не опір з бо­ку бі­з­не­су і ро­- бі­т­ни­ків, то­му що бу­де при­во­ди­ти до зме­н­шен­ня ви­ро­б­ни­ц­т­ва, при­бу­т­ку і ре­аль­ної за­ро­бі­т­ної пла­ти.

3. Фі­нан­су­ван­ня за ра­ху­нок дер­жа­в­них ко­ш­тів до­да­т­ко­во­го спо­жи­ван­ня (ін­ди­ві­ду­а­ль­но­го і су­с­пі­ль­но­го). Пе­р­ше су­пе­ре­чить ду­ху ка­пі­та­лі­с­ти­ч­ної си­с­те­ми, оскі­ль­ки дає на­й­ма­но­му працівнику мі­ні­мум до­хо­дів не­за­ле­ж­но від на­яв­но­с­ті ро­бо­ти. Дру­гий же на­прям, на­ти­ка­єть­ся на об­ме­же­ні мо­ж­ли­во­с­ті дер­жа­в­но­го бю­дже­ту.

4. Дер­жа­в­не ін­ве­с­ту­ван­ня у ви­ро­б­ни­чі по­ту­ж­но­с­ті. Однак, дер­жа­в­ні ка­пі­та­ло­вк­ла­ден­ня будуть обмежені тільки тими сферами, які ще да­ле­кі від ста­дії ко­ме­р­цій­но­го ви­ко­ри­с­тан­ня.

5. Мо­ж­ли­вість великих дер­жа­в­них ви­трат на не­ви­ро­б­ни­чі потреби (вій­сь­ко­ві, зро­с­тан­ня не­про­ду­к­ти­в­них пра­ців­ни­ків, на­ко­пи­чен­ня не­по­трі­б­них за­па­сів).

Та­ким чи­ном, на думку вченого, “… в умо­вах мо­но­по­лій та олі­го­по­лій як спо­жи­ван­ня, так і при­ва­т­ні ка­пі­та­ло­вк­ла­ден­ня до­сить суворо ви­зна­ча­ють­ся по­тре­ба­ми ма­к­си­мі­за­ції при­бу­т­ків. А при­ро­да й об­сяг дер­жа­в­них ви­трат не менш жо­р­с­т­ко ви­зна­ча­ють­ся со­ці­а­ль­ною ос­но­вою і фу­н­к­ці­єю дер­жа­ви у ка­пі­та­лі­с­ти­ч­но­му су­с­пі­ль­с­т­ві. От­же, при ка­пі­та­лі­с­ти­ч­ній си­с­те­мі не мо­ж­на че­ка­ти ні ма­к­си­ма­ль­но­го зро­с­тан­ня про­ду­к­ції, що ра­ці­о­на­ль­но роз­по­ді­ля­єть­ся між ка­пі­та­ло­вк­ла­ден­ня­ми і спо­жи­ван­ням, ні вста­но­в­лен­ня за­зда­ле­гідь про­ду­ма­но­го об­ся­гу ви­ро­б­ни­ц­т­ва”.

Єди­ним ра­ці­о­на­ль­ним ва­рі­а­н­том ви­рі­шен­ня ці­єї про­бле­ми, ро­бить ви­сно­вок П. Ба­ран, є со­ці­а­лі­с­ти­ч­не еко­но­мі­ч­не пла­ну­ван­ня. Мо­ж­ли­вість цього ти­пу пла­ну­ван­ня пе­ред­ба­чає такі кро­ки: а) мо­бі­лі­за­ція по­те­н­цій­них еко­но­мі­ч­них над­ли­ш­ків кра­ї­ни шля­хом екс­про­п­рі­а­ції за­ру­бі­ж­них і ві­т­чи­з­ня­них ка­пі­та­лі­с­тів, за ра­ху­нок чо­го під­ви­щу­єть­ся фа­к­ти­ч­ний еко­но­мі­ч­ний над­ли­шок; б) ви­зна­чен­ня державою за допомогою планових органів частки споживання і нагромадження в сукупному продукті; в) розробка напрямів використання економічного надлишку.