9 Постмодернисты о посткультуре. Интервью с современными писателями и критиками. Составитель, автор предисловия и редактор Серафима Ролл. - Москва, 1998, с. 43.

В Україні простежуємо щось подібне в тому сенсі, що започатковане в середині 1980-х об'єднання «Бу-Ба-Бу» лише згодом співвідноситься з постмодернізмом, а спочатку зароджується головним чином як неоавангардистський рух, спрямований на розгерметизування мистецтва. Натомість авторів іронічної школи 1970-х (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерв'янський), попри те, що всі вони використовували прийоми, зараховані нині до ранґу постмодерністських (іронія, колаж, суржик, соц-арт), критика до сьогодні не називає пост-модерними. Щоправда, легалізовані вже в 1990-х тексти Подерв'янського та апологія суржику, яку здійснив Жолдак, дають підстави говорити про те, що ці автори свідомо намагаються загравати з постмодерністською технікою. На початку 1990-х ідеться і про наближення української «химерної прози» до школи магічного латиноамериканського реалізму (в сучасній критиці він зазвичай асоціюється з постмодернізмом).

Із легкої руки упорядників Енциклопедії актуальної літератури «Плерома» в українській літературі стали розрізняти два типи постмодерністського дискурсу: постмодернізм періоду 1980-х і постмодернізм 1990-х років, або «постгесіянський» і «постборхесівський»10. Розділення на генерації, тактично важливе для періоду 1990-х, однак, не розкриває специфіки розпитку постмодернізму в українській літературі, а імена Гесе та Борхеса обрано досить довільно. Можна вести мову й про «карнавальний» варіянт українського постмодернізму (переважно група «Бу-Ба-Бу»), «риторичний апокаліпсис» Юрія Іздрика й Тараса Прохаська та «метафізичний апокаліпсис» Євгена Пашковського. Виділимо й феміністичний постмодернізм (Оксана Забужко) та відзначимо, що до постмодернізму також приєднується сформована в надрах літературного андеграунду 1970-1980-х років «київська іронічна школа» (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерв'янський) і неоаванґард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько).

10 Jean Baudrillard. The Illusion ofthe End, c. 45.

Прощання з класикою

У період постмодернізму відбувається абсолютне переоцінення не лише літературної класики, але й її функцій. Віднині класика не є абсолютом, а новаторство не обумовлено запереченням класичної традиції, як це було властиво модернізмові й авангардизму. В постмодерну епоху класика взагалі перестає існувати, її підмінюють нідносні канони та мода. Неактуальним стає навіть саме уявлення про «велику» літературу. Читацькі інтереси дедалі більше звертаються до «читва», «популярної культури»; зрештою, вже настали часи, коли сама класика сприймається в обгортці «масової» культури. Переорганізувати культурну свідомість - але так, щоб зосталося відчуття первинности класичного, - і силкується постмодернізм.

Українська культура зараз потребує крапельниць, клізм, таблеток, стимуляції в реанімації. І це, мені здається, одна із спроб представити труп української культури, як живу, повноцінну істоту,

конкретизує цю місію Юрко Позаяк1.

1 http://www.aup.iatp.org.ua/news/news_arch.php

Розмірковуючи про можливості постмодернізму в українській літературі, Віктор Неборак наголошує, що умовою появи постмодерністського твору є розігрування в ньому «попередньої літературної традиції», перетрушування «знерухомілого канону модернізму» та наявність «певних концентричних кіл, як-от: канон національної літератури, європейський літературний канон і т. д».

І якщо такий підхід застосовувати до українського автора (безвідносно до конкретних прізвищ), то він, якщо вважає себе постмодерністом, мав би розіграти канон український, який вписується в європейську традицію. Але ж з українським каноном проблема! Постколоніяльного канону ж немає! Є окремі більш чи менш важливі автори. Тобто - кожен сам собі тепер творить канон. Спробуємо уявити, який приблизно канон, з огляду на українську літературну традицію, міг би бути в Андруховича як прозаїка. Там, напевно, мав би бути присутній Валерій Шевчук. Сам Валерій Шевчук називає своїми попередниками в XX столітті деяких представників «розстріляного відродження» - Валеріяна Підмогильного тощо. Перед ними, очевидно, Іван Левицький, але своїми нехрестоматійними творами, - романом «Хмари» і т. д. Ще раніше - Сковорода. Перед Сковородою - бароко, козацькі літописці, Іван Вишенський... Тобто треба вибудувати такий канон аж до «Повісти врем'яних літ...» і написати роман, який розігрує усе це. Ясна річ, - й у світовому літературному контексті. І щойно тоді постане постмодерний текст з погляду Европи2.