9 Джон Барт. Плавучая опера. Роман. - сПб.: Азбука-классика, 2001, с. 308.

Атомна не-реальність - реальність фантазійна, риторична, зроблена стилістично та дискурсивно; вона існує лише в нашому мовленні та нашому сценарії подій. Відтак атомна війна постає текстуально створеною не-подією - на відміну від цілком реальних матеріяльних і технологічних об'єктів-носіїв такої війни. Що робить ядерний дискурс - то це виводить поза межі осмисленого повідомлення як такого, що веде до правди та відображає реальність. Він посилює іронічний характер повідомлення, привертає увагу до текстуальних розривів, багатозначносте й різнорідности дискурсів, стверджуючи, що знання не тотожне правді чи зв'язності повідомлення. Адже серйозно «думати про можливість атомної війни, - пише Кристофер Норис, - дуже реальну й наявну можливість - значить думати поза межами самого розуму»10, і з цим цілком можна згодитися.

10 Christopher Norris. «Versions of Apocalypse: Kant, Derrida, Foucault». Apocalypse Theory and the Ends of the World. Ed. By Malcolm Bull. -Blackwell: Oxford and Cambridge, 1995, c. 245.

Для іншого французького інтелектуала-постмодерніста - Жана Бодріяра - віртуальна реальність твориться через ситуацію стримування, яка, власне, означає відкладання події та імовірности, що атомний вибух колись може бути реальним. Зате політика ядерного стримування встановлює найкращу систему всесвітнього контролю, яка коли-небудь існувала, стверджує Бодріяр11. Адже якщо відкинуто реальність атомного вибуху - того, що може стати останнім актом людської історії, тоді можна говорити, що абсолютного означника кінця історії взагалі немає. Відтак немає й означуваного, до якого такий означник відсилає, себто реальности, яку треба оберігати від загибелі. Ми опиняємось у світі симуляцій, ілюзій, знаків, які ні до чого реального не відсилають, а створюють враження «присутнього», «кічу, ретро та порно водночас», - наполягає Бодріяр12.

11 Див.: Жан Бодріяр. «Прецесія симулякрів». Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція. - Київ: Основи, 2004, с. 53.

12 Там само, с. 62.

У контексті філософсько-інтелектуальних дискусій про природу постмодерної репрезентації та постмодернізму в атомну добу Чорнобиль є основним знаковим символом української літератури кінця XX століття. Саме Чорнобиль - як реальний а томний вибух - визначає характер українського постмодернізму, його можливості й обмеження. Загалом український постмодернізм - постчорнобильський текст. Це не означає, що вся постмодерністська література прямо пов'язана з чорнобильською темою, однак у тому сенсі, в якому для Дериди ядерний вибух є абсолютним референтом літератури в атомну добу, Чорнобиль стає реальним референтом усього українського постмодерністського дискурсу. Чорнобиль збігся в часі з процесом розпаду тоталітарної радянської свідомости й став символічним тлом, на якому відбувається видозміна як свідомости, гак і самої літератури в українському історичному контексті кінця XX століття.

Ядерний вибух, з одного боку, ніби синхронізувався з процесами ідеологічними, а з другого - Чорнобиль розвіяв враження про абсолютну владу гіперреальности, про а-символізм атомного вибуху. Він показав спротив матерії людському волюнтаризмові, і в цьому сенсі був щонайіронічнішим фактом. Він також закріпив наше існування в часі після-катастрофи, ніби зреалізувавши метафору після-поступу, заховану в назві постмодернізм. Побувавши одного разу в чорнобильській зоні, мала змогу пересвідчитися, що таке життя після катастрофи. Не зруйновані, а цілі села вздовж доріг поросли молодим лісом, через який уже складно проїхати навіть на авті. Люди, які повернулися до себе додому, в зону, живуть ніби в післяядерну добу, у час нового середньовіччя, користуючися залишками цивілізації та колишніми речами відомих і невідомих людей. Одяг, їжа, навіть мова - все зредуковано до якихось украй необхідних речей. Ще крок - і саму цивілізацію буде забуто.

Отже, Чорнобиль став матеріяльним утіленням постмодер-ністської метафори. Він поєднав реальність постіндустріяльну, втілену у величній красі Чорнобильської електростанції, відбитої у водах атомного озера, і середньовічну, передмодерну. Він означив час не як процес лінійний, контрольований, але звихнений і регресивний. Він реалізував після-апокаліптичну, не фантазійну й не утопічну, а справдешню реальність. Вища іронія цієї події полягає в тому, що Чорнобиль засвідчив руйнування культури, технології, самого літературного архіву. Культура стає річчю, непотрібною в зоні. По-перше, бібліотеки, як і всі матеріяльні цінності, у чорнобильській зоні нікому не потрібні: я на власні очі бачила в шкільній бібліотеці розсипи книг, по яких блукали люди. По-друге, Чорнобиль як тему вже звульгаризувала й «висока», й «масова» культура. «Висока» - бо автори, які писали й пишуть про Чорнобиль, так чи так прагнуть дати правдиву оповідь про те, про що не можна сказати «правду». «Масова» - бо апокаліпсис стає товаром, на який є попит.

Ще трохи - і стіну укриття розбиратимуть на сувеніри. Уже й тепер існує «чорнобильський кіч» - дешевий катарсис, яким послуговуються преса та література. Вища іронія чорнобильської катастрофи полягає і в тому, що вона не могла призупинити масову культуру, а натомість сприяла її поширенню. Театрально розкидані дитячі речі поруч із протигазами - такий слід чиєїсь постановки кічу про невинність у добу техногенної катастрофи довелося побачити в одному з дитячих садків у Прип'яті. Такий заготований кадр залишили там теле- й фотожурналісти, яким, очевидно, бракувало в Чорнобилі справжнього трагізму.

Для Дериди ядерний вибух - це передусім текст, дискурс. Реальний Чорнобиль дає унікальну можливість проаналізувати такий текст. Чорнобиль руйнує реальність симулякрів. Досі орбітальні бомби не вибухали, оскільки вони були віртуальні, як у «Зоряних війнах», і всі вже звикли до думки, що атомні бомби можуть бути лише фігурами певного дискурсу. Але одна бомба вибухнула, і це був Чорнобиль.

Чорнобиль також став метафорою відкритости світу й текстом про те, як чорнобильська хмара, проминувши кордони двох великих військових блоків, зруйнувала стіну між двома системами - радянською та західною. Так Чорнобиль накреслив карту нової Европи. «Після Чорнобиля Берлінська стіна більше не існувала», - наполягає Бодріяр13. Водночас Чорнобиль висвітив різницю культурних ідентичностей: так званої «західної», з одного боку, й «інших», різнонаціональних, незахідних, з другого боку. Правда, як стверджує французький філософ, при цьому виявилося, що раніше поширене уявлення про герметизм Заходу насправді було мітом. Захід - прозорий, говорить Бодріяр, натомість нововідкриті культури (зокрема й країни Східного блоку), які ринулись на Захід, наскільки цілісні й спрямовані на самовиповнення, що загрожують самому існуванню Заходу, який і досі наївно вірить у сумісність (соmpatibility) усіх культур, іронізує Бодріяр. Так Чорнобиль відкрив болісну рану європейської ідентичности - відторгнення «іншого».

13 Jean Baudrillard. The Illusion ofthe End. Translated by Chris Turner. -Stanford University Press, 1994, c. 45.

Як правдивий західник, Бодріяр пов'язує наступ постмодернізму із загрозою руйнування європейської культури, історії, нам'яті. Крах соціялістичної системи лише утвердив серед західних інтелектуалів думку про те, що демократичний і гуманний Захід має «стерти минуле» з пам'яті народів, які пережили тоталітарне минуле. Але відбувається зворотний процес, назначає Бодріяр, який у 70-ті роки сам був прибічником революційної теорії та політики, - тоталітарне минуле втягує сучасність у свою порожнечу. Спостерігаємо речі, що скидаються на те, «як мертві й ті, хто вижили після концтаборів, висмоктали наше останнє бажання культури, закону та порядку». Відтак, на думку французького філософа, перемога Заходу над комунізмом призвела до спустошення власної історії та утвердила постмодерністський поворот у бік історії, трактованої не як послідовність фактів, а як перекомбінування різних дискурсів.

Окрім розпродажу історії (дискурсів), відбувається також взаємообмін і водночас взаємне підривання цінностей. Консенсус Заходу - «епідемія демократичних цінностей», іншими словами, «вірусний ефект, тріюмфальний ефект моди», уточнює Бодріяр (с. 44), що його Захід екстраполює на Схід. Тоді як східний блок пришвидшує біг до демократії, можливо, ми рухаємося назад, бідкається він, поза демократію, западаючи в «діру минулого». Саме ж «демократичне переписування» на Заході, як іронізує філософ, - це щось близьке до видалення плям або косметичної операції: «косметичні операції піднесено до рівня політичних і навіть олімпійських видовищ» (с. 43).

Роздумуючи про кінець минулого століття, Бодріяр проголошує розпродаж віку. Відродження минулих - або тих, що проминають, - форм історії, ця спроба втекти від апокаліпсису віртуального, є утопійним бажанням. Чим більше прагнемо віднайти реальне й референційне, тим більше занурюємося в симуляцію, в підробку. Воскреслі цінності плинні, нестабільні, підкорені тій самій флуктуації, що й мода чи біржовий капітал, -так Бодріяр розвиває цю думку. Реабілітація давніх кордонів, структур, колишньої еліти ніколи не матиме того самого автентичного значення, тієї «аури», що належала їм у минулому. Якщо одного дня аристократія чи королівство відновлять свої колишні позиції, вони, однак, будуть «пост-модерними» (с. 117).

Загалом же постмодерн для нього - це гра з частинками, рекомбінація та конструкція з уже виробленими формами і історії, і культури. Постмодерна реабілітація, за Бодріяром, - це креонізація, тобто глибоке заморожування минулого. Щоби стати безсмертними, речі мають бути перед тим замороженими. Так само має бути креонізована історія, як у Диснейленді, де здійснюється префігурація реальних речей і всіх попередніх історичних стадій. Отже, пропозиція західного постмодернізму й порятунок західного літературного архіву в атомну епоху, який пропонує Бодріяр, - креонізація культури. Що ж пропонує український післячорнобильський постмодерн?

Чорнобиль і постмодерн

Постмодернізм в українській літературі втілюється топографічно, як переплетення ідеальних місць, географічних мап, текстів і дискурсів на поверхні тіла національної культури, зі своїми центрами, пери-феріями, гібридами й номадами. Тією символічною подією та місцем, яке віртуально поєднує всю цю топографію, є Чорнобиль. Живемо в післячорнобильський період, і саме Чорнобиль :імінив для нас картину світу, звільнивши від романтично-просвітницьких ідеалів, перевернувши наявні досі виміри часу й простору, поставивши під сумнів можливість відтворення непі дтворюваного. Фредерик Лемаршанд справедливо говорить:

Здається, що ми постали перед виникненням нового світу. Відродження, як ціла епоха, була позначена приходом нового світу під знаком економічної й географічної експансії, відкриття нового світу завдяки використанню карти і компасу. Світ, що виник із Чорнобилем, зачинає іншу епоху, епоху звуження населеного світу, епоху світу, що регресує, світу, сформованого технічним «прогресом», спочатку ядерним, а трохи згодом - і генетичним, та маніпуляціями живими істотами1.