4 Сергій Жадан. Балади про війну і відбудову, с. 19.

Жаданів «Цитатник» - маніфест бездомництва дев'янос-тиків. Сам принцип «цитатника» нагадує про часи тоталітарні й революційні, можливо, про Мао Цзедуна. Подібно до концептуалістів, Жадан демістифікує кліше, цитати й слоґани минулої культури, наприклад «любов к отчизні» - відому формулу з «Енеїди» Котляревського. Любов до Вітчизни, патріотизм у їх традиційному трактуванні виявляються фальшивими, бо основою єдности може бути і «сонце, що встає», і «спільний туалет», а «любов к отчизні» - як принцип життя людського - є штучним лозунґом, бо «хоч як на мене спосіб сей / кохання плідно убива / саме поняття "секс"» (с. 64). Отож сексуальність, низ стають тими формами, які підривають риторику високих слів.

Однак є і принципова відмінність Жаданового концептуалізму. У концептуалістів сам суб'єкт зникає серед готових об'єктів-кліше, у Жадана він залишається дистанційованим, а поетів голос звучить по-дитячому незахищено. Тичинині, Шевченкові цитати «вживляються» в іншорідне ідеологічне тіло й стають формулами іншої свідомости, зокрема інфантильного дискурсу. При цьому переписування класики відбувається не без образи, ресентименту щодо минулого. Адже воно, те тоталітарне минуле, споганене фальшивою риторикою та символікою типу «Народний Поет», «Боротьба Народу», «Погані Пани», «Страдниця-Мати», «Мати-Україна», позбавило поета-підлітка довіри й до мови, й до самих батьків, і навіть до самого процесу дорослішання. Тому -

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі

школа яка не навчила нічому

і час що нічому також не навчив

і я гадаю - вічна марното адже ця лажа трива (с. 19).

Для таких, як Жадан, перебудова збіглася з «молодістю початку дев'яностих» («ця молодість початку дев'яностих», зізнається поет). Ті «погані часи» були «добрими», бо були часом молодости, і їх захищає ліричний суб'єкт:

добрі часи погані часи - вони залишали шанс коли ти грівсь на шкільних подвір'ях й виригував палений польський шнапс коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги що чути навіть як дихають в небі птахи (с. 18).

Жаданову збірку «Балади про війну і відбудову» можна розглядати як біографію покоління, якому - хотіло воно чи ні - треба було ставати зрілим і «перепливати» ріку часу, хоча на вулиці вирували «розмиті загати», а на мітингах виступали «ображені пам'яттю». Відтак приходила зрілість -

і зрілість мов дівчинка-підліток

яка без мети запізнюється зникає і не говорить йому яка вже знає що можна і не прийти проте ще не знає чому (с. 16).

Владімір Сорокін прогнозував, що після постмодернізму, ймовірно, настане нова хвиля літератури «щирости». Жадан потверджує, що така література існувала як одна з можливостей ще на ранньому етапі постмодерну в українській літературі. Травматичний екзистенційний підлітковий досвід покоління дев'яностих об'єднаний реаліями спільного минулого - «старі гаражі / труби розбомбленої водостанції / офіцерські швейцарські ножі» (с. 20), рідне місто уже не тримає і не захищає, «танцює Харків - місто байстюків»5. Натомість старше покоління об'єднане іншими «гаслами», «написами» й «криптограмами», де домінують «лозунги боротьби сліди комунального блядства» («Балади про війну і відбудову», с. 43). Разом із запереченням соціялістичного минулого виросла й недовіра до батьків та їхнього спадку. Тоталітарне минуле засуджує до довічної боротьби:

від самого дитинства ніби проказа ця перемога

так ніби ростеш на покинутому аеродромі

зшиваючи комбінезони зі старих парашутів

й лаштуючи до ключів кулеметну гільзу

ось так батьківщина обдаровує правом

на боротьбу (с. 44).