4 Юлия Кристева. «Бахтин, слово, диалог и роман». От структурализма к постструктурализму. Французская семиотика. Сост. Г. К. Косиков. -Москва: Прогресс, 2000, с. 437.

Своєю чергою, іронія як форма гри - це теж прорив «іншого», «вихід із рамок "справжнього" життя в тимчасову сферу діяльности, де панують її власні закони»5, як твердив у своїй класичній студії про гру «Ношо ludens»(1938) Йоган Гейзинга. Цілком у згоді з модерністською епохою, в яку він жив, Гейзинга зазначає, що існує «просторове відторгнення ігрової діяльности від повсякденного життя»6, і саме всередині такого замкненого простору відбувається гра й панують її власні закони. Власне, цей із парадоксів постмодернізму - відкриття модерністських за ідеологією творів, зокрема й праці Гейзинги, - стає основою для легалізації постмодерністської свідомости. Одначе постмодернізм, навпаки, підкреслює симультанність і одночасне існування ігрового й реального світів, а також ту обставину, що сама художня нарація завжди є щораз інакшою грою рівнів і метарівнів, породжуючи, розгортаючи та згортаючи гумористичні ситуації (які можуть бути комічними (сміховими) або ж перед-комічними (іронічними)7).

5 Йоган Гейзинга. Homo ludens. - Київ: Основи, 1994, с. 15.

6 Там само, с. 27.

7 Patrick O'Neil. The Comedy of Entropy: Humour, Narrative, Reading. -University of Toronto Press, Toronto, Buffalo, London, 1990, c. 83.

Отож однією із найсуттєвіших ознак постмодерністської ситуації в Україні стало відкриття «іншого» й, відтак, руйнування тотальности соцрадянського зразка. Постмодерністська іронічна гра та стилізація якраз найчастіше й стають у сучасній українській літературі прихистком для героїв, які мають переважно маргінальний соціяльний статус. Серед них - супер-герой-богема, поет-алкоголік, шизофренік-коханець, філософ-самоук, відлюдник-мисливець, нарцисична інтелектуалка. їхня іронічна позиція полягає в епістемологічному запиті, в тому, як вони сприймають значення реального світу, часто тікаючи у вербально-ігровий, віртуальний простір свободи, а формою вираження такого запиту стає для авторів зміна наративних масок і мовна гра - два способи конструювання світу того чи того характеру. Гра полягає передусім у тому, щоби водночас проявити й заховати власне «я», себто дати такий ряд маніфестацій, щоб повірити самому та/чи змусити повірити читача, що це «я» є кимось «іншим». Відтак, попри зростання суб'єк-тивности постмодерного героя, він постійно прагне містифікувати, намагається вислизнути й приховати власну ідентичність.

Саме апелювання до «іншого» в пошуках власної ідентич-ности зближує всіх авторів-постмодерністів, які водночас є і авторами постколоніяльного типу. Відкритість щодо «іншого» виявляється в пост-чорнобильському тексті в дегероїзації та деромантизації художнього зображення, в стилізації «вже сказаного» і «ненаївній грі» з реальністю. При цьому постмо-дерний суб'єкт то одягає маску супергероя, то втілює неієрархічну й фрагментарну свідомість персонажа-маргінала. Метафорою нового світовідчуття стає особливий варіянт Карнавалу -післячорнобильський Карнавал8.

8 Більше про це див.: Тамара Гундорова. «"Бу-Ба-Бу", Карнавал і Кіч». Критика, 2000, р. IV, ч. 7-8 (33-34), с. 13-18.

Свобода естетичного самовираження збігається з пошуками нового комунікативного простору - нової історії, - що його обіцяє Карнавал. Саме карнавал стає глобальною метафорою раннього українського постмодернізму. Хоча Боріс Ґройс зауважує, що

гра з цитатами, «полістилістика», ностальгія, іронія, або «карнавал ьність», собі й самі по собі, не є постмодерністською стратегією в тому розумінні, що сам контекст такої стратегії залишається невизначеним, усуваючи будь-яке привласнення Іншого9,

саме український варіянт карнавальности ніс у собі присвоєння досі чужих українській літературі зон і сфер, зокрема таких, які було відведено сфері масової культури. Сексуальність, ненормативна лексика, іронія щодо традиційних досі тем, зумисне зведення докупи патріотики й еротики тощо - все це використовує постмодернізм.

9 Boris Groys. «Α Style and a Half. Socialist Realism between Modernism and Postmodernism». Socialist Realism Without Shores. Ed. By Thomas Lahusen and Evgeny Dobrenko. - Duke University Press, Durham and London, 1997, c. 82.

Ідеологія карнавалу неоднозначна та поліфункціональна. З одного боку, Карнавал слугує формою самоствердження нового покоління українських авторів і асоціюється з молодістю, грою, ексцентрикою, масовою культурою та фамільярністю. З другого ж - діонісійський Карнавал відлякує буфонадою, порушенням сакрального простору національної культури, демонічним напруженням його сміхових і апокаліптичних потенцій. Він розчиняє двері риторичному апокаліпсисові цитувань і повторень, загрожуючи перетворитися в посттоталітарний кіч. Цю тенденцію переростання постмодернізму в кіч засвідчила вже творчість бубабістів, а згодом її довів до гротескного кінця Володимир Цибулько поетичною збіркою «Майн кайф» (2000).

Однак український постмодернізм не лише деструктивний, але й конструктивний. Постмодерний карнавал відкриває поліморфного індивіда, роздробленого на різні маски й іпостасі, а також колекції спогадів і цитат. Така фрагментарність не стає самоціллю, вона спрямована на те, щоб відновити відчужені під тоталітарної людини пам'ять роду, сімейну хроніку, примарну історію. Відбувається відновлення суб'єктивної картини гніту й звільнення індивідуальної свідомости від влади ідеологем, здійснене, перш за все, вербально: у формах іронічної лінгвістичної поведінки, яка матеріялізується в мовних новоутвореннях, тавтології та гібридності імен і назв. Персонаж при цьому обертається на фікцію, маску й багатоголосся різних мовних ролей, а авантюрний герой повертається до початку своєї історії. Сама ж мова творить отіл еснений екзистенційний простір, в якому та з допомогою якого самостверджується иосттоталітарний і постколоніяльний суб'єкт.

По суті, карнавальна свідомість постмодерного суб'єкта не лише багатоголоса, але й автопародійна та мітологемна. Орфічний міт, езотеричні мітологеми, психоаналітичні архетипи с тановлять глибинну структуру творів Андруховича, Забужко, Іздрика, Пашковського, відображаючи колективну й індивідуальну пам'ять кінця століття. Загалом український постмодернізм є не лише постчорнобильським риторичним апокаліпсисом стилізації та цитування, але й травматичним переживаниям посттоталітарної культури. Його топографія вбирає в себе бубабістську ексцентричну гру культурними кодами й знаками попкультури, необарокову стилізацію й авантюрні походження героїв Андруховича, поліморфну сповільнену прозу Прохаська й Іздрика, підліткову гіркоту одинокости всуміш із цитатами «чужого» досвіду в поезіях Сергія Жадана, герметичні медитації-колажі Івана Андрусяка.

Як культурна рефлексія український постмодернізм здійснює критичне переоцінювання національної культури, проявляючи її табуйовані образи й топоси. Як практика він демонструє злиття високих і низьких форм літератури. Часто саме жанри масової літератури, і зокрема риторика перфоменсу, форма гіта, романс правлять за оболонку високих культурологічних студій та інтелектуальних колізій у творах українських авторів-постмодерністів.

У цілому, суттєвим результатом літературного процесу останнього десятиліття стало переструктуризування національної літератури, а саме - розвиток масової української літератури. Любовний жіночий роман і детектив, фентезі й еротика, молодіжний роман та готична повість з'явилися на книжкових полицях в Україні наприкінці XX сторіччя. І це вагомий здобуток українського постмодернізму, який став лабораторією інтелектуальних рефлексій і формальних експериментів -післячорнобильською бібліотекою.

Прикметною рисою такої бібліотеки є відхилення однозначного монологізму, думки, яка узагальнює і тоталізує, тим самим знищуючи всяку «інакшість». І карнавальний апокаліпсис, і постмодерний синтез масової та високої культур наповнені різноголоссям чужих голосів і чужих свідомостей. Так стримується «ідеальна снага тотожности», як називає процеси самовизначення індивіда Емануель Левінас. То маскуючись, то прориваючись до любові, то блукаючи лабіринтами чужих цитат, постмодерний герой освоює своє власне Я, «що звільнилося від себе й потерпає за іншого, - це також мовби витання в нерішучості, мовби "epoche" самої вічности й незабутні повернення тотожного до самого себе»10.