4 Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього. Переклад і післямова о. Забужко. - Київ: Факт, 1998, с. 136.

Саме в зв'язку з Чорнобилем можна та варто говорити й про ситуацію українського постмодерну. Зрештою, для відомих філософів постмодернізму - від Дериди до Бодріяра - постмодерн асоціюється з ядерною епохою - ситуацією кінця світу. Можливість чи неможливість атомного вибуху означає, відповідно, не лише кінець існування людини, але символізує кінцевий зміст самого буття. Правда, можна асоціювати постмодерн із владою гіперреального, і тоді виникає надія, що гіперреальність унеможливлює ядерний вибух, бо замикає нас у просторі віртуальної, симульованої реальности.

Іншими словами, саме кінцесвітня філософія й атомний катастрофізм стають тими ідеологемами, які продукують постмодерну свідомість. Однак було би перебільшенням повністю ідентифікувати постмодерн із есхатологічним станом. Межова ситуація виживання і людини, і культури уможливлює буття постмодерну як іронічної свідомости. Як зауважує Даґлас Келнер,

катастрофи підтверджують владу об'єкта над суб'єктом і тішать людей своїми ефектними крайнощами так само, як гумор, котрий перевертає мовний порядок і приносить задоволення5.

5 Douglas Kellner. Jean Baudrillard. From Marńsm to Postmodemism and Beyond. - Stanford University Press, 1989, c. 161.

Кінцесвітня ідея, міленіяризм справді живлять постмодернізм наприкінці XX сторіччя. Закономірно, що в міру того, як

рубіж віків і всі очікування та страхи, що його супроводили, минають, іде на спад і сам постмодернізм.

Кінець тисячоліття найконцентрованіше відображає ідею катастрофізму, а ядерний вибух, по суті, символізує в свідомості людей другої половини XX століття кінцесвітню ідею. Відтак ядерний вибух стає тим абсолютним референтом, який визначає символічний соціокультурний порядок, що його відображають постмодерне мистецтво та література. Як зауважив 1984 року, ще перед Чорнобилем, Жак Дерида, «єдиним референтом, що є абсолютно реальним», є «ядерна катастрофа, яка могла б невідворотно зруйнувати весь архів і всю символічну спроможність» культури 6.

6 Jacque Derrida. «No Apocalypse, Not Now (füll speed ahead, seven mis-siles, seven missives)». Diacritics, 1984, V. 14, c. 28.

Абсолютний референт літератури в атомну добу неминуче має стосунок до ядерного вибуху та ядерної (нуклеарної) критики - так Дерида називає роздуми над суттю цього а-символічного референта, того, що позначає завершеність і культури, і людини. Префікс пост- у терміні «постмодернізм» у такому випадку фіксує свідомість не після-, а передкінцем. А оскільки цей кінець (імовірний ядерний вибух) немовби відбувається щомиті, він перекреслює все, що стається «перед» ним, і логічно впорядкована реальність, над якою суб'єкт уже не панує, мовна свідомість і символічний порядок культури в епоху постмодерну набувають перервного, різноспрямованого, фрагментарного характеру. Такий дискурсивний простір постмодернізму гібридний, неієрархічний, позбавлений тяглости, різноспрямований та іронізований. Він визначає характер постмодерної репрезентації, яка втрачає раціональну зв'язність і тотальність, оскільки, по-перше, суб'єкт неспроможний охопити всю реальність або запропонувати її ідеальний варіянт, а по-друге, загалом невідомо, що таке реальність і де вона перебуває. Її вдало імітують гіперреальність і симулякри.

Ядерний апокаліптичний дискурс розгортається разом із постмодернізмом. Для Дериди це «суміш голосів, жанрів і кодів». Як тип послання він здатний, видозмінюючи місце призначення, підривати саму угоду або згоду7. Різного роду повтори, затримки, перебільшення, введені в текст, здатні змінити саме послання (в тому числі й те смертоносне «послання», яке несе атомна бомба), переправити його сенс, привести до неправильного розуміння, отже, замість того, щоби досягнути цілі та встановити контакт, розвести адресанта й адресата.

7 Jacques Derrida. «Of an Apocalyptic Tone Recently Adopted in Philoso-phy». OxfordLiterary Review, 1984, V. YI, № 2, c. 11.

Вводячи поняття «ядерної критики», Дерида говорить про зміст відтворення і тип письма передусім у літературі атомної доби. Як зауважує філософ, така література звернена до фіктивного (а-символічного) референта: «страшна реальність ядерного конфлікту може бути лише означуваним референтом і ніколи - реальним референтом (теперішнім чи минулим)»8. Із цього погляду, атомна війна (якої, на щастя, не було й, дай Боже, щоби так було завжди) існує лише в тому, що про неї говориться, і там, де про неї говориться, отже, це найперше тип дискурсу. Саме так представлено атомну війну в публічному політичному дискурсі та в дискурсі технократів-експертів. «Хтось назве її байкою, отже, чистою вигадкою: в сенсі, в якому вигадками є міт, образ, фікція, утопія, риторична фігура, фантазія, фантазм» (с. 23), - пише Дерида. Підтвердження тому, що атомна війна існує передусім як дискурс, котрий, однак, впливає на політику, віднаходимо й сьогодні, коли ядерна риторика та «байки» про атомну зброю в Іраку насправді спровокували початок війни.

8 Jacque Derrida. «No Apocalypse...», с. 23.

Але краще заспокоювати себе тим, що, в найзагальнішому сенсі, ядерний дискурс апелює не до реальности, а до літератури та є текстуальною фігурою. Взагалі література в атомну добу неминуче так чи так відображає загрозу людському станові й станові культури. Весь розвиток сучасної літератури Дерида пов'язує з дискурсом про атомну війну. При цьому не йдеться про саму тему: як говорить Дерида, нуклеарна тема навіть більш відчутна в «серйозних» текстах Маларме чи Кафки, ніж у тих авторів, які описують «реальну» атомну катастрофу. Мова передусім про тип репрезентації, про характер ядерного (апока-ліптичного) повідомлення, про загрозу літературному архіву та самій літературі. Особливо прикметно це для літератури постмодерністської. Різні іпостасі постмодерної свідомости так

чи так пов'язані із зображенням того, що не можна зобразити, із символізмом а-символічного, з кризою мови за умов мовної надінтенсивности, з ілюзією гіперреальности в ситуації перевиробництва знаків.

Література в ядерну добу відображає також загрозу «архіву», культурі як такій. Свого часу Дерида наголосив у літературі атомної доби не лише фіктивність референта, на якого націлено літературне зображення, і отже, важливість перфор-мативного, риторичного аспекту літератури, але й функцію літератури як певного культурного архіву (корпусу текстів, імен, назв, авторських прав тощо). Без такого архіву не може функціонувати сама інституція літератури, твердить він, адже "література" - це назва певної цілости текстів, існування яких, можливість і значущість найбільше загрожені, може, вперше та востаннє, ядерною катастрофою» (с. 27). Зрештою, щоби бути цікавою й серйозною сьогодні, зазначає Дерида, література повинна мати стосунок до виживання і до атомного питання.

Принаймні з середини XX століття спостерігаємо в літературі пошуки нового типу художнього відтворення реальности: з її кінця, зі, скажімо так, ситуації «пост». Назвемо її, за аналогією з «ядерною критикою» Дериди, «ядерною репрезентацією». Скажімо, в романі Джона Барта «Плавуча опера» (1955) вся історія, котру розповідає головний герой, набуває над-реального й іронічного відтінку саме тому, що оповідь ведеться нібито після катастрофи - самогубства, яке збирається здійснити герой. По суті, здійснюючи екзистенціяльний і риторичний тиск на читача, автор водночас заграє з ним, оскільки невідомо, чи тут запропоновано записки, знайдені після смерти героя, чи їх імітацію. Отож знання про майбутнє релятивізує поведінку протагоніста, який демагогічно визнає: «немає доконечних причин для того, щоби жити (так само й для самогубства)»9. Та й загалом, відповідно до логіки чорного гумору, до якої вдається автор, усе зображуване - лише фрагмент, реальности, яку читач може схопити, оскільки і сама реальність, і автор постійно підставляють йому одні сцени та приховують інші. Така література народжуваної атомної доби.