3 Сергій Жадай. Депеш мод, с. 151.

Батько загалом відсутній, скажімо, як у Жадановому роман і «Депеш мод», де десь далеко існує тінь батька - вітчим на похорон якого нібито має їхати один із персонажів. Батько може існувати як частина системи, скажімо, як Марусин батько-гене-рал, котрий забезпечив доньку «мінімальним набором протезів і штучних щелеп для більш зручного пересування по цьому життю» (с. 127). Бюст Молотова в цьому випадку легко замінює такого батька, і «два нещасні обдовбані створіння - Маруся в фірмових драних джинсах і футболці з ролінґ стоунз і Молотов, член цк, старий гедоніст, любитель коктейлів» опиняються поруч (с. 143). Узагалі бюст Молотова, викрадений із заводу, замінює образ батька-вітчима. Мати в цьому світі так само відсутня, її спрофанізували попсовою любов'ю, майже ідентичною людожерству. «Захавали маму», як говорить один із Жадано-вих персонажів.

- Захавали маму, - задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.

- Хто захавав?

- Ну, ці - степан галябарда.

- Та ладно. Це ж вони так просто.

- Нічого не просто. Чуєш, що кажуть - трішечки солоні (с. 161).

Так коментує він «трішечки солоні» мамині очі в пісні майже анонімного Степана галябарди «Мамині очі». Отож бездомність - це життя, коли поруч хотілося б когось відчувати:

Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилось відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутносте (с. 217),

- зізнається Жаданів протагоніст. Відтак конфлікт батьків і дітей дістає метафізичний вимір, Маруся сидить на балконі, обійнявши свого Молотова, котрий чимось так схожий на її тата-генарала; Карбюратор натомість

стільки гівна в своєму житті зжер; що весь цей прогруз із родиною, із одноногим вітчимом, із дядею Робертом, йому, очевидно, і справді не потрібен (с. 221).

Стан інфантильности в 1990-х закріплювало й очікування апокаліптичного часу - народження «нової землі» й «нового неба». Чи не кожен український автор, незалежно від віку, так чи так відгукується в 1990-х на ситуацію ініціяції: від Валерія Шевчука, В'ячеслава Медведя до Сергія Жадана. На переломі 1990-х років почали навіть говорити про поетів-герметиків, себто «дорослих поетів» (Олег Лишега, Василь Голобородько, Василь Герасим'юк), і поетів-трикстерів, себто поетів-підлітків. Серед них насампред - Сергій Жадан, за яким закріпився образ панка та сумного клоуна, бездомного підлітка й останнього українського футуриста.

В поезії Сергія Жадана чи не найяскравіше відбито травматичну підліткову свідомість посттоталітарного часу. Автор переживає цей час як період безбатьківства, коли недовіра, ресентимент щодо минулого, яке виявилось абсолютно безвар-тісним, продукує в підлітків агресію та зневагу до батьків. Можливо, найвиразнішою метафорою, яку запропонував Жадан, можна вважати бездомність. Бездомність - це й безкінечні мандри, і втрата довіри до світу дорослих, у яких водночас із перебудовою проявилась і власна невкоріненість у буття. Звідси народжувався панк - культура інфантильних дорослих чоловіків, які граються в дитячі ігри.

Жадан на цій сцені - сумний клоун, який живе на вокзалах, панк, що не хоче ставати дорослим, і водночас - революціонер «бездомного» й «алкогольного» покоління 1990-х. Для нього дев'яності - це

всі ці підлітки такі беззахисні проти років

і їхні серця тверді наче грифель

та разом з тим наче грифель крихкі

і тільки й лишається слухати зиму

що звідкись та нависа

і пластикового запальничкою прогрівать небеса4.