12 Віктор Неборак. Літостротон, с. 298.

Отож Шевченко стає однією з основних постатей у діялозі українських авторів-постмодерністів із національним письменством. У рамках постмодернізму фактично відбувається відновлення шевченківського культурного мислення, яке розвивалося в силовому полі романтизму й містило різновекторну поліфонічну модель художнього мислення. Її складниками були романтично-гротескова образність, фемінна мітопоетична символіка, постколоніяльне трикстерство, богемна карнавальність, навіть експресіоністична образність. На жаль, у своєму розвитку українська література не розгорнула вповні всіх потенційних варіянтів образотворення, які несла в собі Шевчен-кова творчість, а критика актуалізувала лише одну шевченківську рецептивну модель - народницьку.

Символічну мітологію Шевченка підхоплює Юрій Шеля-женко, відгукуючися на новий роман Марії Матіос:

Я впізнаю у солодкій Дарусі українську сучасну літературу. Це вона, укрсучліт, для більшости українських читачів або «німа», або «шепче собі щось незрозуміле». Це вона, укрсучліт, блукає по ночах на цвинтарі української класики і гукає до могил: «тату! мамо!» (http:www.samvydav.net).

Особливо знаменним у стосунках «укрсучліту» з «класикою» є розрив із «селянським синдромом» і «тестаментарно-рустикальним дискурсом» (Володимир Єшкілєв), іншими словами, народницькою традицією українського письменства. Постмодерністи здійснюють таке переосмислення, карнавалізуючи саму літературу, сприймаючи її то як «порожнинну», то взагалі «мертву». В'ячеслав Медвідь - один із сучасних письменників, якого складно зарахувати до постмодерністів, пропонує інакшу, ніж постмодерністи, модель модернізації української літератури, оновлюючи та поєднуючи «рустикальну естетику» з етичними та психологічними настановами модернізму13. Така модель мусить, на його думку, не відштовхуватися під народницької класичної традиції, а свідомо повторювати її. Отже, не опозиція та протиставлення, а поєднання народности з модерною формою лягає в основу його культурного проекту.

13 Плерома 3'98, с. 72.

Концепцію народности української літератури свого часу чи не найвиразніше сформулював Пантелеймон Куліш. Ця концепція мала всі ознаки винайденої, сконструйованої культурної ідентичности й досить штучно, хоча й на романтичній теорії тотожности, стверджувала не високий, а масовий (популярний) характер українського письменства. Власне, саме таку форму псевдонародної, прибраної ідентичности підривають українські автори-постмодерністи, коли заявляють про своє право бути вільними в літературній грі з класиками.

Українська література, проповідував Куліш, -

творіння не невеликого кола, яке влаштувало собі вишукане життя посеред маси, для якої лишилось тільки підкорятися його смаку, його поняттям і самому його життю: вона - голос подібної маси, але яка не визнає своїми зразками освічених людей, що обертаються поза її життєвими потребами, а навпаки, притягує в своє здорове середовище найрозвиненіших діячів освіти, з усією їхньою ученістю, з усім блиском їх артистичної освічености. Всі ці люди, при всіх особистих перевагах перед одиницями свого простонароддя, відчувають і усвідомлюють розумом, що сила народного духу не в їхніх учених і естетичних колах, а саме в цій масі, з якої кожна окремо взята особа однаково незначна, але в цілості з багатьма собі подібними зберігає закони літературного смаку і народного смислу для найбільш розвинених і самостійних представників нашої народности14.