2 « Бубабістський хронопис Віктора Неборака: ще одна інтриґа з приводу сучасііої української літератури». Література плюс, 2001, № 9-10 (34-35) (www.Aup.Iatp.Org.Ua/litplus/lit34-35.Php).

Інтертекстуальність - лише одна з ознак літературного постмодерну. Загалом-то постмодернізм відзначається технікою маніпуляції наративними перспективами, самопредставленням, аж до стирання різниці між фікцією та реальністю, гетероглосією чужих текстів, цитат, чужих голосів, мов, їх гібридизацією, креолізацією тощо. Перегравання літературних канонів, свідоме й несвідоме повторення символів-знаків культурної пам'яті -важливі джерела образотворення українських авторів-постмодерністів. Особливого «перетрушування» зазнає національна класика. При цьому національна традиція втрачає свій сакральний зміст і стає полем гри. Вона профанується, як, наприклад, в іронічному негативному каноні Андрія Бондаря або в первер-сивному Андруховичевому каноні, де автор перейменовує всіх українських класиків, відповідно до їхніх «відхилень». Такий канон, власне, стає списком і є відверто містифікованим. Андрухович чесно зізнається, що його не цікавить літературна історія України, українські класики тощо, і той образ літературної України, який він вибудовує (читаючи лекції чи пишучи романи) є «достатньо містифікований. Мені йшлося про певний різновид фікції»3, - скаже він. З часом національна літературна традиція в нього асоціюється з рядом викривлень, а літературний канон трансформується в список людських перверсій:

Грицько - як усі тенори - педераст. Іван -бонвіван, франкмасон, фармазон, Тарас - пияк і шланг, особливо на службі. Панько - графоман, а Марко - гермафродит. Панас мудодзвін, Борис буквоїд, Якович - атеїст кінчений, духовидець. Леська і Олька лесбіянки.

3 Інший формат. Юрій Андрухович. - Івано-Франківськ: Лілея-нв, 2003, с. 37.

Містифікуючи українську літературу, Андрухович загалом претендує на те, щоб кардинально змінити імідж українського ι юета, і всі його персонажі, поети-богема, лише підтверджують основний тип такого поета. Це створення «демонічного образу 11 роклятого поета, підлеглого різним спокусам»4 уповні проявляється в романі «Дванадцять обручів» через образ Богдана-I горя Антонича. Сам Андрухович наголошує, що йому йшлося «про ламання такого антоничівського стереотипу як порядної дитини з порядної родини». Властиво, всі герої попередніх Андруховичевих романів належать до цього архетипу «проклятого поета».

4 Там само, с. 41.

Такий архетип бубабісти побачили в Котляревському: саме і (ього автора карнавальний український постмодернізм визнає за свого предтечу. «Назад до Котляревського!» - проголошує Андрухович.

Двісті років тому цей надміру веселий двадцятидев'ятиріч-ний мандрівний вихователь дворянських дітей, знавець алкоголю і не тільки географічних карт, несподівано для себе самого став автором першої на світі української книги5.

5 Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. Спроби. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999, с. 99.

Може, найбільше імпонує сучасним постмодерністам творча свобода, з якою автор «Енеїди» ставиться до легендарного Вергілієвого праджерела, і водночас гідність Котляревського, який обстоює власне авторське право в полеміці з книговидавцем Парпурою. Приваблює їх, звичайно, й архетипний характер Енея як блукальця та вічного мандрівника. Такий характер відповідав самому уявленню про поета - «бути весь час спокушуваним і не ухилятися від цього».

Протягом минулих двох століть культурологія «Енеїди» була пробним тестом для самовизначення і «модерністів», і «народників» (від Куліша починаючи й аж до Зерова). Емблематичну для часів «Бу-Ба-Бу» «Енеїду» в післябубівський час Віктор Неборак, навпаки, прочитує не через архетипне віддзеркалення богемного героя, а як переборення маргінального стану буття і потребу вкорінення6. Однак у період найактивнішої заанґажованости в постмодернізмі ні стихія вкорінення, ні ско-вородинівська зосередженість на собі, лозунги, як-от «світ ловив мене, та не впіймав», міт Шевченка як Батька української літератури, навіть кордоцентризм, що так полюбився шукачам національної ментальносте в 1990-ті, - все це не відповідало бажанням авторів-постмодерністів.