4 Оксана Забужко. Казка про калинову сопілку. - Київ: Факт, 2000, с. 70.

Так і мститься донька за себе й за матір, яку колись віддали заміж за нелюбого, і вже не перелесник, як у Лесі Українки, а суккумб, Сатана-князь, приходить ночами до Ганни. Відкритість до демонічного, відьмацтво - така єдина альтернатива жіночої долі, що не вкладається в рамки узвичаєного життя жінки в патріярхальному суспільстві. Два варіянти такої долі - Оленчиної та Ганниної - стають антагоністичними. Жахка дисгармонія двох сестер повторює прадавню історію Авеля з Каїном, і з цього конфлікту народжується суперечка Ганни з Богом: «Чому зглянувсь Господь на Авлеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?» (с. 64).

Повість напоєна тілесністю - самоогляданням, любуванням, смакуванням, запахами, кров'ю. Зрештою, сцена, у якій Ганна вбиває сестру Оленку, є сливе жіночим варіянтом гонтів-ської цитати з Шевченка:

І розкішшю, сливе такою ж пронизливою, як у нічних шаленствах, було - вгородити ножа просто в дишуче теплом, щільне, а проте як же піддатне ножеві тіло, що стенулось уздовж короткою судомою (і ця хвиля опору теж була розкішна!) — і обм'якло, а натомість вальнув у ніздрі, сласно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, - масний, живлющий, гарячий червоний дух, - мов цілий світ разом, нарешті, відчинився - і ринув назустріч Ганні-панні, аби напоїти її невтоленність, і, потрясаючи над головою скривавленим ножем, п'яна, аж точилася, од такого обрушеного на неї багацького - багатше не буває! - весілля (с. 77-78).

Обділена звичайним жіночим щастям, не прийнята людьми, горда, талановита й красива Ганна-панна віддається владі диявола. Лише він здатний «повернути її собі», давши любов, а його слова можуть кинути до її ніг «цілий світ, з усіма людьми, що в ньому були, є і будуть» (с. 70).

Герць жінки з усім наладованим за патріярхальною нормою життям і жіночою долею - «а щоб знав!» - перейшов від матері до доньки й закінчився сестровбивством. Донька ніби мститься за матір, Марію, яку батько віддав за нелюбого чоловіка. І водночас, цілком у згоді з Фройдом, донька прагне стати втіленням чужого - батькового - бажання: саме пісня батька про дівчину, недосяжну царівну, її матір, любові котрої так і не спромігся заслужити батько, вперше пробуджує в Ганни жіночу заздрість. Почувши батькову пісню,

дівчинка лежала заціпенівши, ніби підслухала про батька щось соромітне, від чого брав до сліз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась і росла й якась інша, жорстокіша ураза - той голос звертався не до неї (с. 13).

Отак любов перетинається з гріхом і ґотично-романтично трансформується у середохрестя диявольського зла: в людині прокидається звір. Забужко показує, як негармонійний світ і неординарна індивідуальність схиблюються на сатанинський шлях.

Викривлення та схибленість символізує гріховне святотатство - гординя дівчини з Божою відзнакою, її любов до власного тіла й бажання безсмертя, хоча б у пісні, «спеціяльно для неї створеній». Як це традиційно властиво Готичній образності, талан і жага переплітаються з творчістю, незалежно від того, чи це якесь знання, що його з усміхом носила Ганна-панна на устах підлітком, чи її вгадування таємної сили води. Зрештою, пісня молоденького чумака, котру виспівала сопілка, вирізана з калини, в яку переродилась убита сестра, стає втіленням міту «отілесненої» творчости. Популярна в народних піснях і баладах сопілка, витнута з калини, що нею проросло тіло жінки-дівчини, яку замордувала свекруха (ревнива посестра, воріженьки), і символізує «тілесність» виспіваної пісні. Так пісня, що проростає з тіла, стає метафорою творчости автора-жінки.

У рамках традиційного сюжету Забужко втілює цілком постмодерну ідеологію: переступання межі, трансгресія характеру, норм соціюму, християнського закону - все це наявне в «Казці». Її Готична образність контрастує з імітованими зображеннями інфернального шабашу в масовій літературі типу фентезі, наприклад, у «Відьомській добі» Марини та Сергія Дяченків, де в одній площині співіснують пришельці, відьми, люди, інквізитори й духи.

Демонічне страхітливо-бажане переступання межі відбулося для героїні Забужко вже тоді, коли «з солодким жахом убачала в кришталтах власного тіла чашу з Святими Дарами» (с. 68). Неземний Коханець дарував їй увесь світ («з усіма людьми, що в ньому були, є і будуть»), і це відчуття скидалося на власне обезсмертнення в пісні, якою бажала стати. Демонічна природа творчости й ніцшівські ідеї про те, що християнський Бог - Бог слабких, обрамляють цей поєдинок добра та зла в душі Ганни, яка гадає: «чому цей світ мав би належати до Оленки?» (с. 74). Інтелектуальна казка Забужко, прибрана у форму готичної повісти, - свідчення того, як постмодерна висока література інтегрує в себе жанри масової культури.

Інша повість Забужко «Дівчатка» - повість про дружбу-любов шкільних подруг, де центральною темою є конформізм, а сапфічні ігри - дише епізод в історії про любов, зраду та владу над іншим. Тема побратимства-сестринства часто приваблює письменницю, сиґналізуючи про напружені пошуки інтимного простору життя, зруйнованого тоталітарним минулим. Такі «брат-чорнокнижник» героїні «Польових досліджень», сестри и «Казці», подруги в «Дівчатках».

Інша авторка, Галина Пагутяк («Записки Білого Пташка», 1999) пише переважно в жанрі фентезі, що виростає на ґрунті фантастично-казкових перетворень, материнсько-жіночих нізій та інфантильних мріянь. При цьому важливим смисловим центром у прозі Пагутяк стає образ ідеального місця, раю, чи, наприклад, Дивної країни, в якій живуть визволені з психіятричної лікарні Перевізник, Колос, Шептун, Діоген, Базіль -природні та прості в спілкуванні, із власними забобонами, мітологемами, страхами й мріями про доброго Короля. Маленький хлопчик, який випадково приходить у цю країну, лише проявляє іманентну цьому світові дитинність. Відтворюючи маргінальний світ на межі смітника та незайманої землі, Пагутяк пояснює, що вона бачить «Інший світ» (або світ реальний) «зсередини незайманої землі». Казка, зрештою, виявляється «рятунком від незгод Іншого світу», від абсурдности, якої в ньому стає дедалі більше.

Пошуки раю, «незайманої землі» можна вважати постчорнобильським синдромом в українській літературі. Прообразом незайманої землі (раєм) у Пагутяк часто стає село та селянська культура, а ще - переживання ідеальної єдности матері й дитини. Майже кастанедівські фантастичні образи, уявлення про зруйнований людський світ як смітник, про розірваність дитинства й дорослости невіддільні в прозі Пагутяк від жіночого образу світу. Її тексти виростають із медитацій і снів та відображають тонку ажурну гру молитов, мріянь і страхів жінки-матері; одним словом - із життя жінки як маленької людини, що пізнала страх існування, самотности, бідности й слабкости. Пагутяк пише про особистість, завислу на «гачку над прірвою» слів, про неможливість виплутатися із сітки слів, які стають словоблуддям, а також про інфантильність як про втечу від дорослого світу. У її творах дорослі хочуть стати хлопчиками та дівчатками, щоб почуватися малими, блукати по хаті, згадувати минуле, відчувати захищеність у постлюдському апокаліптичному світі:

Дитинство, розквіт, старість - це не дія часу, а стан душі, її різні обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, або немовля, приміряючи, що до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що вміють самі: автоматизму. <...> Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприроднішу істоту5.