26.Теорії співвідношення міжнародного та національного права. Концепція примата міжнародного права

У другій половині XIX ст., у період розвитку буржуаз¬них відносин уперше постала як об'єктивно необхідна і науково обгрунтована для того часу теорія примату внут¬рішньодержавного права над міжнародним. Як писав Ф. Ф. Мартене, проголошене 1792 р. у французькому Кон¬венті гасло «Суверенітет народів не пов'язаний догово¬рами тиранів» облетіло весь цивілізований світ.. Тогочасна філософсько-пра¬вова думка висувала і обґрунтовувала необхідність закрі¬плення інституту державного суверенітету, захисту його від зовнішнього впливу інших суверенів, необхідність визнання переважної сили за внутрішньодержавними за¬конами як надійними гарантами національних інтересів та примату національного права, яке динамічно розви¬вається, над менш визначеним і більш консервативним міжнародним правом.. Значного наукового і практичного поши¬рення теорія примату внутрішньодержавного права над міжнародним набула наприкінці XIX — на початку XX ст. в німецькій правовій літературі. Було зроблено спробу обгрунтувати відхилення від міжнародних зобов'язань у процесі поділу ринків збуту, сфер впливу і захоплення колоніальних територій. За примат національного пра-ва виступали відомі німецькі юристи К. Бергбом, М. Вен¬зель, А. Цорн, Г. Лассон, пізніше, Б. Біндер, англій¬ський юрист Дж. Остін, француз Десенсьєр-Феррандьєр і багато ін.Теорія примату внутрішньодержавного права є моні¬стичною, бо проголошує єдність систем права, які дослі¬джуються, фактично визнає міжнародне право як галузь єдиної системи права — національного. Згідно з цією те¬орією міжнародне право цілком залежить від держави, яка бере участь у міжнародних відносинах і його застосовує, і що міжнародне право є частиною державного правопо¬рядку, який регулює відносини окремої держави з інши¬ми державами. Серед радянських учених-правознавців також були прихильники примату національного права над міжнарод¬ним. Така теорія виступала як засіб захисту власної пра¬вової системи від проникнення далеких для неї буржуаз¬них правових ідей того часу. Так, юристи М. С. Строго-вич і С. О. Голунський пропонували залучити міжнарод¬не право в систему радянського права як його галузь і визначали міжнародне право як внутрішньодержавне право1. Слід зазначити, що теорія примату національного пра¬ва над міжнародним не набула широкої популярності у правовій науці і практиці.

Встановлення наприкінці XIX ст. тимчасової віднос¬ної соціально-політичної стабільності в державах Західної Європи та між ними привело до встановлення на певний час «правової рівноваги» між двома системами права. Вна¬слідок цього міжнародно-правова наука висунула нову теорію співвідношення міжнародного і внутрішньодер¬жавного права — «дуалістичну». Цю теорію сформулював і теоретично обгрунтував ні¬мецький юрист X. Тріппель. Згідно з його теорією, міжна¬родне і внутрішньодержавне право — це дві різні системи з характерними для кожної з них своїми внутрішніми відносинами. Істотні розбіжності між ними полягають на¬самперед у тому, що ці дві системи мають різний предмет регулювання. Міжнародне право регулює відносини між суверенними державами, а внутрішньодержавне право діє в межах держави і регулює стосунки між його громадяна-ми, а також громадянами і державною владою. Згідно з цією теорією, жоден правопорядок неспроможний ані створювати, ані змінювати норми іншого правопорядку. X. Тріппель стверджує, що «міжнародне і внутрішньодер¬жавне право — це не тільки різні галузі права, а й різні правопорядки. Ця теорія також базується на тому, що дві системи права мають різні джерела і регулюють стосунки між різ¬ними суб'єктами права. Звідси випливає, шо міжнародне і внутрішньодержавне право являють собою різні юри¬дичні системи, між якими існує певний взаємозв'язок, але за жодних умов підпорядкування однієї системи іншій неможливе. Згодом ця теорія набула розвитку в працях багатьох її прихильників (К. Струпп, Р. Редслоб, X. Штре-бель та ін.). Дуалістична теорія, як бачимо, обережніше підійшла до вирішення питання про співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, заперечуючи примат будь- якого з них і водночас відбиваючи їх взаємодію в процесі нормозастосування. Ця теорія в сучасних її варіантах має своїх прихильників як у міжнародно-правовій теорії, так і в практиці.

На окрему увагу заслуговує доктрина соціалістичної правової науки з питань співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, яка набула свого розвитку й застосування в ЗО—90-ті роки XX ст. не тільки в Радян¬ському Союзі. Питання співвідношення, взаємодії, узгодження ак¬тивно досліджували відомі вчені-міжнародники І. П. Блі-щенко, В. Г. Буткевич, Г. В. Ігнатенко, Д. Б. Левін, Вони дійшли до таких загаль¬них основних положень:

• радянська правова наука у вивченні цього питання ви¬ходила з основного принципу міжнародного права — державного суверенітету і необхідності безперечного поважання внутрішньої компетенції держави;

• немає примату ні системи міжнародного права над на¬ціональним, ні навпаки — системи національного пра¬ва над міжнародним, обидві системи є самостійними явищами зі своєю специфікою і не перебувають у стані співпідпорядкованості;

• відносини між правовими системами будуються на за¬садах узгодження і координації;

• такі правові системи перебувають у процесі активної взаємодії і взаємозв'язку, що забезпечує їхнє реальне існування та функціонування.

Проте для сучасної західної науки і практики, а від¬недавна деякою мірою і вітчизняної характерна інша мо¬ністична теорія — теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним, автором якої справедливо вважається Ганс Кельзен, один із найвідоміших учених у західній юридичній науці XX ст.Ця теорія здобула багатьох прихильників серед кла¬сиків науки міжнародного права західних держав. її пред-ставниками є Ф. Джессеп, Г. Лаутерпахт, Дж. Шварценбергер, Ч. Хайд, А. Фердросс і ба¬гато інших. Теорія примату міжнародного права над національ¬ним зводиться до таких основних тез: необмеженість дії міжнародного права у часі, просторі й за предметом; бе-зумовний примат міжнародного права над національним; заперечення суверенітету держави; визнання основними суб'єктами міжнародного права насамперед індивідів і лише потім держав як посередників між міжнародним правопорядком та індивідами. Ця теорія припускає існу¬вання внутрішніх і зовнішніх відносин між двома систе¬мами права, але тільки як єдиного неподільного явища, бо, як зазначав Г. Кельзен, «...не може бути й мови про два різні правопорядку, є тільки єдина нормативна сис¬тема», якою він беззастережно визнавав систему між¬народного права. У цій системі міжнарод¬не право стоїть над національним правом. Міжнародне право складає основу всього національного права, у тому числі й конституційних норм будь-якої держави. Міжна¬родне право визначає сферу дії норм національного пра¬ва, й останнє має чинність тільки тією мірою, якою воно відповідає вимогам ефективності з погляду міжнародного права. У своїй теорії Г. Кельзен категорично заперечує дер¬жавний суверенітет, тобто виняткову владу держави у ме¬жах її юрисдикції і незалежність у міжнародних відноси¬нах. Дослівно він у такий спосіб висловлює свою точку зору: «Якщо ми припускаємо, що держава юридично під¬порядкована міжнародному правопорядку більш високо му, ніж національний правопорядок, то держава, тобто національний правопорядок, не може бути суверенною, тобто бути вищою правовою владою. Держава відрізняєть¬ся від інших об'єднань, які перебувають усередині держа¬ви, тільки безпосереднім підпорядкуванням міжнародно¬му праву»'. Варто зауважити, що прихильників принципу державного суверенітету вчений звинувачує в «націона¬лізмі» та «імперіалізмі», які є прихильниками примату на¬ціонального права2. Послідовники цієї теорії мають різні погляди і засоби у висвітленні різноманітних аспектів, але настанови, запропоновані Г. Кельзеном, усе ж лишають¬ся провідними.