Дезінфекція, дезінтеграція

Часто в мові реклами та періодики натрапляємо на помилки в написанні літер й, і в загальних іншомовних назвах типу: дезінфекція, дезінтеграція (на місці і помилково пишуть й). Тим часом варто пам'ятати, що в українській мові в позиції після префікса, що закінчується на голосний або приголосний звук, на початку кореня пишеться /.

Завіряти — засвідчувати

Ці два слова, на перший погляд, взаємозамінні. Проте кожне з них має свій традиційний відтінок у значенні, що й визначає правильність його вживання.

Більшою сферою поширення характеризується слово засвідчувати, яке у сполученні, насамперед з іменниками, повідомляє про щось і підтверджує його правдивість: засвідчувати словами, засвідчувати справами, засвідчувати паспортом особу людини, засвідчувати документальними джерелами походження народу; наприклад: "Паспорт є основним документом, який засвідчує особу громадянина" (з газ.). У таких випадках слово завіряти не вживається.

В офіційно-діловому спілкуванні досить поширені вислови: засвідчувати підписами постанову, засвідчити печаткою відповідність оригіналові тощо. Такі словосполучення — не нові в українській літературній мові: "... виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися, — а вони повинні засвідчити постанову" (Б. Грінченко). Таке значення слова засвідчувати зафіксоване і в Словнику Б. Грінченка. Завіряти Б. Грінченко тлумачить як увірять, увірить, тобто запевняти. Напр.: "— Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше" (О. Стороженко).

У сучасній мовній практиці поширене вживання цього слова у значенні "юридичне оформляти печаткою і підписом документи, ділові папери, стверджуючи їх правильність, достовірність". Напр.: "Підпис, який стоїть на заяві про поставлення на квартоблік, необхідно завірити у відділі кадрів" (з газ.). Однак норми сучасного ділового спілкування вимагають уживати в наведеному контексті дієслово засвідчити: "Підпис... необхідно засвідчити у відділі кадрів".

Завіт —заповіт

В українській мові живуть церковнослов'янські слова, які служать засобом творення піднесеного колориту або стилізації оповіді. Сюди належить і слово завіт, яке вживається з метою увиразнення сакрального змісту Біблії. І тому ЇЇ розділи в українській мові мають назви: Старий завіт і Новий завіт, наприклад: "До Біблії входять кількадесят книг, кожна з яких має свою власну назву. Усі вони згруповані у два великі розділи: Старий завіт і Новий завіт" (з журн.). Слово завіт функціонує переважно в конфесійному стилі: "Текст Біблії християни називають Святим Письмом, одкровенням Бога, його завітом, словом Божим, пророцтвами тощо" (з газ.). Цим словом послуговуються перші перекладачі Євангелія на українську мову: П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький, О. Бачинський (1871,1903,1909 роки).

Українське слово заповіт, утворене внаслідок контамінації форм завіть і заповідь — заповіт, впродовж історичного розвитку української мови набуло значення офіційного документа, який містить розпорядження певної особи щодо її майна на випадок смерті, пор.: "...Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде. Не пережить йому свого творця. Нехай стоїть до часу. Ну, а я? Готовий заповіт — чого ще ждати. Пора у вічну путь..." (Леся Українка); "Ти справді, мій друже, якийсь нерозважний, Непередбачливий ти, що підеш на бенкет товариський Без заповіту в кишені. То ж скільки тобі по дорозі світиться вікон безсонних, то все твоя смерть виглядає" (М. Зеров).

Значення ж "настанова, порада, побажання, висловлені наступним поколінням або послідовникам", єдине для слова завіт, довгий час було переносним для заповіту, наприклад: "Він [кошовий Іван Сірко] по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник звався. Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали праву руку та аж сім год возили її за собою. Так ото він через те не Сірко, а Сірентій Праворучник" ("Легенди та перекази").

Останнє десятиліття засвідчує витіснення назвою заповіт слова завіт у різних стилях мови: "В законах свого заповіту Ти людям поставив велику умову — Злом на зло не платити, а прощати гріховні борги" (І. Драч); "20 січня — Собор Іоанна Хрестителя, великого пророка, який завершив історію церкви Старозаповітної і відкрив епоху Нового заповіту" (з газ.). Можливо, в конфесійному стилі не варто робити таку заміну: адже цим ми насамперед збіднюємо мову, стираємо її стильове багатство. Старий завіт, Новий завіт — назви традиційні, глибоко вкорінені у нашу історію. Не поспішаймо забувати давні слова, збережімо їх хоч у назвах, яким уже не одна тисяча років. Адже вони увиразнюють сакральний зміст поняття у слові.