2 Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчости і контексти. Упорядник Людмила Таран. -Київ: Факт, 2002, с. 198.

Інші повісті Забужко («Інопланетянка», «Я, Мілена», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку») також присвячені образові «нової героїні», її особистісній і творчій самореалізації в «чужому», переважно чоловічому світі. Що значить «володіти» і які форми жіночої влади, в чому щастя творчости для жінки, якщо уявне відділяє скляною стіною від реального життя, як спіймати й - головне - не зруйнувати крихкого балансу рівноваги самого життя, - все це Забужко піддає пристрасному дослідженню в своїх текстах. Героїня «Інопланетянки» - пись-менниця-авторка, яка почувається в реальному житті інопланетянкою та переживає екзистенційну нудьгу, спостерігаючи за буденним, звичним людським життям. Вона, натомість прагне писати, і процес народження письма, саме писання стає об'єктом спостереження з боку медіяторів - майже комп'ютерного інфернального Посланця, відомого літератора Валентина Степановича та самої авторки, для якої письмо й тілесність нероздільні.

Характерною особливістю прози Забужко стають суб'єктивність оповіді, внутрішні монологи та діялоги, цитати й алюзії, органічно вплетені в авторську мову. Можна говорити про те, що в творчості Забужко формується особлива іпостась тіла-мови. Мова - мій дім, повторює героїня слідом за Гайдеґером. Забужчина проза прикметна своєю багаторівневою ліричною фразою, не герметичною, але гранично відкритою та патосною. Її стильові періоди акумулюють декілька емоційних підйомів і спадів та відображають майже тілесне пульсування мовного потоку.

У «Казці про калинову сопілку» Забужко видозмінює асоціятивний контекст, у якому живе її героїня: з інтелектуального він перетворюється на фольклорно-народний, із урбаністичного - на сільський. Звертаючись до фольклорної образности, реконструюючи автентичність назв-ретро, пісенних і баладних мотивів, готичну романтику проклять і відьомських чарів, занурюючися в атмосферу вигаданого села, авторка-урбаністка заново перевідкриває особливий світ народної казки. При цьому її цікавить напруженість міто-поетичного світу, який у казці зазвичай урівноважується, але вибухає під натиском любовних пристрастей і трагічних катаклізмів у Готичній повісті.

Забужко намагається реконструювати в повісті світ українського Еросу, про який говорить в одному з інтерв'ю. Власне, «унікальна, єдино-неповторна цілісна культура з притаманною тільки їй філософією тілесности та діялектикою чоловічого й жіночого» живе для неї у фольклорі. Звідти, з народної етнокультури, еротика переходить у нову урбаністичну культуру. Письменниця зауважує:

Тої, патріархальної етнокультури вже нема - її зруйновано

ґвалтом, розкуркулено, загнано до колгоспу, посаджено в кількості«100 тис. подруг» на трактор, вібрації якого абсолютно протипоказані жіночому організмові, вислано до Сибіру, де вона віддавалась конвоїрові за миску баланди, доведено голодом і страхом до найвищої у світі клініки чоловічої імпотенції та жіночої фриґідности3.

3 «"Мені пощастило на старті...". Розмова з Оксаною Забужко». Жінка як текст, с. 183.

У «Казці» Забужко фактично створює фольклорну готичну повість, поєднуючи задоволення та жах, любов і ненависть, використовуючи материнсько-дочківський архетип (адже природа готичного жанру найчастіше передбачає відкриття таємниці народження доньки та суголосність її долі з материною передісторією, яка часто має містичне забарвлення). Отож казковий сюжет про «дідову» доньку та «бабину» доньку під авторчиним пером набуває новочасного катастрофічного змісту. Йдеться про страшну жіночу помсту, яка народжується з розпачу та гордині неординарної, талановитої Ганни-панни. Вона ж переступає межі людського добропорядного життя і віддається владі демонічного, бо так буцімто лікується її «ураза на людей, котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати»4.