10 Володимир Даниленко. Місто Тіровиван. - Львів: Кальварія, 2001, с. 162.

Даниленко підмінює національну літературу національною кухнею, адже в обох випадках ідеться про наші гордощі та смаки, отож

ми знаємо, що маємо. А маємо велику історію кров'янок і дерунів. Хоча, звісно, борщ з пампушками не те, що ковбик з хроном, а хрусткі шкварки і молода картопля в сметані, то ще краще (с. 205).

Оксана Забужко, натомість, відверто признається у своїй відповідальності перед «літературним родоводом» і в тому, що «писати про Шевченка - це якесь колосальне енергетичне підживлення»11. Її студія про національний міт у Шевченка та роман «Польові дослідження з українського сексу» перегукуються спільною постколоніяльною тональністю. Сама інтерпретація національної долі з перспективи колоніяльної самосвідомости жінки-українки, яку бачимо в романі Забужко, актуалізує Шевченкові коди фемінности й, зокрема, видозмінює образ знедоленої покритки-України та проявляє демонізаційну природу чоловічого «герметизму».

«Словники» культури, які переписуються в українському постмодернізмі, засновані на особливо стійких для української гмідомости ХІХ-ХХ сторіч ідеологемах і мітологемах народницького плану. Причому їх постмодерністська критика здійснюється не раціонально (тенденційно й дидактично) і не в спосіб романтизації ідеального, а на основі лінгвістичної (риторичної) гри, що несе в собі також інверсії (перевертання) і трансґресії (руйнування меж, переходи) значення. Постмодерністське перевертання офіційного канону та «високої» культури спирається звичайно на особливий вид пародіювання і внутрішнього цитування та здійснюється переважно в напрямку масової літератури. Причому навряд чи можна розцінювати таке своєрідне переписування як елемент карнавалізації, зумовлений активністю і творчою енергією «низької», народної, масової культури, як це стверджував Бахтін. Адже масова культура в постмодерну технологічну епоху продукована й модельована зверху, через рімейк, пастиш, себто свідоме використання здобутків «високої» культури. Це процес, який можна співвіднести не з авангардним поквитанням і знищенням класики, але з «ненаївним» постмодерним мисленням. Постмодернізм «бубабістів» і їхній симбіоз «високої» та «масової» культури також має «ненаївне» походження. Це не так авангардистське «перевертання» національної культури на зразок Семенкового «спалення» «Кобзаря», як іронічне «дозаповнення» порожнин і ніш національної класики. Український постмодернізм «бубабістів» існує в оточенні віртуальної української літератури.

Література перетворюється на шизоїдну бібліотеку, зізнається Віктор Неборак у посвяті свого «Крайслера імперіялу»: «в бібліотеку франтуватий Кафка / моїх шизів / перетворив мене» (с. 291). Чи не найпопулярнішим автором для рімейків стає Шевченко, а майже співавтором-побратимом - Котляревський. Віктор Неборак створює пастиші на основі найвідоміших хрестоматійних Шевченкових творів:« Мені тринадцятий минало» і «Садок вишневий коло хати». Він повторює окремі фрази, зберігає ритмічно-інтонаційні переноси, властиві Шевченкові, відтворює риторику ліричних запитів-покликів поетового голосу; загалом, не «бореться» з Поетом, а говорить про своє з Ним в унісон:

Що далі? Кожному - своє. Хто вгору дивиться, хто вниз, хто камінь б'є, хто пиво п'є, у кайф комусь іде стриптиз -мені однаково, мені однаково, минають дні, минають ночі, я на дні... - Та не однаково мені!!!12.