89. Національні засоби забезпечення зобовязань з прав людини в Україні

Права і свободи людини і громадянина визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що згідно з Конституцією є відповідальною перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані Конституцією як найвища соціальна цінність (ст. 3).    Конституція України уперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод в усіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина. За цією концепцією, велику увагу у ній присвячено правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина (спеціальний розділ II) [2].До конституційно-правових засобів захисту прав та свобод людини та громадянина, визначених Конституцією України, належать: § право знати свої права, обов’язки (ст.57 Конституції України); § закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права, свободи та обов’язки громадян, але не доведені до їх відома у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57); § закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58); § ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58). Право на знання кожним своїх прав та обов’язків є важливою правовою засадою захисту прав і свобод людини в Україні

Особливе місце в системі гарантій реалізації і захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина займає судовий захист прав і свобод як національними, так і міжнародними судовими інстанціями, і, зокрема, органами конституційної юстиції.

Серед процедур, які використовують органи конституційної юрисдикції в багатьох зарубіжних країнах для захисту прав та свобод людини і громадянина, чи не найпопулярнішим є розгляд конституційних скарг. Сутність інституту конституційної скарги сьогодні зводиться до права громадян звертатися до органів судового конституційного контролю з проханням про перевірку конституційності владних актів, якими порушуються їхні права і свободи. Конституційну скаргу варто розглядати не просто як ще один механізм судового захисту, а і як спосіб впливати на якість національного законодавства. Однак в Україні такий правовий інститут відсутній.

Інститут конституційної скарги є в першу чергу винаходом європейської демократії. Сьогодні його застосування можна віднайти в більшості європейських країн. Тому очевидно, що в процесі реалізації курсу на вступ в ЄС Україна не може не сприйняти конституційну скаргу у своїй національній правовій системі.

Держава зобов’язана за допомогою наявних засобів інформації доводити до відома всіх, кого стосуються ті чи інші правові приписи, їх зміст. Тоді ніхто не зможе виправдовувати свою поведінку незнанням закону чи будь-якого іншого нормативно-правового акта. Закріплення загальновизнаного у демократичній світовій правовій практиці принципу, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти зворотної сили не мають, означає, що закон, який встановлює або посилює відповідальність, не може бути поширений на дії, вчинені до його видання. І навпаки, коли закон скасовує або пом’якшує відповідальність за дії, вчинені до його видання, він має зворотну силу відповідно до гуманістичних засад, на яких ґрунтується справжнє правосуддя. Такий же підхід відображає й закріплене у Конституції положення про те, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Крім того, до конституційно-правового механізму захисту прав людини відносять також принцип необов’язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60 Конституції України).

Треба також враховувати, що положення про невиконання явно злочинного наказу чи розпорядження – це не рекомендація, а норма, оскільки зазначена стаття Конституції встановлює юридичну відповідальність особи за видання і виконання такого наказу чи розпорядження. Слід також наголосити на принципі, згідно з яким ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення (ст. 61 Конституції).

Одним із основоположних конституційно-правових принципів правозахисту є принцип презумпції невинуватості, який означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст.62 Конституції).

Основний Закон України закріпив також принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод, який означає, що будь-яка особа не може бути обмежена в даних правах і свободах, крім випадків, передбачених законом. Можливість обмеження її конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (ст.64 Конституції)

Новацією в державно-правовій системі захисту прав і свобод людини в нашій державі є введення спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У Конституції України закріплюється право людини звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Статус, функції і компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені в Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При його розробці був врахований позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Цей інститут є універсальним інструментом виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні.

90. Загальна характеристика Загальної дерларації прав людини 1948р.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Цей документ є резолюцією, тобто згідно Статуту ООН має рекомендаційний, а не зобов'язуючий характер. Тому норми Загальної декларації прав людини спочатку розглядалися як норми-рекомендації. Але на сьогодні вони стали частиною міжнародного права. За період, що пройшов після ухвалення даної Декларації, на земній кулі відбулися великі зміни. Положення Загальної декларації прав людини стали завдяки практиці держав сприйматися як звичайно-правові еталони, згідно яких слід встановлювати національне законодавство. Ці положення стали також базою для закріплення їх в міжнародних договорах. Загальна декларація прав людини, разом із Статутом ООН, здійснила величезний вплив на подальшу нормотворчу (законодавчу і договірну) діяльність держав у сфері прав людини. У Декларації:

1) встановлюється безпосередній зв'язок між досягненням справедливості і загального світу в міжнародних відносинах і визнанням рівних і невід'ємних прав людини. Зневага до прав людини вже привела до варварських актів, вона обурює совість людства. Порушення прав людини дестабілізували міжнародний стан, створюють загрозу безпеки держав. Пошана прав сприяє дружнім відносинам між народами;

2) визначається, що неодмінною умовою забезпечення прав людини є влада закону, тобто встановлення такого законодавчого режиму, який гарантує права людини, "щоб людина не була вимушена вдаватися, як останній засіб, до повстання проти тирана і пригноблення". Відомо, що влада закону знаходить широкий вираз в умовах правової держави і цивільного суспільства — чинниках забезпечення прав людини;

3) проводиться ідея про тісний зв'язок змісту Декларації із зобов'язанням держав — членів ООН сприяти загальній пошані і дотриманню прав людини. Тому "загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов'язання". З урахуванням сказаного Генеральна Асамблея ООН "проголошує Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави".

Декларація складається з 30 статей, які лягли в основу наступних міжнародних договорів, у регіональних документах по правах людини, національні конституції та інші закони.

Декларація проголосила, що "усі люди народжуються вільними і рівними у своїх гідності і правах. Вони обдаровані розумом і совістю і повинні ставитися один до одного в дусі братерства".

У наступних статтях Декларації були сформульовані, зокрема:

- право на життя, на свободу і на особисту недоторканність;

- право не бути утриманим у рабстві, не зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання;

- право на рівність перед законом, на рівний захист законом і на однаковий захист від будь-якої дискримінації;

- право не бути підданим безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню;

- право на прилюдний і справедливий суд;

- право людини вважатися безвинною доти, доки її винність не буде встановлена судом на підставі закону, із забезпеченням усіх можливостей для захисту;

- право на невтручання в особисте та сімейне життя, на недоторканність житла, на таємницю кореспонденції;

- право на захист честі і репутації;

- право на свободу пересування і вибору місця проживання, право на притулок і на громадянство;

- право одружуватися і засновувати сім'ю і право сім'ї на захист з боку суспільства та держави;

- право володіти майном і не бути позбавленим свого майна;

- право на свободу думки, совісті і релігії, на свободу переконань і на вільне вираження їх, на свободу мирних зборів і асоціацій;

- право брати участь в управлінні своєю країною;

- право на соціальне забезпечення, на працю, на однакову оплату за одну і ту ж саму працю, на захист від безробіття, на відпочинок і дозвілля, на участь у профспілках, на достатній життєвий рівень і необхідне соціальне обслуговування;

- право на освіту, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, у науковому прогресі та користуватися його благами.

108