1 Сергій Жадан. Депеш мод. - Харків: Фоліо, 2004, с. 217.

Окрім аутичного протагоніста Жадана - «безбатченка», який лише зрідка проривається до «іншого», оскільки живе у світі відсутньої комунікації (спілкування, порозуміння), існує ще й протагоніст Юрія Андруховича, поет-богема, котрий є нарцисичним героєм і бачить світ лише у власних дзеркальних відображеннях, що ними блукає, як лабіринтами. Весь світ, який перебуває в постійних трансформаціях, створила фантазія такого героя. Інші персонажі виявляються проекцією його фантазмів і чужих слів (цитат) - Лайла Шейла, «змієтіла крилата ламія, суккумб на ймення Ліліт», Альборак Джабраїл, «джин без імені, що вкрав було у пророка його крилатого огира і привласнив було собі його ім'я», Пол Ощирко, «дух африканського лісу Дада», Гастон Дежавю - «Маркіз Жаб, тонконогий скрекотун», Різенбок, фавн, що зійшов із гобеленових лісів, Мавропуле, п'яний Сатурн і дух Бахафу водночас. Зрештою, Стах Перфецький, багатоликий і багатойменний постмодерний Андруховичів герой, теоретично виправдовує свою появу в світі, де не існує ніякої дійсности, а лише «безмежна кількість наших версій про неї, кожна з яких є хибною, а всі вони, взяті разом, є взаємно суперечливими»2.

2 Юрій Андрухович. Перверзія. Роман. - Івано-Франківськ: Лілея-нв, 1997, с. 227.

Прикметно, що Андруховичів герой не шукає Батька, як Жаданів ліричний суб'єкт, а живе швидше у світі праматеринському, синкретичному й безформному, який легко піддавано різного роду модифікаціям і стилізаціям. Такий протагоніст перебуває в пошуках ідеальної любові в час, що його сам називає «постлюбовним». Власне, любовно-жіноча стихія та плинна фемінна текучість буття, підвладна метаморфозам, формують постмодерну свідомість. Сам Андрухович стверджує: «Це ніяке не "жіночне" - це ніщо інше, як "нарцисичне". Тому я <„.> і пишу про "жіночність поетів", саме їх»3. Парадокс плягає в тому, що Андруховичів герой-богема, який є часткою саме такої праматеринської матерії, котра забезпечує його гтротеїзм, водночас видає себе за супермена й досить брутально поборює на своєму шляху всякі сліди й прояви жіночости.

3 «Юрій Андрухович: "Вона робить минуле живим і незавершеним"». Коментар, 2003, № 2, с. 5.

Післячорнобильський світ апелює до ідеї кінця світу, кінця сенсу життя і водночас відкладає його, заманюючи героя-постмодерніста в лабіринт цитат, дискурсивних практик і текстів-пародій. У той же час це блукання в світі порожнеч, трансгресій, колажів-цитат є ниткою спасіння, канатом, натягненим над прірвою, і таке ходіння ніцшівський паяц-канатоходець назвав ковзанням по поверхні речей.

Загалом, український постмодерністський текст культури як постчорнобильський текст народжений із травматичного світовідчуття. Коли скористатися думкою Міхаіла Епштейна про «травму» постмодернізму, то можна сказати, що образність в українському постмодернізмі народжується через «залишкові сліди надлишкового тиску» не лише соцрадянської ідеології, але й чорнобильської трагедії. Причому з цих слідів «ніколи не зчитується його оригінал», відповідно, відбувається затримка репрезентації та зростання ролі асоціяцій, розривів, фрагментів, ковзання по поверхні, заховування глибинного.

Таке ковзання дарували стилізація та іронія: два найпоширеніші модуси постмодерного письма в українській літературі. Завдяки їм відроджується цінність і смак до непрямого, інакшого слова. Саме стилізація (в постмодернізмі - пастиш) приводить до визнання «іншого»: як тексту, закону, іншої моделі поведінки, іншого авторського «я». Постмодерністська стилізація поєднує два тексти, дві інтенції, не вдаючися до того, щоб силоміць руйнувати й відкидати «чуже» слово. У стилізації, твердить Юлія Кристева,

автор користується чужим словом у напрямку властивих йому устремлінь, не вдаючися до зіткнення з чужою думкою; він іде за нею в її ж напрямку, роблячи сам цей напрямок умовним4.