163. Тлу­ма­чен­ня норм пра­ва за об­ся­гом: бу­к­валь­не, роз­ши­ре­не і об­ме­жу­валь­не.

Використання різних способів тлумачення дозволяє інтерпретатору правильно і в повній мірі виразити волю законодавця, яка міститься у тексті нормативного акта. Але для юридичної практики важливе значення має виявлення співвідношення змісту норми з її текстовим вираженням, тобто тлумачення за обсягом.

Розрізняють три способи тлумачення за обсягом.

Буквальне (адекватне) тлумачення – це роз’яснення, при якому дійсний зміст норми права відповідає буквальному тексту, тобто «букві» закону.

Поширене (розширене) тлумачення – це роз’яснення, при якому дійсний зміст норми права ширше за її за її буквальний текст.

Обмежувальне тлумачення – це роз’яснення, при якому дійсний зміст норми права вужче за її текстовий вираз.

 

164. Ак­ти тлу­ма­чен­ня норм пра­ва: по­нят­тя, особливості, ви­ди.

Акт офіційного тлумачення норм права (інтерпретаційно-правовий акт) – це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’яснюються.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

- за галузевою належністю норми, що тлумачиться (акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо);

- за структурними елементами норми, що тлумачиться (акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції);

- за юридичною формою вираження (постанови, укази, накази тощо);

- за сферою дії (нормативні, казуальні);

- за «авторством» норми, що тлумачиться (акти автентичного тлумачення та акти легального (делегованого) тлумачення);

- за повноваженнями інтерпретатора (інтерпретаційні акти правотворчих органів та інтерпретаційні акти правозастосовних органів).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

165. Юри­дич­на прак­ти­ка.

Проаналізувавши існуючі в правознавстві погляди на поняття юридичної практики, можна виділити три основні підходи:

-ототожнення юридичної практики з юридичною діяльністю (І.Я.Дюрягін, В.П.Казимирчук, Ю.І.Гревцов);

-відмежування юридичної практики від юридичної діяльності та її представлення в якості самостійного явища (С.С.Алєксєєв, С.І.Вільнянський);

-удь-який вид юридичної практики розглядається в нерозривній єдності правової діяльності та сформованого на її основі соціально-правового досвіду (В.К.Бабаєв, В.І.Леушин, В.П.Реутов).

Недолік перших двох точок зору полягає в тому, що у першому випадку із практики виключається такий її важливий елемент, як юридичний досвід, а у другому - результати діяльності та об’єктивний досвід відриваються, протиставляються самому процесу діяльності і не враховується, що практичне перетворення громадського життя відбувається не тільки за допомогою рішень і положень, що виражають підсумкову сторону юридичної діяльності, але й безпосередньо в ході цієї діяльності, при здійсненні організаційно-конструктивних правових дій.

Третя точка зору дозволяє точніше визначити природу юридичної практики та основні елементи її структури, краще відобразити діалектику минулої (ретроспективної), дійсної (актуальної) і майбутньої юридичної діяльності, зрозуміти значення соціально-правового досвіду в механізмі правового регулювання. Цей досвід як найважливіший компонент практики являє собою колективну, надіндивідуальну соціально-правову пам'ять, що забезпечує нагромадження, систематизацію, зберігання й передачу інформації (знань, умінь, оцінок, підходів), що дозволяє фіксувати та деякою мірою відтворювати весь процес діяльності або окремі його фрагменти. Без соціально-правового досвіду (пам'яті) неможливі ефективна правотворчість і тлумачення, конкретизація та правозастосування, систематизація і заповнення прогалин у праві.

Юридична практика - це діяльність компетентних суб'єктів по виданню (тлумаченню, застосуванню тощо) юридичних приписів у поєднанні з накопиченим соціально-правовим досвідом.

Характеризуючи юридичну практику, необхідно враховувати наступне:

1.Їй як одній з основних різновидів соціально-історичної практики властиві риси, властиві будь-якій практиці. Проте залучена до правової системи суспільства і до процесу правового регулювання соціальна практика одержує деякі нові, зокрема юридичні, якості, що дозволяє розглядати її як відносно самостійний тип практики.

2.При цьому дії суб'єктів та учасників юридичної практики, використання ними певних засобів і методів, способи оформлення винесених рішень і закріплення накопиченого досвіду врегульовані, упорядковані правовими нормами та іншими юридичними приписами. Тим самим обмежується суб'єктивізм і волюнтаризм учасників, забезпечується її стабільність.

3.Юридична практика складає істотну частину культури суспільства.

4.Без цього виду соціальної практики не можна уявити виникнення, розвиток і функціонування правової системи суспільства. Саме вона відіграє істотну інтегруючу роль у зазначеній системі, зв'язуючи в єдине ціле правові норми та індивідуально-конкретні приписи, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правові ідеї та прийняті на їх основі рішення.

5.Вона сприяє цілеспрямованій юридичній зміні громадського життя. Це досягається за допомогою видання нових або зміни вже існуючих норм права, їх тлумачення й конкретизації, використання й застосування.

6.Більшість практичних дій і винесених у ході розглянутого виду практики рішень вимагає закріплення у суворо визначених офіційних актах-документах.

7.Суспільна, колективна природа юридичної практики проявляється у тому, що, по-перше, вона обумовлена іншими типами соціальної практики. По-друге, будь-яка юридична діяльність допускає відповідні форми співробітництва між її суб'єктами й учасниками, обмін інформацією та результатами. По-третє, накопичує соціально-правовий досвід, який є сукупним продуктом спільної діяльності.

8.На відміну від теоретичної (наукової) діяльності, юридична практика спрямована на об'єктивно-реальну зміну навколишньої дійсності.

9.У процесі юридичної практики виникають різноманітні матеріальні, політичні, соціальні та інші зміни. До її особливостей варто віднести й те, що вона завжди породжує відповідні юридичні наслідки.

10.Юридична практика в тій чи іншій мірі впливає на всі сторони життя суспільства, сприяючи розвитку процесів, що відбуваються в ньому або гальмуючи їх.

Аналіз вищезазначених характеристик та особливостей юридичної практики показує, що вона займає відносно самостійне місце в правовій системі суспільства і відіграє істотну роль у механізмі правового регулювання.