2 Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості, с. 60.

Окрім карнавалізму, що спирався на ідею підриву й перевертання, в українській літературі в 1980-х заявила про себе й самодостатня необарокова культурософська ідеологія, скажімо, ЛУГОСАДу, групи львівських поетів, що сповідувала ар'єргардну опозиційність щодо модернізму й цілої модернізаційної стратегії («ми ж позаду всього розвитку літератури, ми замикаємо собою літературний процес»3). Резонуючи на всі попередні форми й традиції літератури, лугосадівці найближчі до передмодерних барокових (не без футуристичного забарвлення) моделей мислення та поведінки. В плані національної ідентичности їхню позицію ілюструє «Апологія байдужости» Назара Гончара, де відгомін демонстрацій урівноважує українська іманентна (сковородинівська) самодостатність - запобіжник надмірних емоцій і протестів:

Україно моя Роззявлена Ти радієш собі Байдужа Маєш десь Вогнегасник Адже він як і всі Українець4.

3 Тарас Лучук. «Літературний ар'єргард. Поетична концепція ЛУГОСАДу». Сучасність, 1993, № 12, с. 16.

4 Там само, с. 23.

Загалом самодостатність (не революція і не модернізація) стають естетичним ідеалом ЛУГОСАДу. Зокрема, повість Івана Лучука «Улісея» вже в принципі відкидає ідею наслідування високомодерністського канону типу джойсівського «Уліса», побудованого на синхронізації сакрального та профанного часу. Замість наздоганяння чи взорування на модерну Европу приходять випадковість і тональність гри в культуру, як у шахи. Змінні культурні контексти, адаптовані до профілів на мапі культури або фігур на шахівниці, досить далекі від тієї синхронізації культури, котру Еліот визначив як модерністський принцип дозаповнення літературної історії.

Критику національної колоніальної свідомости, тотожну феміністичній, у постмодерній парадигмі здійснює Оксана Забужко. Не відкидаючи вестернізації як інтелектуальної дискусії, вона все ж підкреслено амбівалентна в сприйнятті Заходу (точніше Америки як цивілізаційної структури). Її цікавить саме позиція перетворення «культурно здеправованої, "безмовної" <...>, в глобально-історичному масштабі от власне що "периферійної" реальности - на повноправну культурну»5. Саме в перспективі такого постколоніяльною перевертання Забужко й бачить европейськість української літератури. Змінюється парадигма Заходу: з абсолюту він стає дискурсом влади. Забужко зауважує:

Тобто, поки «Захід є Захід, а Схід є Схід», справи стоять ще не аж так кепсько, - колонізація духа починається тоді, коли «Захід» всією наскрізно інституційованою потугою власного правлячого <...> культурного егоцентризму навалюється на «Схід» - довести йому, що той є, властиво, «недо-Захід», «Захід другого сорту», чи, в щонайліпшому разі <...> - «Захід у потенції» (с. 295).

5 Оксана Забужко. Хроніки від Фортінбраса, с. 294.

Чи не найдинамічнішою формою культурної критики виявився бубабізм, який через Юрія Андруховича запропонував власну концепцію європеїзації. В найзагальнішому сенсі йдеться про топологію ідентичности - і це особлива постмодерна іпостась національної культурної самосвідомости. Андрухович мислить Україну в аспекті локальности: його цікавить передусім Галичина, яка, на його думку, виконує своєрідну функцію буферу між Заходом і Сходом.

Модерністи прагнули засвоїти західну культуру, волюн-таристськи дозаповнюючи або перевертаючи національну традицію на західний штиб (перекладаючи західних авторів, відшукуючи власні бічні гілки традиції або її еллінські чи римські корені). В цілому, така формула вестернізації була близька до етнічної концепції, для котрої принциповою залишалася ідея єдности й наступности традиції, коли всі українські письменники «почували себе членами тієї самої національно-ідеологічної родини»6 (Дмитро Чижевський).

6 Дмитро Чижевський. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. - Тернопіль: Феміна, 1994, с. 307.

Андрухович переймає від польських авторів-постмодерністів ностальгію за "вітчизною окраїн" і доповнює її ностальгією за інституціоналізованою традицією - в контексті колишньої Австро-Угорської імперії. Це, так би мовити, не ймовірне чи бажане «велике» західництво, як у модерністів, а історично-топографічне. «Подумати тільки - були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною!»7, - зауважує Андрухович.

7 Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості, с. 8.

Ця постмодерністська орієнтація на Захід інакша. Вона рівнозначна усталенню себе в просторі центральноєвропейському - в «суцільній території постмодернізму»8. Це не так засвоєння принципово інакшого, як ностальгійна спроба повернення (реставрації!) спільного минулого (австрійсько-монархічного), яке звичайно ідеалізується через перспективу маленьких наративів (спогадів бабці, вигляду колишньої мапи, топографії пам'яті, яку закріплюють фетиші-пам'ятники). В контекст такого західницького топосу локальної інакшости літератури входить Рільке 1890-х, а не пізніших років, тобто «чеський» Рільке, «галицький» Йозеф Рот, «дрогобицький» Бруно Шульц. Географічно такий топос будується навколо історії Ста-ніславова, галицького міста, обділеного «великою історією», що лежить «якраз на середині шляху» між королівською минулою славою Львова та князівською славою Чернівців (це все в масштабах імперії Габсбурґів). Ідеологічно він (топос) несе в собі тугу за Імперією, звичайно ж, західною Австрійською, а не Московською.

Андруховичева мета -

перебрати на себе реставраторські функції й за допомогою найефемернішого з матеріялів - мови - відбудувати хоча б фрагменти стін, веж, кохань і снів, які обов'язково - так я хотів - мусили тут траплятися» (с. 58).