48. Міжнародно-правове регулювання громадянства.

Для позначення політико-правового зв’язку між особою та державою в міжнародному і національному праві використовується термін «громадянство».

Громадянство є правовим зв'язком людини з державою, що визначає їх взаємні права і обов'язки. Через свій статус громадянин користується усіма правами, передбаченими законом, і несе відповідні зобов'язання. Держава забезпечує права громадянина і контролює виконання ним своїх обов'язків. Знаходячись за кордоном, громадянин зобов'язаний дотримуватися певних законів своєї держави, остання забезпечує йому дипломатичний захист.

Першим міжнародно-правовим актом, що кодифікує принципи і норми, які відносяться до громадянства, є Європейська конвенція про громадянство 1997 р. Цією конвенцією встановлюється, що держави повинні привести своє внутрішнє право у відповідність з її принципами і нормами. В ній підкреслюється взаємна зацікавленість у правовідносинах щодо громадянства як з боку особи, так і з боку держави. Підтверджується право на громадянство. Пропонується уникати випадків безгромадянства.

Існує два основні способи набуття громадянства – набуття громадянства при народженні (філіація), набуття громадянства після народження (натуралізація, вкорінення). Національне право відносно способів набуття громадянства дотримується двох принципів: 1) принцип права крові (jus sanguinis) – дитина набуває громадянство батьків, 2) принцип права ґрунту (jus soli) – громадянство дитини визначається місцем народження.

Стосовно філіації, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містить наступні правила про набуття громадянства. При народженні громадянство набувають автоматично, через закон: а) діти, хоч би один з батьків яких має громадянство цієї держави. Законодавство держави може передбачити виключення для дітей, народжених за кордоном; б) діти, знайдені або народжені на території держави, якщо в іншому випадку вони стануть особами без громадянства.

Стосовно натуралізації, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. встановлює найзагальніше правило згідно з яким, держави повинні передбачити можливість натуралізації для осіб, що законно і постійно проживають на їх території. Виходячи з цього, держави повинні полегшити придбання громадянства для наступних категорій осіб: а) подружжя їх громадян; б) дітей, один з батьків яких придбав їх громадянство; в) дітей, усиновлених одним з громадян; г) осіб, що народилися на їх території, а також законно і постійно на ній проживають; д) осіб без громадянства і визнаних біженців, законно і постійно проживають на їх території.

Особливими видами набуття громадянства є реінтеграція і пожалування. Реінтеграція або поновлення громадянства означає, що особа, яка раніше перебувала в громадянстві якоїсь держави, може бути відновлена по її клопотанню в громадянстві цієї держави, як правило, шляхом спрощеної процедури. Специфіка пожалування полягає у тому, що, на відміну від натуралізації, здійснюваної за ініціативою самої особи, ця процедура здійснюється за ініціативою відповідних органів держави щодо осіб, які мають перед нею визначні заслуги та (або) прийняття яких до громадянства становить державний інтерес.

Сучасне міжнародне право в цілому негативно відноситься до безгромадянства, спрямовано на скорочення випадків такого стану і переслідує мету всемірного скорочення такого роду випадків. Цьому присвячена Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. Вона зобов'язує державу надавати громадянство будь-якій особі, що народилася на його території, яка інакше стала б апатридом. У таких випадках громадянство надається або при народженні відповідно до закону, або за клопотанням відповідної особи чи її представника.

Багатогромадянство– юридичний стан при якому особа має громадянство двох і більш держав. Через відмінності між національними законами про громадянство, особа вже при народженні може набути громадянства двох і більше держав. В цілому міжнародне право негативно відноситься до багатогромадянства, оскільки воно ускладнює правовідносини між державами. Таке відношення загалом виправдано. В той же час існують випадки, коли багатогромадянство є засобом вирішення питань, що мають істотне значення для прав людини, тому законодавство ряду держав (Федеративна Республіка Німеччини, Ізраїль) визнає його допустимість.

Питання припинення громадянства вирішуються національним правом держави, і вирішуються по-різному. Громадянство може бути припинено особою з власної волі або за ініціативою держави. У останньому випадку говорять про позбавлення громадянства. Воно може бути автоматичним, тобто через закон, який передбачає, що за певних умов громадянство припиняється (в наслідок виходу з громадянства, внаслідок втрати громадянства) або шляхом видання спеціального акту держави, декрету найвищого органу або вироку суду.

У свою чергу, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містить загальні положення про те, що держава не може передбачати у своєму національному праві позбавлення громадянства згідно із законом або за ініціативою держави. Проте ці загальні положення супроводжуються рядом виключень, до яких відносяться: а) добровільне набуття іншого громадянства; б) набуття громадянства шляхом обману; в) добровільна служба в іноземних збройних силах; г) поведінка, що завдає серйозного збитку інтересам держави; д) відсутність реального зв'язку між державою і громадянином, що зазвичай проживає за кордоном.