6 Віктор Неборак. Перечитана «ЕнеїдаСпроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Ене'ідою» Вергі-лія. - Львів: Видавництво-лп, 2001, с. 10.

І справа тут не в зміні культурного архетипу всієї української культури, а у відмові від обох наявних на сьогодні моделей національно-культурного самоусвідомлення: і народницької, і модерністської. Народницька модель вибудовувалася навколо міту про Шевченка як Батька й пророка національного письменства, модерністська - на основі естетизації Шевченка, авангардистська - через акт Семенкового «спалення» «Кобзаря». Переглядаючи всі наявні сьогодні канони, постмодернізм використовує принципи повторюваносте, змінюючи логіку присутносте на графіку одночасности. Про що йдеться? Для постмодерністів література не є ні замкненим каноном, ні віддаленим у часі процесом, ні індивідуально пережитим мітом. Вона існує одночасно у вигляді своїх слідів-графів, себто текстів, сюжетів, Імен, і може утворювати «архів», «бібліотеку», «музей», «анто-погію», «список».

Своєрідний ритуал постмодерністської ревізії - переписування «словника» літератури з одночасним вписуванням в неї андеґраунду й авангарду, себто стирання та одночасного напиши мя нового канону, здійснює, наприклад, Андрій Бондар. Він переглядає словник «української літературної енциклопедії», ммсміюючи старомодність, кон'юнктурність і тенденційність офіційних літературознавців «в полатаних сірих костюмах у запилених кабінетах / інституту літератури Академії Наук України», які заповнюють «своїми старечими тілами / хворий український часопростір». Вписуючи власний «здоровий» список у «хворий» часопростір, Бондар, зрештою, грайливо самоусувається, стираючи своє ім'я («але хто я такий щоб їх усіх за це осуджувати»), але залишаючи валоризовані ним імена нового літературного канону:

немає бориса віяна але є віану тудор вівіані рафаеле

немає данила кіша але є егон ервін кіш

немає мориса бланшо але є бласко ібаньєс

немає захер-мазоха але є юрій заховай (помер у Львові)

немає георґа гайма Ґотфріда бена жана жане і слава богу,

але

хвалити бога там є про абеляра та ариосто

про тома вулфа і вірджинію вулф є

поряд зі статтею про романа Михайловича вуля

автора літературно-критичного нарису

«М. Ґорькій у Криму»

а про тома вулфа-другого вже немає

(навіщо ж нам аж два тома вулфа?)7.

7 Андрій Бондар, «вірш який ніколи не перекладуть іншими мовами». Maskult. - Київ: Критика, 2003, с. 30-31.

Постмодерністи не оминають Шевченка, навпаки, його поетичний світ опиняється в центрі прихованої полеміки-гри иостмодерністів із національною класикою. Фактично саме Шевченко і є тим «проклятим поетом», якого вперто намагаються ідентифікувати постмодерністи. Справа в тому, що вже основна парабола, скажімо, найвідоміших Андруховичевих романів є відкрито постколоніяльною та відверто відсилає читача до Шевченка. Зокрема архетип поета-богеми - головного протагоніста всіх Андруховичевих романів - пов'язаний не лише з Енеєм-гульвісою, але й із козацьким прототипом мандрівного поета, ліричного Шевченкового героя.

Власне, Шевченко проявляє та оформлює колоніяльну символіку України, яку розгорнено через космологічну візію простору, розділеного на метрополію та провінцію, і вибудовано на основі історіософського міту долі України, тотожної з власною долею поета, а також через натурфілософську символіку Шевченкових пейзажів, переплетених з ідеальною топологією. Метафоричний образ колоніяльної України вбирає в себе й опозиції пророчої мови, тотожної «Господа Слову», і мови як «розмови», материнського права та батьківського закону.

У «Московіяді» Андрухович використовує основний Шевченків топос - мандрівку до серця Імперії та створює гротесковий образ столиці, що так нагадує маріонетковість Шевченкового «мордобитія». Та головне - імпліцитна патріотика Андруховича близька до Шевченкового плачу за Україною. Зрештою, Шевченко в постмодерну добу так само набуває нового іміджу. Грабовичеве прочитання символічної автобіографії Шевченка, у тому числі й гомо- та автоеротичного підтексту, цілком відповідає тому переписуванню класики, яке простежуємо в Україні впродовж 1990-х.

Приховані й неприховані цитати з Шевченка віднаходимо у Віктора Неборака, Сергія Жадана, Володимира Цибулька, а брати Капранови навіть видають свій «Кобзар 2000». Жадан буде жорстким і саркастичним, покликаючися на Шевченка:

Сколовши босі ноги об стерню,

старенький Перебендя

коло тину ячить собі, що,

скурвившись на пню,

лукаві діти в цю лиху годину

забули встид, просрали Україну,

забили на духовність і борню,

і взагалі творять якусь хуйню8.

8 Сергій Жадан. Балади про війну і відбудову. Нова книга віршів. - Львів: Кальварія, 2001, с. 72.

Неборак, натомість, привласнюватиме Шевченкову іронію, цитуючи фрази-кліше з Шевченка й на їх основі створюючи нанораму «рушень мас»:

Мені тридцятий рік минав,

очима я сідниці пас,

в час незалежних рушень мас

то потопав, то виринав

на різних сценах, влада Рад

вивчала мову, козаки

снували Січчю, брата брат

заокеанський стис таки

в обіймах, мій тридцятий рік

минав, я Господа молив -

про що не знати - ніби врік

мене хтось <...>9.

9 Віктор Неборак. Літостротон. Книга зібраного. - Львів: Видавни-цтво-ЛП, 2001, с. 298.

Однак іронія та пастиш під Шевченка стають не способом знищення класики, а середником до відновлення інтимно-персонального сенсу письма, досі розчиненого в імперсональності масового прочитання класики. І тому читаємо в Неборака:

Я неприкаяний, я знак

питання - що? навіщо? як?

куди ми виповзаєм з нір?

До тихих вод? До ясних зір?

До нафти? Сірки? Тобто до

землі як знову ж таки до

родовищ? - не один поліг

в цю землю - вистачить на всіх... (с. 298).

Натомість у маслітівському варіянті Капранових Шевченків «Кобзар» перетворюється в анекдотичні перекази еротично підфарбованих історій для чоловіків і для жінок. Ці історії мають переважно знайомі (або дещо видозмінені) назви Шевченкових творів і є тендерно розділеними: для жінок soft variant - «Відьма», «Русалка», «Катеринка», «Петрусь», для чоловіків hard variant- «Сон», «Гайдамака», «Тарасикова ніч», «Варнак», «Причина», «Розрита могила» тощо. Йдеться про антологію чудасій, пригод, анекдотів, призначених для масового вжитку. Ані інтертекстуальність, ані пастиш тут не діють. Ця масова книжка пародіює ту роль єдиної Книги, якою наділено «Кобзар» в українській свідомості.

Музей уже не одного письменника, а всієї літератури творить і Володимир Даниленко в «Дзеньках-бреньках». Це галерея українських класиків від Нестора-Літописця і аж до «Стельмаха, Гончара, Первомайського і Ростислава Самбука». Складається враження, що класики не так зняті з п'єдесталу, як утекли з нього до спілчанського «Енея»:

Двері з гуркотом відчинилися, і до зали ввалився Шевченко. «А ось і я»? - весело гукнув. Тарас Григорович були напідпитку, в смушевій шапці, кожусі, у іусто заквецяних дьогтем чоботах10.