9 Оксана Забужко. «Польська "культура" і ми, або Малий апокаліпсис московіяди». Оксана Забужко. Хроніки від Фортінбраса. - Київ: Факт, 2001, с. 323.

Як це властиво колоніяльному суб'єктові, його свідомість розколена між минулим і теперішнім, а весь його світ обмежений областю лаканівського «образного», яке не дозволяє йому прорватися до реального. Причиною цього стає не тільки постійне алкогольне сп'яніння, але й влада символів, мітологем та ідеологем, які окупували свідомість такого суб'єкта на «чужій» території, у столиці Москві -

місті гранітних вензелів та мармурового колосся і п'ятикутних зірок завбільшки із сонце. Воно вміє тільки пожирати, це місто забльованих подвір'їв і перекошених дощаних парканів у засипаних тополиним пухом провулках із деспотичними назвами: Садово-Чєлобітьєвський, Кутузово-Тарханний, Ново-Палачовський, Дубіново-Зашибеєвський, Мало-Октябрьсько-Кладбищенський... («Московіяда», с. 166).

Привиди каґебе, гротескні образи літераторів і Літературного інституту - колиски багатонаціональної радянської літератури, псевдодискусії та алкогольні мандри поета-марґінала ι іеретворюють бажаний шлях додому в лабіринт і паралельний антисвіт, із якого герой вибирається з кулею в скроні.

Бо я сьогодні не втікаю, а повертаюся. Злий, порожній, до того ж із кулею в черепі. На дідька мене комусь треба? Теж не знаю. Знаю лишень, що тепер майже всі ми такі (с. 246),

- резюмує історію своєї одісеї Отто фон Ф., зливаючись зі своїм народом.

діячів минулого на ляльок, Андрухович створює своєрідний вертеп - макабричний, спокусливо-відштовхувальний фантастичний образ піздньорадянської Москви. Загалом, «Моско-віяда» - це розповідь про те, як намагається протиставити себе єдиному тотально-гротесковому тілу, названому «радянським народом», український поет-інтелектуал. Він протиставляє себе пбридному тілу імперії - виведенню

цілком нових і химерних націй та народностей з настільки покрученими назвами, що вони самі будуть їх соромитися: росіяків, укралійців, карело-мінгрелів, чербословатів, румун-голів, голгарів, нідербайджанців, швеків, гредів, француз-беків, білошвабів, курдифранків, жиздоболів та карпатських русинів (с. 238).

Оповідь ця, однак, не лише про імперію та колоніяльного суб'єкта, але й про зараження його свідомости недалеким каґе-бістським минулим.

Третій роман Андруховича «Перверзія» (1995) - роман про Европу. Це погляд з України, цих «обпльованих марґінесів Европи», на постмодерний Захід, що паразитує на своєму минулому, розкладений на паралельні дискурси та світи. Зустріч українця із Заходом відбувається на тлі пришестя прибульців із Третього Світу. Це пришестя матеріялізується в Молитву до Володаря Германійської Брами -

об'єднаний ритуал усіх скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм підпалювали ліси і затоплювали пустелі...10.

10 Юрій Андрухович. Перверзія, с. 28.

Західне мислення сприймається як притулок екзистенціялізму: «ця жінка, ця свічка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це тільки "тут і зараз", у такий спосіб я, здається, вперше приторкнувся до найбільшої з містерій Заходу <...>- нам не зрозуміти усіх глибин цього нещастя,

Дзеркально перевертаючи верхи та низи, опускаючи коридори влади в підземелля, перетворюючи відомих політиків і цих депресій солодкого перебування"» (с. 72-73). «Ми заздримо - люто й чорно, ніби пропащі діти, - цим західним людям, цим мешканцям блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові, заробіткам, розвагам, автомобілям, ми готові вдень і вночі збирати для них помаранчі або мити їхні плювальниці, щоб тільки ввійти, проникнути, бути допущеними, наближеними, - а воно собі, сердешне, повертаючися з офісу, під світлою рекламою прикуцнуло, взяло собі гамбургерчика з кетчупом найдешевшого і, колою запиваючи, мало не заплакало: пощо сей світ?» (с. 73). Так відчуває український інтелектуал-марґінал іронію Заходу, де поєднуються МакДоналдс (себто західний колоніялізм, який шириться по цілому світу) й інтелектуальне екзистенційне переживання «іншого», відбите в західній філософії та культурі.

Для постколоніяльного суб'єкта мова - сховок від історії, імперіялізму, насилля та девальвованого «високого» слова. Тому він так любить словесні імпровізації та словесну гру: «За що Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю!» (с. 32) або:

Адо де ти Адо хто ти.

О Адо. Оазо.

О ти Адо.

То я Адо а ти хто ти (с. 91).

Тут важлива й спонтанність мови, яку можна вловити й записати на диктофон. А ще мова може бути самим буттям, як мова-белькотання Мавропуле, блюз Пола Ощирко («слухати реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави»), уподібнення Гастона Дежавю («Адже завжди можна віднайти бодай одну властивість для Уподібнення: Все знаменує собою Все і Ніщо» (с. 96). Мова здатна завмирати, перетворюватися на гібридні покручі, текти, мов ріка, персоніфікуватись - одним словом, автономізуватися, як мова-симулякр, бо

розуміючи, що перед зором постає Загадка, ми тим не менше трактуємо Її й так і овак, намагаючись роздивитися у Дзеркалі відображення, пояснюючи Одні Видіння за допомогою Інших і розташовуючи Дзеркала Одне навпроти Іншого. Увесь Світ постає перед нами в Образах Персоніфікованих (с. 97).

Як і в попередніх творах Андруховича, сюжет «Перверзії» організований навколо авантюрного героя. Однак автор прагне замінити гру героя грою самого тексту, перемішуючи різні типи письма, вибудовуючи його паралельні ряди, розділяючи на фрагменти; загалом переконуючи читача, що герой - лише фікція та загадка самого тексту.

Багатоликий карнавальний Андруховичів персонаж - Стах Перфецький, який у колах новітньої богемної спільноти «мав безліч облич і безліч імен» (с. 7), запрошений у Венецію, в серце західної культури, на семінар «Посткарнавальне безумство світу». Гностичні, містерійні й тілесні перетворення Перфецького, сплетені з його еротичними пригодами та ностальгійними спогадами про минуле, стають тлом для культурологічної Андруховичевої студії про природу самого постмодернізму. Вони перегукуються з пізнішими роздумами Андруховича про Східну Европу як зону постмодерну. У «Дезорієнтації на місцевості» (1999) він говоритиме про постмодерне як «недосформовану, але вже відчуту після-тоталітарність», а також «постійну неототалітарну загрозу», про вирізаний до ноги модернізм, «будь-який - віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький». Відтак, постмодернізм для нього - це «пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю, велика багатообіцяюча пустка»11.