32. Питання про міжнародну правосуб’єктність індивідів. Формування міжнародного статусу фізичної особи

Щодо міжнародної правосуб’єктності фізичної особи досі не існує єдиної точки зору.

Міжнародна правосуб’єктність фізичної особи розглядається від її повного невизнання, до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб’єктність.

На користь визнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права свідчать такі факти:

1. Фізичні особи можуть виступати стороною в суді проти держав. (Вищий реституційний

суд по врегулюванню питань, які виникли в результаті другої світової війни, Міжнародний Центр по врегулюванню інвестиційних спорів в рамках Світового банку, Європейський суд з прав людини). В рішеннях Європейського суду з прав людини зазначається: "Співтовариство закріплює новий правовий порядок в міжнародному праві, за яким переваги держав в частині їх суверенних права обмежуються і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни".

2. Міжнародні права і обов’язки фізичної особи безпосередньо формулюються в ряді міжнародно-правових документів (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, , Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод 1950 p.).

Противники визнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права висувають такі аргументи: (радянські вчені)

1. Індивіди знаходяться під юрисдикцією відповідної держави і виступають суб’єктами внутрішньодержавних правових відносин. Вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав і обов’язків.

2. Суб’єкти міжнародного права виступають його творцем, чиєю волею створюються норми. Фізичні особи не можуть виступати творцем міжнародного права.

3. Права і свободи фізичних осіб, визначені в міжнародно-правових документах є в першу чергу проявом суверенної волі держав. А більшість міжнародних норм в галузі прав людини дійсно надто абстрактні і вимагають для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів.

Аналіз документів міжнародного права дозволяє стверджувати, що фізична особі не є суб’єктом міжнародного права в цілому, а виступає суб’єктом лише окремої його галузі – міжнародного гуманітарного права.

Питання міжнародної правосуб'єктності індивіда не нове, ще в XIX ст. харківський професор Д.І. Каченовський зазначав, що суб'єктами міжнародного права є як самі держави, так і службові особи, які є представниками держави на міжнародній арені, а також приватні особи, що вступають у міжнародні відносини1.

Серед західних учених немає одностайності у відповіді на це питання. А. Фердросс каже, що окремі особи не є суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародне право захищає інтереси індивідумів, але наділяє правами та обов'язками не окремих осіб безпосередньо, а держави, громадянами яких вони є. Деякі автори дотримуються погляду, згідно з яким держави є лише представниками (агентами) своїх громадян, котрі є справжніми суб'єктами міжнародного права.

Тому, коли йдеться про суб'єктів міжнародного права, слід розуміти, що вони мають права та обов'язки як зі створення, так і застосування норм міжнародного права. До таких належать держави, народи, що реалізують своє право на самовизначення, міжнародні міжурядові організації і державоподібні утворення (класичними або загальновизнаними суб'єктами міжнародного права), а індивіди мають обмежене коло прав і обов'язків з міжнародного права, здійснюваних ними тільки в міжнародній правозастосовній діяльності.

М.О. Баймуратов вважає, що коли у передбачених міжнародним правом випадках фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми у захисті своїх прав і законних інтересів, порушених у країні їх громадянства, і в такий спосіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, вони набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності.