Вищі почуття

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони є відображенням переживань, ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, праксичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе.

Естетичні почуття — це відчуття краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Не тільки в мисленні, але й у почуттях людина утверджує себе у предметному світі.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Це виявляється в захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності.

Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості до пізнавальної дійсності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, відчутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві (з підр.).

Завдання 12. Законспектуйте основні думки розділу "Культура мовлення" з праці Василя Іванишина та Ярослава Радевича-Винницького "Мова і нація" (Дрогобич, 1994).

Завдання 13. Випишіть до власного словника і запам'ятайте крилаті вислови про мову.

Завдання 14. Прочитайте текст. Поясніть значення слова "манкурт". Чи є воно в сучасних українських словниках?

Легенда про манкурта

(За Чінгізом Айтматовим)

У глибині Азійського материка розкинулись великі пустельні простори — Сари-Озеки, Серединні землі жовтих степів. У давні часи по цьому безмежному степовому роздоллі кочували недоброї пам'яті жуаньжуани — ці жорстокі пришельці надовго захопили сарозекську округу. Вони особливо жорстоко поводились з полоненими. Іноді жуаньжуани продавали бранців в інші краї — і це вважалося щастям, бо проданий раб мав надію рано чи пізно втекти на батьківщину. Жахлива доля випадала тим, кого жуаньжуани залишали в рабстві в себе. Вони знищували пам'ять раба страхітливою тортурою — надіванням на голову жертви ширі.

Зазвичай це були юнаки, захоплені в боях. Спочатку їм ретельно голили голови, вискоблюючи кожну волосинку під корінь. Тимчасом досвідчені забійники укохкували матерого верблюда, свіжували шкуру, передусім відділяючи найважчу і найщільнішу вийну частину. Поділивши вию на шматки, нап'ялювали її свіжою на бриті голови — вона відразу цупко обліплювала череп. Це і називалося надіти ширі.

Ті, хто був підданий такій процедурі, або помирав, не витримавши тортур, або на все життя позбувався пам'яті, ставав манкуртом — рабом, який не пам'ятав свого минулого.

Після надівання ширі кожного приреченого заковували дерев'яною шийною колодою так, щоб нещасний не міг торкнутися головою землі, і відвозили у найбезлюдніші місця, щоб не доносились їхні нестямні крики. І кидали їх у відкритому полі на кілька діб зі зв'язаними руками і ногами, на осонні, без води і їди. Від нелюдських мук і болю, що завдавало ширі, скорочуючись від сонця і залізним обручем стискаючи череп, від спеки, спраги і голоду нещасні навіки втрачали пам'ять. І якщо потім доходили до близьких чутки, що жуаньжуани перетворили когось із родичів на манкурта, то навіть найрідніші люди не старались викупити чи порятувати його — це означало повернути собі опудало колишньої людини.

Із п'яти-шести нещасних виживало від сили двоє, їх звільняли від оков, відпоювали, відгодовували і ставили на ноги. Раб, позбавлений пам'яті, вартий десяти звичайних. Було навіть правило: у випадку вбивства манкурта в міжусібних чварах, викуп за таку шкоду встановлювався втричі вищим, ніж за життя вільного одноплемінця.

Манкурт не знав, хто він, якого роду-племені, не відав свого імені, не пам'ятав дитинства, батька-матері — словом, манкурт

Не усвідомлював себе людською істотою. Він не міг навіть думати про втечу, не міг протестувати, бунтувати, не відав жодних пристрастей, як собака, визнавав тільки своїх господарів — з Іншими навіть не спілкувався.

Одна мати розшукала свого сина, перетвореного на манкурта, І вжахнулась. Матір він не впізнав.

— Як тебе звати? — запитала.

— Манкурт, — відповів.

— А як звали батька твого? Звідки ти родом? Де народився? Він нічого не пам'ятав і нічого не знав.

— Що вони зробили з тобою? — горю матері не було меж. Мати не відмовилась від сина-манкурта, умовляла його піти з

нею.

Господар, побачивши відвідувачку біля свого манкурта-пастуха, намагався наздогнати матір і вбити, але не зміг. Він залишив манкурту лук зі стрілами, давши зрозуміти, що треба робити. Коли мати знову повернулася до сина, щоб врятувати його хоч такого, рука сина не здригнулась — мати впала пронизана стрілою в саме серце.

Ось яких манкуртів робили з людей жуаньжуани.

Після виходу в світ романа Чінгіза Айтматова "Буранний полустанок", в якому наведена ця легенда, слово манкурт стало називним — це людина, яка втратила пам'ять, а з нею — людську подобу, яка може холоднокровно вбити навіть рідну матір, бо ні родинне почуття, ні людське "Я" манкурту не властиві, їх він втратив разом з пам'яттю... (з кн.).

Завдання 15. Прочитайте текст. Що ви думаєте про амбітних людей? Чи е амбітність позитивною рисою в журналістиці?